Коли сьогодні на вулицях Івано-Франківська гуде транспорт і миготять фари автомобілів, важко уявити, що колись життя міста вирувало під цокіт копит і брязкіт коліс фіакрів.
Саме вони були громадським транспортом давнього Станиславова – клопотом міської влади та комфортом, а інколи й роздратуванням для пасажирів. Так, під дзенькіт підков і крики «Вйо!», формувався ритм епохи, що стояла на порозі великих змін – між світом коней і світом моторів, пише Західний кур’єр.
Поїздка «дриндою» з вітерцем
На початку ХХ століття мешканці міста називали фіакри фамільярно – «дриндами», а щоб прикликати візника «дринди», часто достатньо було гучно свиснути. Фіакри інколи порушували місця стоянок, визначені магістратом, а мешканці міста скаржилися, що ввечері перевізники не вмикали світло, тож доводилося їхати в темряві. Візники фіакрів неохоче виїжджали на «невигідні» маршрути – в міській пресі згадувалося, що вони відмовлялися перевозити пасажирів до Бистриці, хоча тариф на ці перевезення був дорожчим, ніж загалом по місту. В жовтні 1901 року тарифи на проїзд у фіакрах було помітно знижено. Табличка з тарифами була прибита спереду на кожному екіпажі, навпроти головного сидіння. Проїзд у двокінному фіакрі до вокзалу чи з вокзалу подешевшав з 50 центів (розмінна монета від злотого ринського) до сорока, в однокінному – з сорока до тридцяти. Загалом денний тариф на проїзд у фіакрі знизився з 75 до 60 центів. Нічний проїзд, який чомусь коштував менше за денний, подешевшав з 55 до 40 центів. Разом з тим підвищувалася ціна за проїзд до Бистриці.
10 липня 1901 року візники оголосили страйк через зміну стоянок для фіакрів, бо нові місця, визначені магістратом, видалися їм невигідними. Страйк тривав до полудня, і жоден фіакр не виїхав ані до міста, ані до потягів зустрічати прибулих. Магістрат прислухався до вимог власників транспорту й повернув старі стоянки. Станом на жовтень 1901 року вони знаходилися на вокзалі, біля скверу принцеси Ґізели (нині Вічевий майдан), по вул. Костюшка (нині вул. Сотника Мартинця), вул. Собєського (нині вул. Січових Стрільців), вул. Ґославського (нині вул. Вітовського), та по вул. Бельведерській. В місті тоді був 91 фіакр – 22 двокінних і 69 однокінних.
На думку преси, фіакрів у місті було забагато, тож інколи візникам доводилося боротися за клієнта. Ось як дописувач газети «Кур’єр станиславівський» розповідає про таку боротьбу:
«Недавно я проводжав мою дружину до залізниці. Вона взяла коробку з капелюхами, а я у кожній руці мав по валізі, та ще й пакунки під пахвами. За нами йшла служниця, яка допомагала піднести решту пакунків. Фіакри стоять напроти мого помешкання, тому екіпажу я не замовляв. Заледве ми дійшли до брами, аж нас уже помітили кілька візників, і за хвилю ми вже були оточені фіакрами, неначе зграєю вовків. Мені здалося, що я в Африці, й на нас напали людожери. Водії кинулися до пакунків. Я навіть не помітив, як моя дружина побігла за водієм, що ніс її капелюшки, й опинилася в екіпажі. А водій зразу – вйо! – хльоснув коня і рвонув на вокзал. Розглядаюся за пакунками, і на моє здивування аж у трьох фіакрах бачу наші речі. Водії волають:
«Пане добродію, прошу сідати, бо я якраз їду на вокзал!» Служницю, яка допомагала нам збирати пакунки, теж уже повіз якийсь фіакр. Мені не залишалося нічого іншого, як сісти в екіпаж і пообіцяти водію доплату «на пиво», щоб він повідбирав мої пакунки у решти своїх послужливих колег. Аж тоді я поспішив на вокзал за дружиною. З того часу я ніколи не сідаю у фіакр на місці їхньої стоянки, а ловлю екіпаж десь на узбіччі».
Більшість фіакрів, якими керували міські візники, були однокінними. Проте в січні 1925 року газета «Кур’єр станиславівський» офіційно повідомила про перехід міського транспорту лише на двокінні фіакри: «Двокінних фіакрів є на разі два, але найближчим часом з’явиться більше. Запровадження двокінних екіпажів має багато переваг, особливо з огляду на розширення меж міста, тому цю інновацію варто лише вітати з задоволенням. Це є однією з багатьох ознак, що ми стаємо великим містом. Потрібно також згадати, що оплата за двокінний екіпаж така сама, що й за однокінний». Однак на фото і поштівках міжвоєнного Станиславова ми бачимо здебільшого однокінні фіакри, а також автомобілі, які все частіше потрапляли у кадр. Ймовірно, у місті все ж відмовилися від подальшого розвитку кінного транспорту, бо зрозуміли, що кінні фіакри – це вчорашній день. Автомобільна ера все більш наполегливо заявляла про свої права.
Візники фіакрів – хороші і погані
Для мешканців Станиславова було звичною справою нарікати на візників фіакрів, які інколи поводилися не надто ґречно, були неохайно вбраними чи не підтримували свій транспортний засіб у порядку. Були у місті й візники, які ввійшли – або вляпалися – в історію. Так, у 1902 році візник фіакра побив поліцейського, який зробив йому зауваження через випасання коня просто посеред вулиці.
5 липня 1937 року 70-річний візник Казрій Шваґер був присутній на похороні на місцевому цвинтарі. Після того, як поховання завершилося, він заради жарту влігся на катафалку. Учасники похоронної церемонії оцінили його чорний гумор і почали питати, чи не підбирає він катафалк для себе. На що пан Шваґер, чоловік немолодий, але ще міцний, життєрадісно відповів, що не боїться катафалків, а до смерті завжди готовий. Цей не зовсім доречний жарт містяни швидко б забули, якби наступного дня не сталася трагедія. Близько сьомої години вечора таксист Василь Гудз їхав своїм автомобілем вулицею Грюнвальдською у напрямку вокзалу. Він минав фіру пана Шваґера, але випадково задів її, в результаті чого обидва транспортних засоби в’їхали на тротуар.
Старий візник упав, опинився між фірою та автомобілем і зазнав серйозних травм. Невдовзі після того, як його привезли додому, він помер. Гудз був заарештований, і проти нього відкрили карну справу. Старого візника Казрія Шваґера в місті добре знали і поважали, тому звістка про його раптову загибель дуже засмутила містян. І не один з них зазначав, обговорюючи цю трагічну подію: не варто було візникові накликати на себе нещастя і лягати до катафалка передчасно. Бо цей транспортний засіб і так нікого не мине.
Візників фіакрів звинувачували в надмірній експлуатації коней і жорстокому поводженні з ними. На вулицях міста часто можна було побачити коней з ранами чи травмами, кількамісячних лошат, запряжених у фіакри чи важкі вози. В 1912 році за наполяганням Товариства захисту тварин магістрат прийняв постанову, що кожен фіакр і вантажний віз повинен мати на собі табличку з номером, що полегшувало контроль за його господарем і покарання в разі жорстокого поводження з конем. У травні 1912 року суд присудив власнику коня штраф 39 корон за жорстоке поводження з твариною. Крім того, горе-господар мусив сплатити 10 корон на користь Товариства захисту тварин.
Проте преса не забувала й хвалити візників, коли вони поводилися гідно. 9 грудня 1910 року одна станиславівська пані поверталася потягом зі Львова й сіла на вокзалі у фіакр, який відвіз її додому. Вона була змучена дорогою, тож випадково забула у фіакрі дорогу муфту з хутра лисиці (предмет одягу для зігрівання рук). Яким же було її здивування, коли наступного дня водій фіакру завітав до неї додому і повернув їй муфту. Він розповів, що її знайшла у фіакрі наступна пасажирка і вже хотіла забрати собі. Проте водій запам’ятав, що ця річ їй не належала, тож поспішив повернути муфту законній господині. Газета всіляко хвалила чесність візника і закликала інших поводитися так само.
Хоч список претензій до транспортників був довгим, деякі пасажири поводилися не краще. Так, у лютому 1900 року один з місцевих візників поскаржився у поліцію на клієнта, який замовив поїздку на чималу відстань. Коли до потрібного пункту призначення вже було зовсім близько, візник обернувся, щоб уточнити в пасажира, куди далі їхати. Яким же було його здивування, коли він побачив, що фіакр – порожній! Хитрий пасажир утік, не заплативши візникові за проїзд.
Фабрика фіакрів і перше таксі
В 1888 році у Станиславові запрацювала фабрика фіакрів Владислава Сівінського, а в 1903 році Сівінський отримав від Крайового виділу (виконавчого органу Галицького сейму) субвенцію у розмірі 20 тис. корон на розширення підприємства. Ці кошти пішли на вдосконалення колісного цеху, кузні, лакувального цеху та цеху для оббивання сидінь. Проте збут готової продукції був невеликим – близько 140 фіакрів на рік, причому підприємство виготовляло й екіпажі за індивідуальними замовленнями, вантажні вози, а також сани. Згодом до асортименту фабрики додалися ще й лижі та спортивні сани.
Головними замовниками такої продукції стали товариство «Сокіл» та міські гімназії, яким Сівінський продав аж сто спортивних саней. В 1905 році власник відкрив філію свого підприємства у Бориславі. Загалом на фабриці було вісім машин з ручним керуванням і 34 робітники, 30 з яких були поляками, а 4 – українцями. Фабрика неодноразово отримувала нагороди за свою продукцію, зокрема в 1903 році її нагородили срібною медаллю на виставці в Бережанах, у 1904 році – золотою медаллю на виставці в Самборі і в 1905 році бронзовою медаллю на виставці у Бучачі. Підприємство займалося також орендою екіпажів та карет.
В рекламі за 1909 рік повідомлялося, що на складі підприємства є 12 парадних карет, які можна орендувати за низькими цінами для весілля, взяття шлюбу чи поїздки на бал. Фірма Сівінського знаходилася по вул. Казимирівській, 93 (нині вул. Мазепи).
2 травня 1912 року на засіданні міської ради Сівінський отримав концесію на відкриття перших двох маршрутів легкового таксі, і вже з 1 листопада 1913 року в місті успішно діяла служба таксі з денною і нічною таксою, на третину вищою. Машина зазвичай перевозила трьох пасажирів, якщо ж їх було більше, доводилося платити за нічною таксою. Стоянка таксі розміщалася біля готелю «Уніон» (нині вул. Незалежності, 4), а викликати машину можна було за номером 1-23. Вже в ті давні часи розрахунок за таксі проводився за таксометром, який був винайдений у 1891 році. Звичайно, таксистам не дуже подобалося це нововведення, адже воно заважало приховувати частину прибутку від господаря й завищувати ціну для пасажирів, посилаючись, наприклад, на складні погодні умови. Але власник служби таксі, очевидно, всіляко намагався забезпечувати гідний сервіс.
Крім звичайних, діяли й маршрутні таксі, щоправда лише у міжміських напрямках. Перші маршрутні таксі – омнібуси – з’явилися в місті у 1910-х роках і їздили за маршрутами Коломия-Кути, Станиславів – Солотвин, де не було залізничного сполучення. З 1909 року в Станиславові активно обговорювали питання запровадження «електричних омнібусів з верхніми приводами, що не вимагали рейок», очевидно, мова йшла про прадідів сучасних тролейбусів. В 1925 році перший кілометр поїздки на таксі коштував один злотий, кожні наступні 250 м. – 20 грошей.
Так, проїзд від готелю «Уніон» до вокзалу коштував 1 злотий 40 грошей. В 1934 році в місті вже було 68 таксі. Поїздка на таксі тоді вважалися такою собі маленькою розкішшю, і дозволити її собі міг не кожен. Як, на жаль, і в наші часи.
Олена БУЧИК |
