Історичні видання детально описують події в житті старого Станиславова, а от про суто побутові аспекти інформації менше. Але дуже цікаво дізнаватися, як мешканці міста й тодішня влада давали собі раду з буденними клопотами. І чи не міг би Івано-Франківськ чомусь навчитися … в самого себе, точніше в Станиславова сторічної давності? Досвід ніколи не буває зайвим, і завжди варто враховувати не лише помилки минулих поколінь, а й їхні досягнення.
Клумба у вигляді герба
Сучасний Івано-Франківськ має менше зелених насаджень на душу населення, ніж промисловий Луганськ, і з кожним роком усе впевненіше перетворюється на кам’яні джунглі. А от на початку ХХ ст. місто вважалося одним з найбільш зелених і квітучих у Галичині. «Наш парк і сквери – то, без сумніву, гордість Станиславова, і вони перевершують навіть парки Львова і Кракова», –  писала місцева преса.  Тодішній інспектор міських зелених зон пан Робінсон був дуже шанованою людиною в місті. В 1909 р. він прославився тим, що в міському парку створив унікальну клумбу у вигляді герба Станиславова.
Загалом інтенсивне озеленення міста було цілеспрямованою політикою. В 1919 р. територія Станиславова займала 415,8 га, з них зелені зони – приблизно 14 га (близько 3% території). В двадцятих роках територія зелених зон збільшилася до 22 га. Сквери, клумби, газони намагалися облаштувати на кожному вільному клаптику землі. Для порівняння: сучасний Івано-Франківськ має територію 83,73 км2 і близько 45 га парків і скверів (0,5 % території).
На жаль, не всі належним чином цінували ці зусилля міської влади. Закохані пари нерідко вирізали свої ініціали на корі дерев, квіти часом обривали чи банально крали й продавали на базарі. Причому на крадіжці квітів, бувало, ловили й цілком поважних містян. Але в старому Станиславові були поодинокі випадки такого варварства, в сучасному ж Івано-Франківську засмічення відпочинкових зон і нищення зелені зовсім не рідкість. Культурний регрес?

Громадський транспорт
В Станиславові початку ХХ ст. громадським транспортом були однокінні й двокінні фіакри. Тогочасні транспортні проблеми дуже нагадували сьогоднішні: фіакри інколи порушували місця стоянок, визначені магістратом, мешканці міста скаржилися на бруд у фіакрах та неохайність водіїв. Коли перевізників щось не влаштовувало, вони страйкували, й магістрат був змушений прислухатися до їхніх вимог, щоб не створювати незручностей для мешканців міста. Водії фіакрів часом неохоче виїжджали на «невигідні» маршрути – в міській пресі згадувалося, що вони відмовлялися перевозити пасажирів до Бистриці, хоча тариф на ці перевезення був дорожчим, ніж загалом по місту.
Тодішня влада все ж контролювала перевізників: в 1901 р. тарифи на поїздки фіакрами було помітно знижено, а 21-22 липня 1911 р. у місті проводилася масштабна ревізія від староства, що перевіряла стан громадського транспорту.
Щоб вирішити проблему перевезень, міська влада намагалася розвивати комунальний транспорт. Ще в 1896 р. в місті заговорили про створення трамвайного руху. Пізніше були навіть розроблені проекти перших трьох ліній, але ці амбітні плани перекреслила Перша світова війна. Очевидно, розвиток комунального транспорту був би непоганим рішенням і для сучасного міста.

Дзвінок у минуле
В червні 1894 р. в нашому місті запрацювала перша телефонна станція. Тогочасні телефонні станції були дуже слабкими, існували навіть такі, які обслуговували лише трьох абонентів. Телефони виглядали досить примітивно – мікрофон знаходився на столі перед користувачем, а слухавку окремо прикладали до вуха.  З’єднуватися потрібно було спочатку з телефонною станцією, а тоді вона вже давала доступ до бажаного абонента. В 1901 р. в Станиславові був 41 телефонний абонент, а в 1912 р. їх було вже 370. Місто стало третім у  Галичині за кількістю абонентів, поступившись лише Львову і Кракову. Телефонні номери були короткі: до міської інспекції поліції можна було додзвонитися за телефонним номером 9, до дирекції залізниць – 5, а замовити столик у відомій кав’ярні «Уніон» – за номером 96.
На жаль, якість телефонного зв’язку залишала бажати кращого. Телефоністи часто з’єднували не з тим абонентом, з’єднання доводилося довго чекати, співрозмовника було погано чути. Телефонні негаразди ставали предметом для в’їдливих жартів. В 1911 р. один з авторів газети «Кур’єр Станиславівський» у своїй замітці спробував поставити «діагноз» міському телефонному зв’язку – серед можливих «захворювань» фігурували грип, сказ, божевілля і менінгіт. В іншому фейлетоні йшлося про юнака, що дзвонив до панянки й запитував, чи її батьки не проти, щоб він приходив до неї в гості. Дівчина радо погодилася на відвідини, а в кінці милої бесіди запитала, з ким, власне, говорить. Адже зв'язок такий жахливий, що голос упізнати неможливо. Пропонувалося також якнайшвидше канонізувати начальника поштового й телефонного управління, щоб у разі проблем з телефоном можна було звертатися до нього хоча б у молитвах.

Операція «Електрифікація»
Першим електрифікованим об’єктом Станиславова був залізничний вокзал – електричні вогні тут спалахнули 13 січня 1897 р. До цього нововведення багато хто ставився зі скептицизмом, адже електричне освітлення тоді було дорожче, ніж газове. Нерідко траплялися поломки, й тоді вокзал поринав у непроглядну темряву, що лише додавало ентузіазму критиканам.
В 1902 р. в місті активно обговорювалося питання встановлення у театрі електричних дзвінків – у залі, коридорі та ресторані, щоб вони з’єднувалися зі сценою й повідомляли глядачів про початок вистави й закінчення антракту.
Одним з перших електрифікованих будинків була кам’яниця Хованців, збудована в 1912 р. (вул. Незалежності, 4). Цей будинок мав не лише електричне освітлення, а й ліфт.
В 1908 р. в місті запрацював перший електричний театр «Уранія», тобто кінотеатр. Левову частку коштів на його обладнання засновники витратили саме на електричний мотор. Перша електрична вентиляція міста з’явилася в 1910 р. у кав’ярні «Уніон», яка тоді знаходилася за сучасною адресою вул. Незалежності, 19.
Довший час у місті панував «індивідуалізм» в електрифікації, тобто не було її централізованого постачання.  Навіть село Княгинин – передмістя Станиславова – відкрило першу «електрівню» на 15 років раніше, ніж саме місто. Весною 1928 р. в Станиславові розпочалося спорудження загальноміської електростанції. 16 серпня 1930 р. міська електростанція вперше видала промисловий струм і почала стабільно працювати.

Проблемна курява
На поштівках початку ХХ ст. місто виглядає затишним та ідеально чистим. Шкода руйнувати цей романтичний образ, але насправді Станиславів був досить брудним. В 1902 р. містян хвилювала прикра проблема – фіакри, що проїжджали по вул. Липовій (нині вул. Шевченка), здіймали такі величезні хмари куряви, що це заважало вирушати на недільну прогулянку до міського парку. Пропонувалися різні варіанти вирішення цієї ситуації – заборонити фіакрам їздити вулицею Липовою у неділю, регулярно скроплювати дорогу водою. Цікаво, що ніхто так і не запропонував хоч трохи прибрати вулицю.
Разом з тим у місцевій пресі часто піднімалися питання чистоти й гігієни. В місті рішуче боролися з неохайними власниками крамниць, які викидали сміття зі своїх закладів просто на тротуар або у стічні канави, звідки вітер його розносив по всій вулиці. Газети також нагадували, щоб крамарі не нарізали ковбаси та інші їстівні продукти немитими руками.
В 1904 р. в місті розпочала роботу санітарна комісія, яка на першому ж засіданні визначила санітарний стан міста як «плачевний» і запропонувала ряд заходів для його поліпшення, зокрема відкриття нового різничого цеху, який і справді невдовзі запрацював.
В 1912 р. газета «Кур’єр Станиславівський» закликала міську поліцію слідкувати за тим, щоб перехожі не кидали на тротуари огризки фруктів, адже це не лише негігієнічно, а й може стати причиною травм. Сторожів кам’яниць просили негайно прибирати залишки фруктів з тротуарів. Навряд чи сучасний іванофранківець зможе уявити, щоб стражі порядку слідкували за огризками фруктів на вулицях. Отже, питання чистоти аж ніяк не було другорядним.
Як бачимо, мешканці Станиславова не завжди могли належно оцінити перспективні досягнення технічного прогресу, зате сприймали дрібні побутові негаразди з гумором. Схоже на те, що жителі й міська влада справді любили своє місто й намагалися зробити його чистішим і привабливішим. То, може, найважливіше – не рівень технічного прогресу і навіть не фінансові можливості, а небайдужість і відповідні зусилля?

Олена БУЧИК