Після того, як Потоцькі втратили право власності на Станиславів, доля їхньої родини мало цікавила місцевих істориків. А династія не згасла. Її представники активно інтегрувалась у реалії імперії, набули нових статків і займали далеко не останні місця при дворі.

Найбільших успіхів досягли Потоцькі так званої Ланьцутської гілки, пише Іван Бондарев у Репортері.

Союзник Бонапарта

«Репортер» вже писав про графа Яна Потоцького – письменника і мандрівника. Його статки були напрочуд скромними, натомість він мав багату тещу – княгиню Ізабеллу Любомирську. Граф з нетерпінням чекав її спадку, але так і не дочекався – теща його терпіти не могла та заповіла усі маєтки онукам – Альфреду й Артуру, які у 1816 році поховали улюблену бабусю.

Найбільше отримав Альфред Потоцький (1786-1862). Окрім посілостей батька, до нього відійшли Перемишляни та замок у Ланьцуті, який у теперішніх путівниках називають найгарнішим у Польщі. Саме там граф і влаштував свою резиденцію.

У молодості він вчився у Женеві, проходив дипломатичну практику у Відні та Лондоні, розмовляв французькою, а от рідну польську так до кінця і не опанував. В 1809 році записався до війська Великого Князівства Варшавського, служив ад’ютантом головнокомандувача князя Понятовського.

У ранзі капітана артилерії брав участь у поході Наполеона в Росію у 1812 році. Бився під Бородино, у бою під селом Черіковим отримав поранення і потрапив до полону, був зісланий у В’ятку. Через заступництво родичів перед царем його звільнили наступного року.

Виявився непоганим бізнесменом. У своїм маєтках закладав цукрові та текстильні заводи, запроваджував нові методи сільського господарства в Галичині. Обертався і у Відні. Мав придвор­ний титул таємного радника, був депутатом австрійського парламенту і маршалком (спікером) Галицького сейму.

У 1830 році граф заснував Ланьцутську ординацію, куди увійшли три міста, 56 сіл і 28 фільварків, ставши її першим ординатом Альфредом І. Ординація – це сукупність земель, які може успадкувати лише старший син. Жінки до спадку не допускалися. Молодші брати отримували гроші або інші посілості, що не входили до складу ординації. Землі ординації заборонялось відчужувати, продавати, давати у заставу. Це робили для того, аби не розпорошувати земельні володіння серед родичів і зберегти статус династії.

Також Альфред І розпорядився, щоб у разі згасання роду усі маєтки ординації перейшли у власність громадського фонду. Половина доходів мала йти на підтримку учнівської польської молоді, інша – на утримання військових ветеранів.

Прем’єр і губернатор

Втім, до згасання ординації справа не дійшла. Старому графу наслідував його син Альфред ІІ (1817-1889). Якщо тато більше зай­мався бізнесом, то син зосередився на кар’єрі.

Вивчав право у Віденському університеті, у віці 22 років отримав придворний чин камергера та призначення на посаду аташе до посольства у Лондоні.

Дуже вигідно одружився з Марією Клементиною Сангушко. У посагу наречена принесла численні маєтки в землях Російської імперії – зокрема селище Антоніни й Шепетівку. Вважався одним із найбагатших магнатів, окрім цук­роваріння й легкої промисловості, займався розведенням коней.

Після смерті батька отримав пожиттєве місце у верхній палаті австрійського парламенту. Протягом 1867-1870 років був міністром сільського господарства. Найвищу кар’єрну сходинку опанував у 1870, коли став… прем’єр-міністром Австрії! Паралельно виконував обов’язки міністра сільського господарства та міністра оборони. Щоправда, наступного року цісар відправив його у відставку.

Потоцький розчарувався у столичній політиці й зосередився на регіонах. Спершу був маршалком Галицького сейму, пізніше доріс до намісника Галичини (1875-1883). Польські радикали критикували його за поступливу політику стосовно українців. Був дуже начитаним, цікавим співрозмовником, але мав м’який характер. Сучасники жартували, що графа «поважали навіть неприятелі та не зважали на нього навіть прихильники».

Окрім політичних баталій, Альфред ІІ залишив по собі яскравий слід, який і зараз можна побачити у Львові. У 1888 році він почав зводити палац на вулиці Коперника, креслення якого виконав французький архітектор Луї Довернь. Щоправда, побачити резиденцію він не встиг, бо наступного року помер від серцевого нападу.

Кохання на все життя

Палац добудовував його старший син – ординат Роман І (1851-1915). Будівля у стилі бароко вийшла помпезна, а проєкт навіть експонувався на архітектурній виставці.

Одружувався граф двічі. Його першою обраницею стала далека родичка – Ізабелла Потоцька, яка принесла йому містечко Поморяни. Роман дуже кохав свою 19-річну дуже вродливу дружину. На жаль, через чотири місяці вона померла.

Через три роки Потоцький одружився вдруге. Заможна Ельж­бета Радзивіл була приятелькою німецької імператриці. На їхньому весіллі гуляв і кронпринц Фрідріх (майбутній кайзер) із дружиною Вікторією – донькою британської королеви.

Ельжбета народила йому двох синів, але Роман до кінця життя не міг забути Ізабеллу та постійно носив з собою її фото.

У політику граф особливо не пхався, тож його кар’єрні здобутки виглядають більш скромними: камергер, член верхньої палати, депутат Галицького сейму. Більшу частину часу він проводив у задоволеннях та примноженні статків. Вважався другим землевласником Галичини, мав 104 маєтки загальною площею 50 000 гектарів, а ще – копальні, цегельні, гуральні, зай­мався кіньми та полюванням.

Втім, справжньою пристрастю графа були карти, в яких йому неймовірно щастило. Подейкують, що сам імператор заборонив Роману грати, бо кількість обчищених у баккара аристократів стала становити загрозу для монархії.

Помер Потоцький у своєму замку в Ланьцуті під час Першої світової війни. За плітками, перед смертю кликав кохану Ізабеллу.

Останній ординат

Згідно з правилами ординації, наступним власником Ланьцутської імперії став старший син покійного Альфред ІІІ (1886-1958). Перед тим він встиг повчитися у Львові, Відні та Оксфорді, а по смерті батька зайняв його місце у парламенті. Але потім Австро-Угорська імперія розвалилась, а в оновленій Польщі граф посад не займав.

Хоча в нього не було на це часу. Він їздив на сафарі до Судану, здійс­нив навколосвітню подорож, під час якої був представлений імператору Японії та мав зустріч із Далай-ламою. Також мав аудієнцію у Папи Пія Х, добре знав Вінстона Черчилля, грав у теніс з голлівудською зіркою Глорією Свонсон, ходив на полювання з французьким прем’єром Клемансо й мило спілкувався з президентом США Рузвельтом. У Ланьцутському палаці Альфред приймав президента Польщі Мосціцького, румунського короля Фердинанда І, герцога Кентського тощо.

У 1921 році він отримав від свого далекого родича Миколая Потоцького величезний спадок. Скуповував акції нафтових та вугільних компаній, його річний дохід становив 250 тисяч доларів США (понад 1 млн 300 тисяч злотих). Але й витрачав багато, бо купляв антикваріат, а в Ланьцуті запровадив церемоніал, що мало поступався королівському.

Мав повно боргів, наприклад, за подорож до Судану з кредиторами так і не розплатився. У 1933 році 12 000 сільськогосподарських працівників маєтків Потоцького, яким не платили зарплату, влаш­тували «Марш на Ланьцут», для розгону якого залучили поліцію і навіть війська.

Під час війни у замку гостював Герман Герінг, з яким в ордината склалися добрі стосунки. Альфред ІІІ врятував багатьох селян від відправки до Німеччини, фіктивно працевлаштуючи їх в обслугу палацу, де був німецький штаб. Особистим коштом граф фінансував роботу кухні для бідних, яка щоденно годувала 400 людей.

Перед наступом радянських військ Альфред вивіз з Ланьцута 700 скринь витворів мистецтва. Більшість з того продав, аби забезпечити собі безбідне життя у Відні, Ліхтенштейні, Швейцарії. Довго був неодруженим, адже мама рішуче відсікала усіх претенденток, намагаючись зберегти свій вплив при «ланьцутському дворі».

Лише після смерті матері 70-річний Альфред ІІІ нарешті побрався із 46-річною Ізабеллою Йодко-Наркевич. Дітей в них не було. Через два роки Потоцький тихо помер у Женеві. Його рештки були перевезені до Ланьцуту та поховані у фамільній крипті у 2001 році.

Далі буде.

Іван Бондарев