Весняними піснями й іграми наші далекі пращури задобрювали сили природи та душі померлих предків. Давні обряди залишили донині слід у деяких великодніх звичаях.
Святкування Великодня в галицьких родинах годі собі уявити без традиційних писанок, крашанок і паски. Але відчуття свята було би неповним, якби не ще один прадавній звичай – цілою громадою водити танкИ та співати гаївки на церковному подвір'ї. Великодні пісні не мають очевидного християнського змісту, але вже сотні років саме гаївки (подібно до колядок у часі Різдвяних свят) є неодмінним атрибутом Великодня.
Етномузиколог Олександра Турянська, яка вже багато років професійно займається записом і збереженням фольклорної спадщини, розповідає, що історія гаївок сягає далеких дохристиянських часів. Цей давній пласт фольклору належить до календарно-обрядових пісень весняно-літнього циклу, пов’язаних із хліборобською працею. Обряди проводилися у той час, коли наставав час засівати землю, тож не випадково у ритмі деяких гаївок зберігся старовинний музичний лад із притупуванням. Фольклористи припускають, що виник він саме під час весняних робіт на полі, коли за сівачем ішов гурт людей, які босими ногами втоптували зерно в землю. Можливо, ці люди співали пісень лише для того, щоби веселіше було виконувати таку одноманітну роботу. А може, їхнього виконання вимагав якийсь магічний ритуал.
Таке ж давнє значення мають хороводи, що їх водять або в колі (символ життєдайного сонця) або так званим безконечником (символ вічного життя).
Дослідники припускають, що цим танцем встановлювали зв'язок із душами померлих предків, які для давніх людей були посередниками між світом живих і потойбіччям, тому їх необхідно було задобрити.
Невипадково пісні весняного обрядового циклу виконували на кладовищах, подібних до гаїв, бо на могилі померлого наші пращури висаджували дерева. Причому вони дотримувалися суворої відповідності: на могилі жінки мусіло рости "жіноче" дерево (верба, калина чи тополя), а на могилі чоловіка – "чоловіче" (дуб, явір тощо). Можливо, давні слов'яни вірили, що душа померлого переходить у дерево, посаджене на могилі. Принаймні, фольклорна традиція знає багато народних казок, у яких вирізана з калини сопілка промовляє голосом похованої під нею людини.
Своєрідним жанром весняних пісень є так звані гуканки, які в давні часи співали в гаях-цвинтарях, щоби закликати весну. Коли сходив сніг, i люди очікували сонця й тепла, молоді дівчата водили хороводи i співали пісні з протяжним вигуком "Гу-у-у-у!" на завершенні. Схоже за змістом значення має й традиція підкидати у небо "жайворонків" – спеціальні булочки, випечені у вигляді пташок. Закликати в такий спосіб птахів вертатися з вирію доручали переважно дітлахам.
За словами Олександри Турянської, теперішні весняні обряди рідко називають гаївками. Зазвичай вони отримують назву від тієї гри, яку під час співанок найчастіше виконують у тому чи іншому регіоні. Скажімо, на Покутті, закликаючи на великодні забави, кажуть: "Йдемо, пограємося у «Жука»". Суть таких ігор полягає в тому, аби під час співу рухами відтворювати все те, про що співається в пісні. Такі хороводи й ігри в давнину мали спільне призначення – силою магії домогтися прихильності від душ померлих предків, щоби вони як посередники у спілкуванні з потойбічним світом випросили в сил природи доброго врожаю.
Попри те, що за своїм змістом такі ігри, як "Подоляночка", "Соловейко", "Перепілочка" чи той таки "Жук" – далеко не релігійні, у радянську епоху людей, які збиралися на такі великодні забави біля церкви, переслідували так само, як колядників і учасників вертепів. Тож підтримувати давню традицію доводилося переважно стареньким сільським бабусям, які збиралися разом і тужно співали гаївки, повертаючись подумки в юність і дитинство.
До речі, у часи раннього християнства ці давні обряди також були під забороною, але вже з боку Церкви. Весняні ігрища вважали тоді «бісівськими забавами». Але з часом християнство увібрало в себе ці прадавні звичаї, спричинивши деякі зміни у змісті пісень. У новітніх гаївках з'явилися згадки про воскресіння Христа, про великодні дзвони, які скликають людей до церкви тощо.
Ще один відголосок давнини у великодніх традиціях – так званий «рахманський великдень», який подекуди ще відзначають у гуцульських селах на четверту середу після Пасхи. Того дня не вбираються по-святковому, не влаштовують великої гостини i голосних забав. Зрештою, слово "рахманний" вживають в карпатських говірках у значенні "сумирний" та "спокійний".
Це народне свято не супроводжується жодними обрядами та масовими дійствами, розповідає фольклористка Олександра Турянська. Єдиним обов'язковим ритуалом рахманського великодня є звичай пускати за водою шкаралущу від яєць, якими було помащено паски. Роблять це ґаздині у середу великоднього тижня, коли їх випікають. Розбивиши яйце, жінка має помастити ним тісто, а потім піти до найближчого потоку i кинути у воду шкаралущу.
За повір’ям, через чотири тижні рештки яйця допливуть до «рахманiв» – праведників, які живуть десь за морями і цілий рік тримають суворий піст, повідомляючи їм, що нарешті настав Великдень. Легенда каже, що поки шкаралуща допливе до тієї далекої землі, то вчиниться вона знову яйцем, яким рахмани поділяться між собою. Тоді вони закалатають у дзвони, і той передзвін на «рахманський великдень» доноситься з-під землі. Правда, почути його може лише праведна та щаслива від Бога людина – майже така сама, як рахмани.
Кого саме гуцули називають «рахманами» і за якими морями ті живуть, не можуть з певністю сказати ні етнографи, ні історики, які також цікавляться цією самобутньою традицією. У дослідженнях етнографів Онищука та Шухевича, «рахмани» – це ченці-русини, що живуть дуже далеко на Сході, в монастирі (часом кажуть, "в монастирі у Сочеві"), де ведуть богомільне життя. Але в деяких етнографічних записах, зроблених у гірських селах, місце перебування "рахманів" пов'язують із потойбічним світом.
Виникнення традиції святкувати «рахманський великдень» деякі дослідники шукають у не надто далекому минулому – у часах татарських набігів. Мовляв, шкаралущу від великодніх яєць наші предки кидали в ріку, сподіваючись що вона потрапить в Чорне море i допливе аж до Туреччини, де взяті в ясир невільники побачать, що на рідній землі вже святкують Великдень. Підтвердженням такої версії вважають те, що цей звичай донедавна існував не лише у Карпатах, але й у селах над Дністром, який несе свої води до Чорного моря, та його подільською притокою Серетом.
Інші дослідники вбачають витоки цієї традиції у набагато давнішій минувшині. Співзвучність слів "рахмани" та "брахмани" дозволило їм зробити припущення, що цей звичай є спогадом про ті далекі часи, коли відбулося переселення аріїв з України до Індії. Якщо це й справді так, то можна лише подивуватися з живучості цієї прадавньої історії, яка збереглася дотепер у дивному звичаї «рахманського великодня» – свята, яке, на жаль, уже забувається.

Богдан Скаврон