Нарешті з’явилась 9-поверхова хрущовка. І не де-будь, а в історичному центрі Івано-Франківська. Причому просунута не лише вверх. Бо якщо до будівництва замість архітекторів залучити виробників гіпсових цвинтарних огорож і накласти їхню майстерність на житлові ідеї Хрущова-Лагутенка, то отримаємо дім з вікнами на одну голову, висунуту на півшишечки, з яких чути голосний пук невдалого минулого.
Зате скупа квадратура цих вікон опоясана пишнотворною лиштвою, мізерність коронована пінопластовими сандриками, а балкони ефектно запсевдобалясено гіпсовими псевдобалюстрадами.
Скоро цю споруду дорого заселять. Дорогі заселяни будуть під’їздити на машинах, тиснутимуть ними на пішохідну плитку типу “все буде бруківка” і паркуватимуть їх тут же перед фасадом на середині пішохідної вулиці Шевченка. Бо де ще? І вервичка цих автомобілів безперервно тягнутиметься до наступної новинки, грізнішої, претензійнішої, хітсезоннішої і хитрішої багатоквартирки Royal Hall: її 12 поверхів прикриває від очей вулиці 8-поверховий чільний відсік.
Вона теж ось-ось заселиться, і всі її 100 автомобілів оторочуватимуть пішохідну зону вздовж і впоперек, доводячи її до віброекстазу. Для гідної інтенсивності руху з фасадної сторони передбачено аж чотири заїзди – як на автостраді – у її малоємкий дворик і підземелля.
На персональному сайті будівлі вказано, що вона 10-поверхова. Але тут же додано аерообліт, який це заперечує.
Так от, саме аерообліт скоро буде єдиним можливим способом протиснутись/просунутись вздовж цієї чи не найдушевнішої вулиці міста. Владно-виборче “Франківськ виріс” виконано, галочка. Точніше, палочка. Наступним гаслом може бути “Франківськ – місто для ангелів!”.
Кілька років тому у відповідь на наші обурення масштабною перспективою цих підбудов мерія відповідала, що це рішення попередників, і взагалі первинні документи втрачено, то нема чим боротись, але будуть все обмежувати і притягувати. І справді, притягнули: було відтранспортовано геть вагон “Продаж квартир”, який звідкілясь узявся серед вулиці перед будівлею “1”. Це страшенно ускладнило торгівлю її квартирами, бо їх купують, звичайно, лише в кіосках. Тут можливість повпливати у влади дивом знайшлась. Але ж диво – це опція не нащодень, трапляється по разу на життя. Тому, наприклад, схожої можливості вплинути на те, аби було прибрано самовільну потворну огорожу на розі Шевченка – Сабата, як обіцяли після її появи кілька років тому, вже не знайшлось.
Але це – дуже незначне, бо ось просто зараз на чолі вулиці з’являється новий епікфейл: намір забудувати склом галерею на Шевченка, 1. Колони вже облущено і, здається, місця для кріплення перегородок приготовано.
І тут вже важко незгідних посилати до попередників, яким би позадником ти не прикидався. Бо можливість такого втручання виросла обома ногами за нинішнього керівництва, яке дарує нечувану кількість «свобод» в неочікуваних місцях. Тож тепер в несміливих коментарях очільники починають вказувати на Київ. Очевидно, компас ковбасить, стрілки збиваються в одну, намагнічену.
Так от: ця крита, але відкрита галерея будинку на Шевченка, 1, унікального за суміщенням стилів свого походження, об’єднаних вишуканою строгістю без загравання з глядачем, є (була?) символічним входом в історію місцевого містобудування: вулиця Шевченка компактно і некрикливо демонструє майже всі присутні в місті архітектурні стилі. Це рідкісна вулиця, якій не закинеш двосторонність: вона важлива унікальною різносторонністю.
А скільки взагалі в нашому середмісті є архітектурних елементів, що роблять перебування на вулиці захищеним від атмосфери: портиків, колонад, аркад, галерей, всіх цих деталей, що частково криють простір, залишаючи його зовнішнім? Гранично мало, кілька одиниць на все. Бо це «вишуканство» дорого обходиться, дуже ускладнюючи завдання побудови і розрахунків та потребуючи багато нетривіальних інженерних ходів. Тим не менше, хтось викладався і вкладався – мабуть, для того, щоб створити комусь іншому в наш час можливість зворотного процесу.
І ось цей хтось інший з’явився, опинився у власниках будівлі і вирішив розвінчати сторічні колони, прибираючи шматок нашого спільного зовнішнього простору собі всередину.
Може, хоч цей плювок у власні чанахи помітять всі ті, хто досі замилувано схвалював красу і непотворність того, що зараз коїться з будівлею «Дністра»? Кожен видатний будинок має своє «звучання», тому він і видатний. Що може зробити людина без слуху, яка береться вдосконалювати ноти? Вона може їх, скажімо, позолотити. Що було зроблено з фрагментами решіток над цією колонадою. Звучання одразу стає фальшиво-скреготливим.
А може, це і є втіленням заклику міської влади зберегти місто українським? Одразу два таких заклики дуже символічно висіли до виборів над фастфудом, який відкрили азіати. Нащо нам ця австрійська історія та ці азійські історії, якщо за склом може бути, скажімо, госпіталь для ковідних або засклений пункт громадської самооборони проти російської навали?
Але ця марнота марнот лапає мене на бажанні звернутись до мера: не захищайте нас від іноземців, ми самі збережемо місто українським. Прийдіть і захистіть, будь ласка, його і нас, українців, від українців. Захистіть нас, і ми захистимо вас. Як то було з мерами-новаторами Моцкусом і Пеньялосою у не в міру кримінальній Боготі. Бо є речі, які не можна допускати за жодних ввірених тобі обставин, навіть ціною ризику для життя, навіть ціною ризику для посади – буває, що комусь вона важливіша за життя.
Щоб глибше взяти за живе, можемо апелювати до випукло демонстрованої релігійності міста: за походженням в архітектурі галерея належить до основних просторових елементів християнського храмобудування. І є символом захищеності та прихистку, ніби забезпечуючи вихід простору храму назовні і надаючи йому окриленості, бо під цим “крилом” знаходиться сховок для нужденних.
І останнє: колись в дитинстві я мав чутливість до часу. І, проходячи від дому по черзі паралельними вулицями, точно знав, що час на Дзержинського тягнеться важче, ніж на Пушкіна, а от на Шевченка він просто пропадає, вона його поглинає, залишає собі. Це властивість харизми простору. Кожен мешканець міста стає співзасновником його сучасного стану. Тож якщо, боже борони, це остекленіле обледеніння таки відбудеться і ми будемо позбавлені можливості позбуватися часу на якусь його мить, проходячи під цією колонадою, а лише витіснено ходитимемо повз, то пам’ятаймо лишегівське «поки не пізно – бийся головою об лід! поки не темно – бийся головою об лід! пробивайся, вибивайся – ти побачиш прекрасний світ!».
Ми всі розчинимось. Але хотілось би не знеславитись «на дорожку» і залишити по собі не гірше, ніж «прийняв». Ви, пане мер, залишите по собі місто значно розвинутішим і вдосконаленим. Але добро запам’ятовується, на жаль, зі складнощами і перебоями. Тож попри все, на жаль, маєте всі шанси увійти в історію як той, за кого знищили серце Франківська – вулицю Шевченка. Якщо не впряжетесь.
Люди, яким важко відмовити, – це, мабуть, проблема кожного мера чи навіть трагедія. Але чи варто трагедію посади обертати в трагедію народу, що ввірився?
Ростислав Шпук |
