Потрапити на сторінки газет не так вже й важко. Треба лише вчинити чи витворити щось небуденне, зацікавити — створити інформаційний привід. Переглядаючи старі підшивки газет, я зауважив, що три мешканці нашого міста із нечастим для нього прізвищем Жеребецький, почергово привертали увагу газетярів за Польщі, Союзу та Незалежності. Чим саме? Та по-різному.
Любов і кров Цукерня Кровіцького була фешенебельним закладом старого Станиславова. Вона розташовувалась на першому поверсі готелю «Уніон» (пізніше — «Київ»). У міжвоєнний період там працював молодий цукерник Ярослав Жеребецький. Чотири роки він виліплював усілякі тістечка, аж поки його не забрали до війська. Виконавши свій громадянський обов’язок, Ярослав повертається на старе місце і… закохується. Його обраницею стала товаришка по роботі, така собі пані Софія Загайкевічова. Вона була значно старша за 24‑річного Жеребецького, мала чоловіка та двох дітей. Проте, як відомо, любов однолітків не шукає. Жінка відповіла взаємністю, закрутився роман. Але цукернику одного інтиму було замало. Він почав вимагати, аби подруга лишила свого рогатого чоловіка й пішла жити до нього. Навіть обіцяв добре піклуватися про дітей. Загайкевічова на такі жертви йти не хотіла і відмовила коханцеві. Той не заспокоювався та продовжував діставати Софію наполегливими пропозиціями руки й серця. Жінка була вже не рада, що вляпалась у цю амурну авантюру. Вона скаржилась директорові закладу, що їй не дають спокійно працювати, а потім взагалі звільнилась. Утім, знайти пристойну роботу в Станиславові було досить складно і Софія повернулась назад, де на неї із нетерпінням чекав той самий Жеребецький. У п’ятницю, 18 травня 1934 року, Ярослав хильнув для хоробрості трускавкової наливки та пішов на кухню, аби розставити усі крапки над «і» в їхніх стосунках. Загайкевічова його вчергове «послала», між колишніми коханцями спалахнула сварка. Працівники цукерні до того вже звикли і не звертали особливої уваги. Аж раптом сталось щось дивне. У Жеребецького посиніло обличчя, з рота пішла піна. Він вихопив револьвер, тричі вистрелив у Софію, а потім направив зброю на себе та двічі натиснув на курок. Карети швидкої допомоги доставили місцевих Отелло з Дездемоною до цивільного шпиталю на Казиміровській (тепер лікарня на Мазепи). Поранення Загайкевічевої були неважкими, й вона швидко виписалась. А ось Жеребецький провалявся на ліжку цілих три місяці. Після одужання на нього чекав суд. Ця любовна драма прогриміла на всю Польщу і висвітлювати процес приїхало багато журналістів. На суді Жеребецький свою вину не визнавав, казав що після наливки нічого не пам’ятає і до тями прийшов вже на лікарняному ліжку. Сама пані Загайкевічова, як писала тогочасна газета, «у своєму виступі вину Жеребецького особливо не обтяжувала». Після тривалої наради члени суду винесли вирок стрільцю-кондитеру — три роки ув’язнення. Майже хепі-енд.
Холодна лазня Вдруге прізвище Жеребецький засвітилось у міський пресі вже за совітів. У «Прикарпатській правді» від 16 березня 1947 року, у рубриці «Лист до редакції» вийшла гнівна стаття якогось М. Ілліченка. Називалась вона «Чому у Станіславі не працює лазня?». Замітка коротенька, тому наведемо її всю. «Про лазню у Станіславі говорять не перший раз. Не перший раз відділ комунального господарства обіцяє «налагодити справу». Але лазня так і не працює. Правда, зрідка, на день-два, вона відкривається. Тоді цілі натовпи людей біжать до неї — з власним посудом, віниками… Але майже завжди трапляються якісь пригоди: то води не вистачає, то дров немає. А тепер лазню зовсім закрили. Завідуючий лазні т. Жеребецький, уникаючи питань сотень відвідувачів, вивісив на дверях об’яву: «Лазня не працює — немає дров. Адміністрація». Ми не розуміємо: невже в Станіславі, що знаходиться в кількох кілометрах від лісу, немає змоги забезпечити паливом єдину в місті лазню? Завідуючий комунгоспом т. Вайман, щоб зняти з себе відповідальність, виділив для лазні автомашину, але вона зовсім не діє. — Самі возіть дрова. У вас машина є! — глузливо заявляє він. Все ж ми хочемо запитати у працівників комунгоспу і голови міської ради т. Лазаренка: чи буде працювати лазня в Станіславі?». На жаль, невідомо, як розвивався конфлікт товаришів Жеребецького та Ваймана, і чи відправився директор лазні на авто із сокирою до Чорного лісу. Але знаючи тодішні порядки, не факт, що після прочуханки від тодішнього мера Лазаренка, Жеребецький і Вайман поїхали до лісу разом.
Колекціонер і президент Багато краєзнавчих статей з історії Станиславова завершуються скромним зауваженням: «Поштівки з колекції Зеновія Жеребецького». За освітою він математик, працює у сфері комп’ютерних технологій і, що головне, є затятим колекціонером. З усіх Жеребецьких газети пишуть про нього найчастіше. Дебютом стала замітка у Галичині за 1992 рік «Колекціонери про Кобзаря», де йдеться про виставку Шевченкіани з його колекції. Через 10 років у видавництві «Лілея-НВ» виходить альбом «Наш Станиславів», куди увійшло багато старих поштівок. До цього часу колекціонери не надто охоче ділилися своїми скарбами. Жеребецький став чи не першою людиною, яка продемонструвала франківцям як виглядало їхнє місто 100 років тому. У 2007 році з ініціативи пана Зеновія створене неформальне історико-краєзнавче об’єднання «Моє місто», яке всіляко популяризує минуле Станиславова. Неформальне воно тому, що й досі ніде не зареєстровано, не має печатки, рахунка та статуту. Втім уже випустило понад 30 книжок з історії міста. І перевагою книжкової серії «Моє місто» є підбір ілюстрацій від Жеребецького. Крім того, він є головою об’єднання, або, як жартують колеги, його президентом. А найбільшою краєзнавчою справою пана Зеновія стало видання альбому «Івано-Франківськ на давній поштівці» у 2011 році. Туди увійшли 303 поштівки з його колекції. Отже, не обов’язково стріляти коханок… Іван Бондарев | 
