Останнім часом все частіше й частіше стається так, що люди стараються, реставрують історичні будівлі, а потім невідомо звідки беруться якісь активісти і ну пиляти: і колір не такий, і з ліпниною не по-людськи повелися, і два добудовані поверхи на даху, виявляється, абсолютно зайві. А якщо активісти ще й радянські манкурти і починають переконувати, що красне мистецтво і архітектура радянської доби мають цінність, – це реально мєрзость.
З цим коротким путівничком ви завжди зможете перевірити, яку саме пам’ятку архітектури і чому руйнують у вас на очах.
Ренесанс і бароко
Ренесансній та ранньобароковій забудові Станіславова пощастило – вона переважно не дожила до наших днів.
Фортеця, що оточувала місто, була відображенням цілком ренесансних ідей – точної симетрії, людиноцентричности, та й просто тріумфом інженерної думки над високими і масивними стінами.
На щастя, з цим неподобством вирішила покінчити ще австрійська влада – фортецю засипали землею, на бастіонах за палацом розбили парк, а сам палац переобладнали під шпиталь.
Тому палац поки що розвалюється самостійно, а от решткам фортеці, похованим під парком на Валах, вирішила активно допомогти УГКЦ, взявшись будувати церкву без нормальної археологічної розвідки. На цьому ренесансна архітектура в нас майже закінчилась, тому більше ніхто не зможе її нищити.
Проте нутро, «начиння» старої фортеці будували вже з відчутними і дуже потужними впливами бароко. Для наочности треба подивитись на ансамбль майдану Шептицького. Прості будинки того часу мають доволі непримітний вигляд – морфологічний корпус і Gala Hall на Галицькій, 41 навряд чи належать до фішок міста, які ви любите показувати гостям. А от катедра і колеґіата – інша річ.
Якщо ренесанс – це мистецтво людини, то бароко – мистецтво дверей. Барокова архітектура – це про входи і виходи, межі та переходи між різними вимірами людського життя. Фасади наших барокових церков, усупереч стереотипам, не прикрашені купами ліпнини і дрібних деталей. Зовнішній ефект – це гармонія вивірених ліній та плавних переходів між двома-трьома пастельними тонами, які формують просторовий образ споруди. Особливо добре це видно на фасаді колегіати, з його рухом від масивного темно-брунатного (тут аналогічно працюватиме також колір патини) купола до жовтогарячих і світло-кремових деталей фасаду, які ніби рухаються від цього купола вниз, міцно кріплячись до червоногарячої смуги фундаменту.
Кілька масивних скульптурних деталей і розбивок простору (балкончик над центральним входом) лише підкреслюють простір і роблять акцент на контрастному центральному вході. Його візуальний ефект – повна протилежність готичній архітектурі, котра працює від фундаменту і рухається стрімко вгору, до високого склепіння. Натомість всередині таких барокових церков завжди багатство розписів і завжди на схожий мотив – розрив у хмарах, Небесний Єрусалим, ніби стеля храму пропонує вірянам уже відкриту райську браму, ось, просто над головою. Зовнішні лінії скромні та вивірені для того, щоб усередині продемонструвати власне те багатство оздоб і деталей, якого ми звикли чекати від барокової архітектури.
Але ось найважливіше питання: як можна покращити такі споруди? Передусім, звісно, замінити іонічні капітелі пілястрів на коринтські. Капітелі – це такі деталі на вершині колон або пілястрів (фальшивих колон, що ніби виступають зі стіни). Капітелі в іонічному ордері – це просто доволі масивні, хоч і елеґантні, завитки. Натомість коринтський ордер, особливо в сучасному, гіпсовому виконанні, – це пісня. Купа дрібних деталей, які виступають із поверхні, а тому особливо добре виглядатимуть з позолотою. Загальне відчуття нормальних розкошів і багатства, а не провінційної скромности. Фасад можна доповнити ліпними панно по периметру (на колеґіаті для цього навіть є виділена кольором смуга, самі гляньте) і просто перефарбувати в більш контрастні кольори. Скажімо, додати зеленого, як на бібліотеці ІФНМУ, чи рожевого, як на самому ІФНМУ. І споруда зразу заграє новими барвами. Зробіть будівлю в такому стилі – і навіть Андріївська церква в Києві не потягається з вашим дітищем за красою оздоби.
Клясицизм і неоклясицизм
Клясицизм і неоклясицизм нині вже нікого не цікавлять, всім це відомо. Пам’ятаєте, що я говорив про нудні іонічні колони? От у клясицизмі цього навалом. Навалом нудних колонад, винесених перед фасадом, або ж колонних балконів (як на неоклясицистичному кінотеатрі «Тон», нині «Люм’єр»).
Також у комплекті йдуть трикутні фронтони, абсолютно нудна прямокутна контурність, і взагалі такі будівлі схожі на великі сільські хати. Особливо з огляду на те, що всі вони – білого чи світло-бежевого кольору (мармур цих тонів домінує в найкращих зразках античної архітектури, які наслідує клясицизм). Боротися з клясицистичними спорудами можна в два способи – зносити їх під нуль, як зробили на Василіянок, або ж розмальовувати, додавати трохи життя в цей нудний кам’яний світ. Так зробили з лазнею «Нептун» на Низовій. Гляньте на неї принагідно. Нормальний ж вигляд. А головне – не нудно.
Ампір і необароко
Ампір – це великоімперська мода. Це наслідування стилю римських імператорів. Це стиль великих споруд Відня і Парижа, але на периферії його було небагато і він був більш скромний.
Ампір ззовні – це однотонні монументальні конструкції, на яких колір іноді використовується для того, щоб підкреслити монументальність споруд. Київська, Львівська та Одеська опери збудовані саме в стилі ампір. Провінційні зразки трохи скромніші, а тому зберігають доволі гармонійний вигляд, навіть якщо викрутити кольоровий контраст на максимум, як це зробили з центральним корпусом медичного чи з касою ощадности (нині «Ощадбанк») на розі Мазепи і Січових. Ампір люблять доповнювати статуями, бажано алегоричними, але тут усе нормально – хто ж не любить статуй?
Інтер’єри ампіру – мрія кожного українця. Золото, золото, чорне дерево, мармур, золото. Приблизно як особняк Пшонки. Чи інтер’єр (і екстер’єр також) готелю «Станіславів» на Чорновола. Головне в сучасному ампірі – не зберігати цілісності споруди. Декоративні елементи можуть бути не суцільними і через те ніби обірваними, наче частину оздоби збили з фасаду. Але кого хвилює цілісність, якщо йдеться про ідеальну репрезентацію багатства і розкоші!
Також у сучасному ампірі замість дорогої ліпнини використовують дешеву гіпсову штамповку. Тому що дешева гіпсова штамповка підкреслює багатство значно краще, ніж якийсь там малозрозумілий архітектурний смак. Найкраще, звісно, поєднуються з ампіром металопластикові вікна, бо білий пластик дуже гармоніює з білим гіпсом. Якщо ви хочете показати всім, що заробляєте більше, ніж ваші сусіди, то гіпсова ліпнина і барельєфи – для вас. Навіть якщо ви живете в хрущовці. Повірте, гіпсова ліпнина навколо балкона хрущовки матиме нітрохи не гірший вигляд, аніж на таких псевдоампірних фасадах. Псевдоампір – це абсолютний показник архітектурного смаку.
З необароко трохи краще, бо в ньому від природи більше деталей. Зрештою, в Івано-Франківську ці два стилі часто доволі подібні, бо ампіру потрібен масштаб. А в Івано-Франківську з масштабними історичними спорудами трохи туго. Те, що неоампір робить за рахунок масштабу, необароко досягає через деталізацію. Багате різьблення дверей, скляні вставки, безліч зовнішніх деталей, абстрактних барельєфів, потужні кам’яні балкони з фігурними балюстрадами. Необароко любить працювати з формами самої будівлі, вписувати двері в ширші аркові конструкції, додавати різьблених оздоб на одвірки і рами вікон, причому одвірок зазвичай вінчає півкругла фрамуга, переважно засклена, а рами вікон часто вигинаються в плавні форми, замість рухатись по прямій.
Реставрувати необарокові споруди дуже дорого, до того ж вони не такі патосні, як хороший ампір. Тому двері краще міняти на звичайні броньовані (чи масивні дерев’яні, якщо ви мажор), вікна – на звичайний металопластик і при цьому обов’язково стежити, щоб десь зі стіни стирчала будівельна піна – вона дуже добре поєднується з дрібною ліпниною. Також барокові фасади чудово підходять для масивних пластикових вивісок чи неонових оголошень, оскільки що більше на фасаді деталей – то, як відомо, краще.
Модерн (сецесія) і функціоналізм
Стиль, пов’язаний із появою нових будівельних матеріялів, зокрема бетону. Сецесія прагне наслідувати природну плавність ліній, часто працюючи в парі з традиційною архітектурою місцевости. По-перше, це означає велику кількість металу в оздобах – куті балкони і парадні двері, металеві колони біля входу, що імітують ріст виноградної лози. На гребенях сецесійних фасадів часто можна бачити заокруглення і петлі, пласкі рельєфи, котрі спускаються вниз, так що вся будівля ніби плавиться і стікає додолу. Контурність сецесії незрозуміла і нещадна.
Сецесія стає першим насправді концептуальним стилем, у межах якого різні митці різними деталями передають різні ідеї. Тому сьогодні працювати з нею надзвичайно складно. Якщо ви бачите сецесійну споруду – залиште її в спокої. Хай стоїть. Рано чи пізно сама розвалиться.
Але якщо ви справді маєте архітектурний смак, то існує таємний спосіб миттєво розкрити вашим будівельникам таємниці цього складного стилю – покажіть їм картини Мухи і попросіть зробити як там. Для передачі контурів та ефектів сецесійних будівель, звісно, слід використовувати гіпсові деталі, бо з бетону дорого. Беріть приклад з пасажу Ґартенберґів – павільйонна споруда, збудована за принципом аналогічних у Відні та Парижі, але всередині нам не обійтися без люстр із висюльками, бо скло і метал – це надто вбогі оздоби.
Функціоналізм – це вже не модерн. Його завдання не наслідувати природні форми, а відштовхуватися від прямого призначення – перебування всередині людей. Для функціоналізму не існує універсальних рецептів, бо вигляд кожної будівлі диктує її призначення. Філармонія доволі проста з виду, оздоблена скромно, але кожна деталь споруди чітко вказує на те, що перед нами мистецький і музичний заклад, нічого зайвого.
Міська ратуша
Ратуша будувалась не для того, щоби стати притулком міської ради, а щоби створити чіткий візуальний і контурний орієнтир середмістя, її функція – маркувати простір навколо себе, а не бути зручною для клерків.
Іноді функціоналізм позичає деталі в модерну, щоб увиразнити свою прямоту. Скажімо, на стику цих двох стилів збудовано готель «Дністер» – ряди вікон у ньому розмежовані широкими вставками, які розділяють масивну споруду на окремі фрагменти, підкреслюючи її функціональне навантаження та розбавляючи потужні контури будівлі. Вставки з глазурованої кераміки і невеличкі меандри на стінах не впадають у вічі, але також розбавляють загальний вид. І при цьому нітрохи не приховують функціональної природи готелю.
Звісно ж, найкращий вигляд функціоналізм матиме, якщо перетворити його на імітацію ампіру. Спільного між ними, як ви бачите, чимало. Наприклад, будинки в обох стилях переважно прямокутні та з дахом. Тож оберіть підходящу спермозно-білу заливку і фігачте. Повірте, якщо ви вже згодні таке зробити – результат розчарує кого завгодно, але не вас.
На жаль, ніхто не береться покращувати чистий функціоналізм – польські будинки тридцятих років, із плавними півкруглими контурами, але без оздоб. Як, наприклад, два будинки на початку Бельведерської. Раптом що – це не хрущовки, до них ампір також пасуватиме чудово.
Бруталізм і сучасність
Тут слід розповісти дещо про міста загалом. Міста виникали стихійно і плановано. Стихійні міста утворювались навколо портів, джерел виробництва чи на перетині торгових шляхів. Плановані міста, загалом, утворювались там само, але з чітким наміром саме збудувати міський простір.
Франківськ – місто плановане. У ньому майже немає вузьких вуличок, зате багато площ, а середмістя забудоване нещільно. Поверховість середмістя завжди орієнтується на відстань між будинками, тому забудова Труша дво- і триповерхова, а для Стометрівки нормальні і кам’яниці на п’ять-шість поверхів. Що вищі будинки – то більше вільного простору вони потребують, щоб не замикати людей у клаустрофобічних каньйонах. Тому бруталізм у наших краях поводиться дивно.
Бруталізм – це течія, що передбачає використання голих і монолітних бетонних форм. Це протилежність модерну: замість використовувати пластичність бетону для маскування кам’яної природи міста, бруталізм виставляє його напоказ. Але радянський бруталізм, на диво, враховує природу середовища, в якому він функціонує. Так, стоматологічний корпус на Грушевського увінчаний стрімким черепичним дахом, схил якого трохи гасить поверховість будинку, щоб він менше вибивався з ансамблю вулиці.
«Переговорка» (нині ЦНАП) на вулиці Вітовського не лише зберігає контурність, віддзеркалюючи своїм стилем обриси цілого кварталу навпроти, її фасад перемежований трапецієвидними виступами, які римуються з деталями фасаду навпроти, аж до ідентичного балкончика на рівні другого поверху. Це, нагадую, радянська архітектура.
І ця радянська архітектура має в собі чіткий відбиток історичного ансамблю. Вона вписується в загальну забудову, на відміну від «Легенди», споруди «Арс-дім» чи, боже збав, «Делікатесу» на розі площі Ринок і Галицької.
Оці фішки типу «стрімкого даху», які працюють в стоматі на Грушевського, не працюють, якщо у вас поруч стоїть друга половина будівлі з нормальним дахом і неампірним виглядом (ви не повірите, шановна «Надіє», але невідреставрована половина готелю зараз має значно кращий вигляд, ніж відреставрована).
І взагалі, як на те пішло, реставрувати чи осучаснювати місто, не розуміючи контексту, в якому воно зводилось (а приклади роботи з таким розумінням можна полічити на пальцях) – це розписуватись у власному рагулізмі та елементарному незнанні того, що «чотири стіни, дах і шоби по-багатому» – це не архітектура.
Стильова домінанта «по-багатому» з архітектурою взагалі не має нічого спільного. А з комплексом меншовартости – має.
Остап Українець |
