Субота, 18.05.2024, 15:51:25

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Січень 2021  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
 
Архів новин
Головна » 2021 » Січень » 5 » Різдво збирає родину. Чим відрізняється свято на Гуцульщині, Бойківщині та Покутті
21:22:55
Різдво збирає родину. Чим відрізняється свято на Гуцульщині, Бойківщині та Покутті

Різдвяні традиції на Прикарпатті схожі, але, разом з тим, Бойківщина, Покуття і Гуцульщина мають свої відмінні звичаї. Десь підкидають кутю, десь роблять дідуха, а десь ворожать на заміжжя. Різдво

Але всюди Різдво – це про родину, тепло і любов, пише Репортер.

Гуцули загадуть добрий рік

Традиції святкування Різдва на Гуцульщині відомі всій Україні. Тут коляда – це велике дійство, до якого довго готуються. Але гучні забави розпочинаються 7 січня, а от день напередодні проводять з родиною. Перед Святвечором треба дотримуватися певних обрядів, щоб привабити щастя й добробут.

«6 січня кожен мав роботу: дорослі накривали на стіл, дід тер мак у макітрі, бабуся щось готувала. А нас малих змушували лізти під стіл, кудкудакати, мекати, щоб удома велося господарство, – розповідає Меланія Строїч, родом з Верховинщини. – Ще бабуся казала дівчаткам носити дрова. Їх треба було взяти, не рахуючи. Коли вкидаєш до пічки, тоді вже рахуєш. Якщо парна кількість, то вийдеш заміж у високосний рік, а як непарна – то в якийсь інший».

Також обов’язкова традиція – обійти худобу перед Святою вечерею. Це робить чоловік, ґазда. Тваринам дають смачну їжу, трохи куті, а ще – солі до сіна.

«Також у нас колись була традиція перед Святою вечерею вистрілити з рушниці, щоб відлякати злих духів. Звісно, зараз рушниць уже ні в кого немає, тому обходяться петардами. Головне – щоб був гучний звук», – каже Меланія.

Також у Святвечір не можна нічого давати з дому. А ще – не варто робити важку роботу, лише готувати будинок і подвір’я до свят.

На вечерю, як і всюди, готують 12 страв. Головна традиційно – кутя.

Читайте: Добро на Різдво. Як франківцям зробити свято не лише для шлунку

«Готуємо вареники – це обов’язкова, але остання страва, тому що трапеза починається з салатів, риби, – говорить Меланія Строїч. – Готуємо пампушки, узвар, кисіль, салат з грибами, риба копчена, оселедець – залежить від того, хто що любить. Усі страви пісні, не дозволяємо ні сметани, ні яєць».

Під скатертину кладуть ножиці, пере­в’язані стрічкою (щоб половик не крав кури), часник (на здоров’я), гроші й отаву, яку потім зберігають весь рік. Коли протягом року починається сильна гроза, цю отаву палять, щоб стихія оминала хату. А кутю перед вечерею підкидають до стелі – аби велися бджоли.

Перед тим, як сісти вечеряти, на вікно ставлять тарілку, на яку накидають ложку куті. Її залишають до ранку для померлих душ. Усю їжу теж залишають на ніч – прибирають зі столу аж на Різдво зранку.

«Є ще традиція: після того, як сім’я повечеряє, йти з наїдками до родичів, найближчих сусідів, – каже Меланія. – Колись за традицією багатші несли вечерю до бідних. Зараз уже у всіх є більш-менш все на столі, але залишився такий прояв уваги й любові».

На Святвечір починають ходити по хатах малі колядники. А дорослі чоловіки вже формують ватаги у день Різдва – в костюмах, з відповідною атрибутикою. Спочатку колядують біля церкви після служби, а потім розходяться по кутах села чи присілках і збирають гроші на церкву. Кожна група колядників має свій кут.

«У нашому куті не ходять, бо у нас небагато хат, а для такої ватаги треба мінімум 12 чоловіків, – розповідає Строїч. – Але можуть подзвонити друзі з іншого кута й закликати до себе. Це справді робота, бо чоловіки йдуть з дому мінімум на тиждень».

Колядникам – як дорослим, так і дітям – дають гроші, сума залежить від того, скільки людей є в гурті. Але зараз діти ходять колядувати уже з меншим ентузіазмом.

«В останні роки поменшало колядників, – говорить жінка. – Зими були важкі, дітям непросто ходити по горбах у заметіль. Нам колись було весело, ми з подругою ходили вдвох вслід за хлопцями – ті не брали до себе. Вже коли стали старші, то з’явилася традиція ходити з друзями колядувати один до одного – просто так, не за гроші. Так ходили цілу ніч. Зараз збираємося рідше, бо у багатьох свої сім’ї, діти».

Бойківські героди

На Бойківщині також зберігають давні традиції. Як розповідає Світлана Павлище з Долинщини, там теж є традиція робити 12 страв, хоч для її сім’ї це було не головним.

«Найважливіша страва – кутя: пшеницю треба було «впихати», тобто очищати. Ми з бабою напередодні йшли до сусідки, бо у неї була ступа. А мак тато тер у макітрі вже перед Святим вечором, – каже пані Світлана. – Після куті основною стравою були пироги – тобто вареники з капустою – і грибна підлива. А ще – пісні голубці з гречки, квасоля, риба, узвар, пампушки…».

Перед тим весь день готувалися до Святої вечері. До першої зірки треба було прибрати в обій­сті, хаті, заготувати їжу для худоби. У хаті стелили найкращі хідники. На стіл ставили часник, щоб усі були здорові. Перед Святою вечерею треба обійти всю худобу, постелити собаці в буді, щоб не мерз.

«У нас не було ніяких ворожінь, бо це гріх, – каже Світлана Павлище. – Колись на Святвечір робили дідуха – з вівсяних стопів, бо пшениця у нас не родить. А потім, коли вже було більше малих дітей, то наряджали ялинку».

Як тільки сходила перша зірка, то сідали до столу. Перед вечерею усі молилися, а господар дому говорив «Дай Боже дочекати наступного року» і ще якісь побажання, залежно від того, що було актуальним для родини: достаток, народ­ження дітей, майбутнє весілля. У сінях на вікні ставили тарілку з кутею для померлих.

«Я малою навіть бігала дивитися – чи не поменшало там куті, – згадує пані Світлана. – На Святвечір з’їжджалася додому вся сім’я, за столом усі колядували. І якщо раптом хтось постукав – обов’язково запрошували до хати. Одного разу ми сіли до вечері, а тут раптом хтось стукає у вікно й колядує. Ми вийшли – а там мамині брати несподівано приїхали. Це було дуже радісно».

Тарілки зі столу після вечері теж ніхто не прибирав. Ввечері колядувати ходили лише діти. Дорослі збиралися вже наступного дня на Різдво: молодь з акордеоном, родичі й сусіди – на застілля з колядою. Також молоді хлопці збиралися у вертепи, їх називали геродами. Дітям переважно давали на коляду 10-20 копійок, а геродам – цілий рубель, бо вони довго готувалися, робили костюми. різдво

«Поки інші персонажі говорили якісь слова про народження Ісуса, жид і жидівка мали щось вкрасти у хаті. Якусь дурничку, наприклад, одного разу жидівка вкрала у нас нарізані пляцки, які стояли на столі, – розповідає Світлана Павлище. – А ще був чорт: його роль грав високий хлопець, одягнений у все чорне, у кожусі навиворіт. Він говорив слова: «Як не дасте мені горілки, то прийду до вашої дівки!» і стукав вилами. Я малою його дуже боялася».

Хоч у радянські часи було заборонено колядувати, за словами жінки, у них нікого сильно не ганяли. А наприкінці вісімдесятих – на початку дев’яностих колядки слухали й по телевізору.

«Уже у 1988-1989 роках ми дивилися львівське телебачення, де транслювали коляду на Різдво. Одного разу в гості приїхала мамина подруга з Києва, то не могла повірити, що по телевізору таке показують», – сміється пані Світлана.

Покуття робить шопку

Василь і Ганна Регуші з Городенківщини роками зберігають традиції Різдва. Вони щороку роблять дідуха і солом’яних павуків. А на Святвечір сходиться велика родина: діти, онуки, правнуки.

Дідуха робить найстарший чоловік у хаті – Василь Регуш. Матеріал заготовляють ще влітку, на жнива. Використовують злакові: жито, пшеницю, льон. Ставлять готовий виріб на покутті, між образами.

«Колись дідуха прикрашали замість ялинки: обмотували стрічками з орнаментами, фольгою, схожою на сусальне золото, робили прикраси з соломи, воску, з літа заготовляли сухоцвіти, – розповідає онука Регушів Наталя Марінова. – Вважається, що на дідуха сідають наші пращури і вечеряють разом з нами. Потім протягом свят дідух втягує в себе всі погані емоції, хвороби. На Стрітення його спалюють, разом з усім, що там назбиралося».

У день 6 січня прибирають у домі, під стіл кладуть сіно – знак того, що Ісус Христос народився у яслах. Ганна Регуш пече три колачі. Її донька робить різдвяні кошики – всередині свічка, ялинка. Все це кладуть на стіл. Також ставлять часник – на здоров’я, а під колачі – гроші, щоб велися в домі. На вечерю роблять 12 пісних страв. різдво

«Готуємо кутю, запікаємо в духовці цілу рибу, ліпимо вареники з капустою (у нас кажуть – «крап­лики») і з картоплею, а ще солодкі з маком – їх дуже люблять діти, – розповідає Ганна Регуш. – Робимо грибну підливку. Гриби засолюємо, підпеньки смажимо з оселедцем і цибулею. Шампіньйони маринуємо. Варимо або уху, або борщ і подаємо з пампушками, які поливаємо часником. Варимо узвар з сушених груші, яблука, сливи».

Їжу накладають у покутську кераміку ручної роботи. А вся родина одягає вишиванки.

«У нас є приказка: якщо на Святвечір швидко все зробиш, то цілий рік справлятимешся з усіма роботами, – каже Наталя Марінова. – Як сідаємо за стіл, то спочатку молимось, дідусь перехрестить кутю, поблагословить усіх, клякаємо, говоримо «Отче наш», а тоді вже вечеряємо».

Для померлих ставлять ложку і склянку. Для них же залишають на ніч Святвечірні страви. Після вечері всі ходять колядувати до друзів і сусідів. А діти взагалі починають співати колядки ще з обіду 6 січня. Зранку, десь о 05:00-06:00, йдуть до церкви на Різдвяну службу Божу. А потім уже ходять колядувати – і діти, і молодь, і вертепи, і брати й сестриці з церкви. Колядників часто запрошують до хати на частування.

«Колись діти, які ходили вертепом, готували шопку у вигляді ящика, – розповідає Василь Регуш. – Туди ставили свічку, а вже потім лампочку. Колядники ставали коло вікна, шопку клали на вікно і звідси ґазди дивилися таку маленьку виставу. Тепер уже такого не роблять».

Колись, за словами пана Василя, в селі танці могли робити лише на третій день після Різдва. До того – лише коляда.

А за радянських часів колядки й вертепи забороняли. Вчителі зі школи ходили і дивилися, щоб учні не йшли колядувати.

«Потім у школі всіх виганяли на лінійку і сварили тих, хто колядував, – говорить Василь Регуш. – Але кортить робити те, що заборонено. Діти любили, щоб їх хтось доганяв, страшив. Розділялися: один біг на одну вулицю, інший – на другу. І там колядують, і там, а перевіряльники не знають, куди бігти. А тепер уже все дозволено – а колядників поменшало».

 Ольга Романська


Переглядів: 200 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі







Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 24. 
Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2024