Кожен мешканець села Дорогів Галицького району знає цю страшну історію. У 1947 році п’яні енкаведисти відкрили вогонь по 18 підлітках, які репетирували різдвяний вертеп. Нині у селі живе очевидець тієї події — Михайло Макута.
Дорогівським шляхом Дістатися до цього села — справа не з легких. Розташувалося воно десь під лісами, далеченько від траси. Маршрутки, які таксують з Бурштина на Калуш, їздять тут лише двічі на день — зранку та ввечері. Михайло Макута: «От, дали диким людям зброю, а ті й робили, що хотіли» А ще на шляху кілька разів зустрічаються таблички. Спочатку подорожніх вітає Галицький район, потім Калуський і знову Галицький. Якась плутанина. Виявляється, Дорогів примудрився «вписатися» між двома калуськими селами — Сівкою та Середнім. Втрапити сюди можна двома шляхами. Або через старий напіврозвалений міст, або об’їжджати селами та лісами. У будь-якому разі красиво та екстремально. А от дороги тут дуже підступні, бо опале листя ховає чималі ями. Але зараз не про це.
Три кулі з вікна До обійстя Михайла Макути залюбки спровадили діти, які поверталися зі школи. Чоловік лише пригнав череду з пасовиська та відпочивав у літній кухні. Питає, хто ми, звідки, не дивується, починає розповідати. Того трагічного зимового вечора 1947 року нинішньому 83‑річному дідусеві було 17. Вони з приятелями зібрали вертеп — «Вифлеємська ніч». Головним організатором був саме пан Михайло, він виписував слова, роздавав ролі, організовував репетиції. До речі, в селі живе ще один учасник того вертепу — Богдан Стасінчук, але Михайло Макута якийсь більш говіркий. «То був четвер, сьома вечора, якраз наша передостання репетиція — пригадує він. — Виходить Ірод на середину хати та розказує свої слова. Роль Ірода грав Микола Якубишин. Якраз у його хаті ми й збиралися. Тут раптом постріл, прямо в серце. Він як падав, лиш три рази щось крикнув і облився кров’ю. Потім — другий постріл. Попало в Омеляна Пасєку, той грав Ангела. Куля влучила у спину й вилетіла через груди. А третя влетіла мені у хребет, але я якось втік до комори, а потім і з хати». Вдома була старенька мати вбитого Миколи, вона вибігла надвір і почала голосити. Ніхто не розумів, що відбувається — ані хлопці-вертепники, ані інші селяни. Але й на допомогу люди не вибігли — боялися вийти.
Сам себе вилікував Стріляли у підлітків лейтенанти Єфанов і Грибков, яких призначили у село ніби слідкувати за порядком. Того вечора вони якраз вели до сільської ради чоловіка, який гнав самогон. У нього, певно, й самі понапивалися. Та хата, де репетирували підлітки, була поруч із центральною стежкою, що вела до сільради. П’яні енкаведисти побачили світло у вікні, гурт хлопчаків і почаи стріляти. Потім ще й кинули гранату на цвинтар і пішли далі. «Я не одразу зрозумів, що поранений, — розповідає дідусь Макута. — Лише відчув, як щось сильно вдарило й запекло. Додому не дійшов, бо дуже болів хребет, то заночував у сусіда. Прийшла сестра та була біля мене до самого ранку. Назавтра знайшли воза й відправили мене до Галича. Головний лікар питав за кулю, то я казав, що сам її витягнув. Бо вона застромилася коло хребта, а я її видавив. Лікар лише пожартував, мовляв, сам себе вилікував». На третій день, у суботу, в Дорогові був подвійний похорон. З двох кінців села несли труни сімнадцятилітнього Миколи Якубишина та п’ятнадцятилітнього Омеляна Пасєки. На цвинтарі дві процесії зустрілися, ховали разом… «Пам’ятаю, що 5 січня приїхали й відкопали їхні тіла для експертизи, — далі пригадує пан Михайло. — Понаїхало тут машинами всякого начальства: полковники, підполковники, військовий прокурор. Ходили до тої хати шукати кулі. Нас один раз покликали, то ми й розказали, що бачили. Більше не чіпали». Тих стрілків одразу забрали до Галича, мовляв, на суд. Але ніхто із селян на тому суді не був. Людям лише сказали, що Єфанова засудили на 18 років, а Грибкова відпустили, бо він не стріляв. «Але хто це все може підтвердити? — зітхає чоловік. — Чи його дійсно засудили? От, дали таким диким людям зброю, а ті робили, що хотіли. Той Грибков ще потім працював на хлібзаводі й сюди у село хліб возив». Того року в селі з вертепом ніхто не ходив. А потім їх і зовсім заборонили.
Не те болить Багато мешканців Дорогова свого часу були в УПА. У лісах, якими оточено село, є криївки, є місця, пам’ятні для тутешніх. Наприклад, за селом під лісом уже після розстрілу вертепу енкаведисти вбили 17 хлопців із Дорогова та довколишніх сіл. Сьогодні там стоїть хрест. А на початку села стоїть пам’ятник Андрію Марійчину, сотенному УПА на псевдо Тютюнник, який на тому місці й загинув. Біля школи — ще один пам’ятник, Івану Кошубі — охоронцю Степана Бандери. …Михайло Макута потім пішов до армії, а після неї все життя працював на землі. Каже, його родина була під наглядом, тому не раз приходили до хати з обшуком. А могли ще й посадити чи вивезти до Сибіру, бо він писав антирадянські вірші. Від «розстріляного вертепу» в діда Михайла залишився шрам на спині розміром зо п’ять копійок. Але то вже давно не болить. Він каже, більше ранить інше — нинішня ситуація в Україні та зовсім байдужа до цього молодь. Світлана Лелик | 
