Люди завжди намагалися зробити казку чи якусь легенду частинкою власного сьогодення. Інсценізовані відтворення подій за участю сил природи чи міфічних персонажів з часом ставали обрядами, звичаями. Згодом з’явилися театр і кіно. Дитячі ігри з перебиранням на себе ролей казкових персонажів мали й мають безліч аналогів у житті дорослих. Це є звичайна людська потреба у мріях і надіях. Музеї-скансени виникли і, мабуть, існують завдяки природному потягу людини побувати в іншій реальності, уявити себе частинкою іншого життя. В етнографічному музеї під відкритим небом можна скористатися своєрідною «машиною часу» і дізнатися багато цікавого про минуле людини та цілого народу. Адже середовище скансена створює цілісне уявлення про різні сфери народного життя і дає відповіді на багато запитань. Біля витоків створення таких музеїв стояли справжні ентузіасти своєї справи. Саме вони першими у власній уяві побачили той альтернативний світ і доклали всіх можливих зусиль, щоб втілити його у життя. Так, у 1891 році у Стокгольмі вченим-етнографом Артуром Ґаземіусом заснований музей просто неба, до якого були звезені етнографічні пам’ятки з усіх куточків Швеції. За місцем розташування він отримав назву «Скансен», яка згодом стала узагальненою для таких музеїв. Популярність «Скансена» спричинилась до виникнення «скансенівських» музеїв в усьому світі. У Європі їх понад 2000, правда, більшість – у скандинавських країнах. Невеличка Японія пишається сотнею. Загалом у світі 600 великих і дуже багато малих скансенів. В Україні сім великих та середніх за площею музеїв просто неба і декілька менших (більшість – у західних областях). Найбільший скансен – Національний музей народної архітектури та побуту України, розташований біля Києва, поблизу селища Пирогів, дає змогу своїм відвідувачам протягом дня-двох обійти пішки усю розмаїту Україну. В усіх його експозиціях час зупинився наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. А найкраще доторкнутися до побуту жителів нашої області можна, відвідавши Музей народної архітектури та побуту Прикарпаття. Цей острівець старовинних хат, підпертих часом, знайомить кожного з побутом кінця XVII – початку ХХ століття. За задумом, тут було сформовано чотири етнографічні регіони Прикарпаття: Покуття, Гуцульщина, Бойківщина та Опілля. Покуття представлене олійнею та покутською хатою. Покутська хата (кінець ХІХ – почак ХХ ст.) перевезена до музею із села Торговиця Городенківського району. Олійня – типова господарська споруда, збудована наприкінці ХІХ століття і перевезена із села Олеша Тлумацького району. Гуцульщина представлена двома граждами із села Устеріки Верховинського району (1889 рік) та гуцульською хатою. Хата-гражда – це типовий житлово-господарський комплекс місцевих гуцулів, що складається з житлового будинку і двору, обнесеного дерев’яною загородою з воротами. Виконуючи функції житла, гражди слугували місцевим мешканцям у якості своєрідних фортець, де можна було сховатися від дикого звіра, непрошених гостей і навіть від сходження снігової лавини. Гуцульська хата 40-х років XX століття перенесена до музею із селища Ворохта Надвірнянського району, а бойківська курна хата (1878р.) – із села Поляниця Долинського району. Ця трикамерна курна хата – помешкання церковного дяка. Разом із житловим приміщенням в хаті знаходиться дяківська школа. Опілля представляє хата, дерев’яна церква, кузня та стодола. Житло ополян у XVII–ХІХ ст. складалося із сіней, житлової кімнати і комори. Опільська хата, збудована в середині ХІХ століття, перевезена із села Вікторів Галицького району. Дерев’яна церква початку ХХ століття із села Поплавники Галицького району – один із найцікавіших експонатів скансену. У нашому музеї кожен зверне увагу на щось йому близьке. Діти, мабуть, першими помітять криничного журавля на покутському подвір’ї. Жінки обов’язково звернуть увагу на давній посуд, одяг та різноманітні барвисті вишивки гуцулів, ополян, бойків та покутян. Чоловіки уважніше розглядатимуть кузню, яка є в діючому стані, олійню. Дивуватимуться, побачивши дерев’яний замок на дверях гуцульської гражди чи бойківської хати. Багатьом туристам цікава кошниця – величезний кошик, в якому зберігали кукурудзу в качанах. Саме у музеях-скансенах час зупинився для нас, щоб ми, увійшовши всередину, відчули зв’язок минулого з майбутнім. Зв’язок поколінь, культур, побуту, який чітко закарбується в пам’яті того, хто хоч раз сюди потрапив. Роман Коновалов, молодший науковий співробітник Музею народної архітектури та побуту Прикарпаття | 
