Зі смертю у 1958 році графа Альфреда ІІІ рід Потоцьких не згаснув. Хоча, династія зазнала важких ударів. У 1939 совіти націоналізували всі їхні українські маєтки, а після війни вони позбулись володінь і в соціалістичній Польщі.

Втім, славне прізвище й сотні років родинної історії забрати неможливо, пише Репортер.

Ад’ютант Пілсудського

В аристократичних домах є правило, що після смерті найстаршого представника, якщо він не мав дітей, головою роду стає молодший брат або його нащадки. У Альфреда ІІІ такий брат був – Єжи (1889-1961). Оскільки посілості ординації не підлягали дробленню, він отримав у спадок замок у Поморянах, що на Львівщині.

Єжи вивчав право у Львові та Оксфорді, а ще агрономію у Галльському університеті. Коли спалахнула Перша світова, від війська не відкосив, хоча з таким впливовим татусем це було б нескладно, а пішов до армії. Після розвалу Австро-Угорської імперії перейшов до Війська Польського. Служив у Генштабі, був одним з ад’ютантів Юзефа Пілсудського. Після війни демобілізувався у чині ротмістра кавалерії.

Пілсудський не забув свого підлеглого та згодом запропонував Єжи попрацювати на дипломатичній службі. У 1933 році Потоцького призначили послом до Туреччини, де він власним коштом розбудував будинок посольства. Граф мав долю в багатьох польських нафтових компаніях і регулярно отримував дивіденди.

У 1935 Єжи перевели послом до Вашингтону, а наступного року додали йому ще й Кубу. За океаном і зустрів звістку про початок Другої світової. Ще перед війною він здав Поморянський замок в оренду Антоні Бідлю – послу США у Польщі. Відтак, червоноармійці дуже здивувались, побачивши у галицькій глибинці американський прапор.

У 1940 році Потоцький переїхав до Перу, з громадянкою якого був одружений. Там згадав свою агрономічну освіту та намагався вирощувати чай. Прогорів.

Мав єдиного сина Станіслава Альфреда (1932-2014), який мешкав у Лімі. Він успадкував частину сімейних цінностей від удови свого дядька, ордината Альфреда ІІІ. Так само, як стрийко, одружився дуже пізно – у 75 років. Вінчання відбулось у замковій каплиці в Ланьцуті, після узгод­ження з керівництвом музею. Через сім років помер. Нащадків не залишив, похований у родинній крипті Ланьцута.

Маючи постійні проблеми з грошима, заклав родинні портрети якійсь пані Х, але так і не викупив. Після смерті Потоцького нащадки аристократичних родин Польщі зібрали 180 тисяч злотих та повернули полотна з Перу на батьківщину.

Сафарі цукрового короля

На Станіславі Альфреді династія ординатів Ланцутських теж могла б і завершитись. Але його прадід, Альфред ІІ, мав ще молодшого сина Юзефа Миколая (1862-1922), який став продовжувачем роду.

Найбільше його біографію дослідила історик Оксана Лобко. За її інформацією, батько залишив Юзефу Миколаю великі земельні ділянки у Шепетівці й Антонінах. Розуміючи, що більшість маєтків перебуває за кордоном, у 1888 граф прийняв підданство Російської імперії. А за рік до того він купив старий палац у Варшаві та вбухав у його ремонт чималі гроші.

У 1906 році Потоцького обрали до Держдуми, але політика його цікавила мало. Найбільше графа вабили подорожі. Ось коротка хронологія його мандрівок: Індія (1890), Цейлон (1893), Єгипет (1896), Сомалі (1896-1897), Судан (1901), Блакитний Ніл (1921). Обож­нював полювання, під час одного з них хтось із мисливців важко поранив графа у ногу.

Грошей на подорожі вистачало, адже Юзеф Миколай був здібним підприємцем. Цілком міг іменуватись цукровим королем Волині, бо чотири його заводи щороку давали продукції на 2,5 млн руб­лів. До речі, кілограм цукру тоді коштував 35 копійок, а кілограм яловичини – 17. Також Потоцький володів акціями золотих копалень у Південній Африці.

Його позаміською резиденцією став палац в Антонінах (теперішня Хмельниччина), утримання якого обходилось у 150 000 рублів щорічно. Сучасники згадували, що граф був дуже справедливий та всіляко дбав про своїх слуг і працівників.

Маєтки Юзефа Миколая сягали 63 тис га. Маючи двох синів, у 1913 році замислив створити для них дві ординації – Антонінську й Корецьку. Але все перекреслила революція. Більшовики відібрали у графа левову частку його володінь, а палац в Антонінах просто спалили.

Коли у 1921 році Потоцькі остаточно перебрались до свого варшавського палацу, в них залишились тільки 3,5 га землі на території Польщі. Натомість, у совітів опинилися всі його цукрові заводи. Це викликало в Юзефа Миколая важку депресію. Наступного року, перебуваючи у Франції, у замку Монтрезор, він вистрелив собі в живіт із мисливської рушниці. День ще промучився. Встиг висповідатись священнику й написати два листи – дружині та графу Браницькому, в якого просив пробачення, що скоїв таке саме в його замку.

Три війни графа Романа

Старшого сина Юзефа Миколая звали Романом (1893-1971). Наприкінці життя він написав книгу мемуарів «У трьох війнах».

Першою війною Романа була польсько-українська. Молодий граф воював проти УГА в околицях Львова. Друга – польсько-радянська. У 1920 році більшовики пішли на Європу, але були розбиті під Варшавою. Свій внесок у перемогу зробив і ротмістр 17 полку Великопольських уланів Роман Потоцький.

Після демобілізації, за сімейною традицією, він зайнявся цук­ровим бізнесом. Володів Корецьким цукровим заводом та часткою Бабинського. У 1927 році купив маєток у Деражному, що на Рівненщиині, де взявся розводити породистих коней.

З початком Другої світової був мобілізований до армії, після розгрому Польщі емігрував до Румунії. У його націоналізованому маєтку більшовики створили колгосп й орали землю арабськими скакунами. Після війни Роман повернувся до Польщі. Мав двох синів.

Старший син, теж Роман (1930-2013), нащадків не лишив. Молодший – Марек (народився у 1939), нині живе у Варшаві, бізнесмен, займався різними проєктами, навіть видобутком алмазів у Сибіру. Колекціонує все, що пов’язано з родом Потоцьких, скуповує на антикварних аукціонах портрети, скульптури, книги з розпорошених родинних бібліотек. Сьогодні саме пан Марек є главою династії.

Його син Ян Роман народився в 1971 році, також живе у Варшаві, є правовласником бренду «Потоцький» і виробником однойменної горілки. Має дружину і двох доньок. Якщо згадати, що прізвище передається лише по чоловічій лінії, майбутнє цієї гілки поки що під питанням.

Іспанський слід

У цукрового короля Юзефа Миколая був ще молодший син Юзеф (1895-1968). Починав він як військовий: юнкерська школа у Петербурзі, окопи Першої світової, поручник російської армії. Потім перевівся до польського корпусу, який активно бився з більшовиками. З 1919 року – на дипломатичній службі.

Працював у посольствах в Лондоні та Вашингтоні. У 1927, як перший офіційний польський делегат, відвідав Афганістан. При поверненні зустрів двоюрідного брата Єжи, з яким влаштував полювання у підніжжі Гімалаїв. Дивно, але саме він, молодший син, успадкував від батька палац у Варшаві. Однак, у 1945 році його націоналізував уряд соціалістичної Польщі.

Начальство цінувало здібного дипломата. Ось уривок із службової характеристики Юзефа: «Інтелігентний, врівноважений, сповнений тактовності у стосунках з людьми. Ініціативний, але обережний. Має здатність передбачати події. Гідний призначення на вищу посаду».

І він її отримав. У 1943 році лондонський еміграційний уряд призначив Юзефа послом до Мад­рида. Після війни залишився в Іспа­нії, став лицарем Мальтійського ордену.

Мав трьох доньок і сина. Одна з них, Ізабелла д’Орнано, перебралася до Франції, де з чоловіком Юбером створила відомий бренд Sisley – парфумерну компанію.

Єдиний син і спадкоємець Юзефа, граф Пйотр (народився у 1940), мешкає в Іспанії. Тамтешні журналісти називають його – Педро. Він працює у галузі будівництва, очолює міжнародну компанію Neinver. Має сина Станіслава (народився у 1971), комерційного консультанта медичної лабораторії Megalab. Інформації про його нащадків поки що знай­ти не вдалося.

Наприкінці 1990-х Педро Потоцький разом із сестрами судився за націоналізований палац у Варшаві. Суд постановив, що, оскільки будівля була сильно пошкоджена під час Варшавського повстання та відреставрована коштом держави, то про повернення вже не йдеться. Нині там міністерство культури Польщі.

Іван Бондарев