Наприкінці ХІХ століття у Станиславові та Княгиніні-Колонії мешкали близько 1000 німців. Власної школи громада не мала, діти ходили до польських. Там вони потроху забували рідну мову та окатоличувались (більшість німців були євангелістами). Тож молодий проповідник Теодор Цьоклер, який у 1892 році прибув до міста, вирішив заснувати німецьку школу.
Громада зустріла задум без ентузіазму. «Як на моїй долоні не може вирости волосся, так і в Станиславові ніколи не буде євангелістської школи», – казав старий парафіянин. Втім Цьоклер не відступився, згуртував однодумців і у 1898 приватна чотирикласна школа запрацювала. Спершу вона не мала власного приміщення і містилась у кількох кімнатах сиротинцю «Вифлеєм» (будинок стояв на Незалежності, знесений у 2010 році).
Завдяки високій якості викладання до закладу стали віддавати своїх дітей поляки та євреї. У 1903 році школа отримала право прилюдності, тобто її атестати прирівнювались до польських. Якщо при відкритті за парти сіло близько сотні дітей, то у 1904-му було 296 учнів – 226 євангелістів, 38 римо-католиків, 25 юдеїв і сім греко-католиків. Сиротинець усіх не вміщав, треба було будуватись. За активної допомоги громади, особливо військових і залізничників, вдалося назбирати грошей і купити землю на початку вулиці Кілінського (Лепкого, 9) із малим будинком. Проте й він виявився затісним.
У 1905 році там збудували гарну триповерхову кам’яницю. Ймовірний архітектор – Ян Шпорек. Центральний простінок верхнього поверху декорований орнаментальним колом з датою будови. Директором школи аж до 1939 року був Йоганн Мюллер.
Коли Станиславів став столицею ЗУНР, пастор Цьоклер легко порозумівся з українською владою. Він отримав дозвіл на створення в тому самому будинку ще й німецької гімназії. Вона відкрилась 10 лютого 1919 року, до перших трьох класів записалися 80 дітей. Керував гімназією спершу Фердинанд Шмаленберг, а з 1932-го – Адольф Рожек.
Поляки, які невдовзі захопили Галичину, оголосили німецькій освіті справжню війну. У 1923 році представникам інших конфесій заборонили навчатись у євангелістів. Євреї та поляки були змушені піти – загалом 60 % учнів. Але німці не здалися. Вони провели батьківські збори й постановили удвічі підняти плату за навчання, аби заклад втримався. Та поляки не заспокоїлися. Незабаром вони позбавили німецьку гімназію матури (права проводити випускні іспити). Відтепер німецькі школярі мусили складати випускні в польських школах, а мову вони знали погано. Лише завдяки бурхливій діяльності Теодора Цьоклера та активності громади, яка направила делегацію аж до Варшави, гімназії повернули право прилюдності.
Перші совіти переселили німців до окупованої фашистами Польщі, а гімназію перетворили на звичайну українську школу. Її очолював відомий педагог Іван Рибчин, підхорунжий УГА, доктор філософії, майбутній голова Наукового товариства імені Шевченка в Австралії. За окупації там працювала державна жіноча фахова школа, де вчителювала відома кулінарка Дарія Цвєк.
Після війни у будинку містилося ФЗУ № 3 (школа фабрично-заводського учнівства). У 1950-му тут відкрилась семикласна жіноча школа № 11 з російською мовою навчання, пізніше вона стала двомовною, десятикласною і двостатевою.
Зовні шкільний будинок мало змінився. На задньому плані видно новий чотириповерховий корпус, який збудували у 1970-му. А на фасаді старого з’явилася меморіальна дошка Теодору Цьоклеру роботи скульптора Світлани Топоркової та архітектора Софії Соколовської. Її встановили у 1999-му, коли відзначали 80-річчя німецької гімназії. На відкритті був онук пастора – Еразмус.
Іван Бондарев, Михайло Головатий |
