Перша лазня згадується у привілеї Андрія Потоцького вже від 17 вересня 1662 року. Власник Станиславова виділяє єврейській громаді місце під лазню та дозволяє варити мед і пиво, аби мати кошти на її утримання.
Ця лазня була ритуальною, називалась міква, у перекладі – «накопичення води», виглядала просто як резервуар для омовіння тіла. Кожен порядний ортодоксальний єврей перед Шабатом (тобто у п’ятницю ввечері) мав зануритись у мікву для очищення від скверни. Єврейські мудреці розробили регламент процедури, встановили об’єм басейну (від 250 до 1000 л), навіть вимоги до джерела. У Станиславові таких ритуальних лазень було кілька. Дослідник Францішек Валігурський пише, що у 1826 році в одній з них сталась пожежа, вогонь забрав також єврейську школу, військову стражницю та 16 будинків.
Однак місто мало і громадські лазні, куди могли ходити поляки, українці, німці. Найдавнішою з них вважається парова купальня Францішка Гуравського на теперішній вулиці Низовій, що запрацювала в 1845 році і діє дотепер. Її ще називали турецькою.
Інша лазня містилась за адресою вулиця 3-го Мая (Грушевського), 7. Її збудували у другий половині ХІХ століття. На листівці початку 1910-х можна прочитати вивіску – «Римська лазня».
Особливістю цієї лазні є помірна температура (45-60°С) і висока відносна вологість (до 100 %). Для максимального позитивного впливу на організм у пару ще додають екстракти лікарських трав. Пара в римській лазні настільки густа, що люди ледве можуть розрізнити інших. На відміну від російської тут тіло має прогріватися без неприємного відчуття опіку, при цьому людина сильно пітніє. В комплексі усе це сприяє позитивним змінам у функціональному стані органів, активізації обміну речовин.
В адресній книзі 1930 року власником лазні на вулиці 3-го Мая фігурує такий собі Лаутман Мойзеш, тобто зак­лад був приватним. Натомість в історії Станиславова, виданій в Ізраїлі, щодо цього є дещо суперечлива інформація. Там значиться, що у 1935 році провели капітальний ремонт єврейської лічниці, вдвічі збільшили кількість ліжок (до 60) і закупили нове медичне обладнання. На це витратили 120 000 злотих, для чого довелося продати римські лазні, які були власністю громади. Можливо, на початку тридцяти, Лаутман Мойзеш продав свій бізнес одновірцям, які згодом його перепродали.
У газеті «Прикарпатська правда» від 6 січня 1946 року йдеться про те, як радісно зустрічають у Станіславі Новий рік. Там же наведено фото із прикрашеною ялинкою у сквері на вулиці Карла Маркса (Грушевського). Цей сквер утворився на місці знесеної римської лазні та сусіднього одноповерхового будиночка ліворуч, де містилась майстерня військового кравця Мічки. Хто їх завалив – совіти, німці чи поляки – наразі невідомо.
Нині колишній скверик із ялинкою забудований. Коли? Про це довідаємось зі старого фотоальбому про Івано-Франківськ: «У паспорті навпроти графи про рік народження будинку облспоживспілки стоїть дата – 1960».
У книзі Зеновія Соколовського «Архітектори радянського Івано-Франківська» йдеться, що спілка замовила проект адмінбудинку та двох житлових секцій. Креслення центрального корпусу, що плавно «схоплює» поворот, виконав архітектор Іван Гринів, бічні чотириповерхівки проектував Володимир Лукомський. Римська лазня була саме на місці лівого крила. Упродовж кількох десятиліть там працював відомий кафетерій облспоживспілки, у просторіччі – «Криве кафе» або «Кривий». У 2000-х він підріс у статусі до ресторану «Золота підкова». На жаль, на плаву ресторан не втримався, і нині там відділення «Раффайзен Банку Аваль» та кілька приватних крамниць.

 Іван Бондарев, Михайло Головатий