Колись центр Станиславова прикрашали церкви, від яких тепер і сліду не лишилось. В історичних джерелах збереглись їхні описи, втім, ані малюнків, ані фотографій до нас не дійшло. АрхітекторЗеновій Соколовський вирішив виправити цю несправедливість і створив графічні реконструкції втрачених пам’яток.

Церква пристойної архітектури

Зеновій Соколовський довший час працював у реставраційних майстернях, тому повертати старі споруди з небуття є його роботою. На підбірку малюнків він витратив рік. Дуже допомогли книжки з серії «Моє місто», де багато цінної інформації.

«Дуже добре, якщо хтось із сучасників описав об’єкт, – каже пан Зеновій. – Та навіть якщо немає опису, знаючи епоху і архітектурні стилі, що тоді панували, можна приблизно відтворити зовнішній вигляд споруди. Звісно, я не претендую на виключну достовірність, втім переконаний, що ці об’єкти виглядали якщо не саме так, то приблизно так».

Найбільше архітектору довелося попрацювати над реконструкцією найдавнішої дерев’яної церкви Станиславова, спорудженої у 1670 році. В наші часи їй поставили пам’ятний знак, але він містить кілька неточностей. По-перше, знак розмістили не там, де стояла церква. Насправді вона була у сусідньому кварталі – де теперішня синагога. По-друге, на пам’ятнику проглядаються риси бойківської церкви, хоча для нашого регіону характерний гуцульський стиль. У плані такі церкви нагадували хрест, натомість бойківські подіб­ні на броненосець із послідовними вежами-димарями.

На щастя, збереглись інвентарні описи, в яких наведені зов­нішні характеристики храму. ІсторикМарія Вуянко знайшла у львівських архівах церковні візитації за 1740 і 1755 роки. В останній сказано:

«Церква міська титулу Воскресіння Христа Господа. Дерев’яна, хрестова, велика, має п’ять куполів, випроваджених вгору, пристойної архітектури, в стінах добра, тільки в заломленні порозходилася, в дахах і куполах опустилася».

У давнішій візитації, датованій 1740 роком, є важливі уточнення:

«В церкві є двоє дверей з кованими замками, ключі від яких зберігаються у превелебного о. Стефана Завадовського, декана Станиславівського. Поруч церкви збудована дзвіниця під ґонтами, на ній 6 дзвонів. Поряд занедбаний цвинтар, окремо обгороджений парканом».

Через п’ятнадцять років ревізор зауважив, що дзвіниця потребувала ґрунтовного ремонту даху, на цвинтарі, зі східної сторони, паркана зовсім немає, проте з інших боків огорожу відновили.

Усе це Зеновій Соколовський відтворив на малюнку. Церква завалилась від старості у 1815 році. Спочатку там довший час був пустир, де торгували рибою, а у 1899 році євреї збудували велику синагогу.

До і після пожежі

Наступна робота присвячена вірменському костелу. Навіщо відтворювати храм, який і нині є? Справа в тому, що сьогоднішній храм дещо відрізняється від того, який звикли бачити мешканці Станиславова у XVIII і першій половині ХІХ століття.

Вірменська громада збудувала свій костел у 1763 році. Його освятив львівський архієпископ Ян Стефан Августинович, який нарік храм іменем Непорочного Зачаття Найсвятішої Діви Марії. До слова, станиславівський костел дещо нагадував вірменський собор у Львові. Мандрівник Мінас Пежешґянц, який відвідав наше місто у 1820 році, так описує побачене: «Вірменська церква дуже гарна і чудово збудована на відповідному місці, оздоблена колонами, світла і не відрізняється від чудових храмів Італії».

Під час Мармулядової пожежі 1868 року храм сильно постраждав. Фактично залишились лише стіни та прогоріле склепіння. Ксьондз Ісак Ісакович намагався відновити святиню, але через брак коштів реставрацію зробили неякісно. У праці «Станиславів і станиславівський повіт з погляду історичного та географічно-статистичного» історик Алоїз Шарловський стисло згадує найвизначніші архітектурні пам’ятки міста. Вірменський костел він описав так:

«Напередодні 1868 року храм виглядав дещо інакше. Була це мурована будівля в італійському стилі, з двома овальними вежами від фронту і великим куполом посередині, який прикрашав образ Богородиці з дитятком Ісусом. Після реставрації 1869 року купол зняли, а образ Богородиці помістили на фронт церкви поміж вежами».

Шарловському вторить мистецтвознавець Володимир Баран:

«Після невдалої реставрації 1869 року будівля змінила зовнішній вигляд. Дві круглі башти, що обрамляють головний фасад, стали нижчими, а їх завершення, барочного силуету шоломи, замінено простими дзвоноподібними куполами. Став іншим за своєю конфігурацією фронтон, зникла невелика башта, що увінчувала дах. Проте й сьогодні ця споруда свідчить про неабиякий художній смак та майстерність її авторів і виконавців».

Аби місцеві не заздрили

Корінні мешканці Франківська, яким перевалило за вісімдесят, мають пам’ятати стару синагогу, що стояла у теперішньому скверику Руської Трійці. Половину населення Станиславова становили євреї, які у 1777 році спорудили собі кам’яну божницю на внутрішньому майданчику одного з фортечних бастіонів.

Так сталося, що євреї довший час не мали власної батьківщини, були розкидані по світу, фактично жили «в приймах» у інших народів. Тому свої синагоги вони будували досить скромними ззовні, аби не дратувати місцеве населення. Існують певні вимоги до цих ритуальних будівель.

Божниця має прямокутну форму, обов’язково з вікнами, аби віруючі бачили небо. Зазвичай синагоги будуються так, аби головний фасад був орієнтований на Єрусалим (для Європи це відповідає східному напрямку). Однак, станиславівська синагога виходила на нинішню вулицю Лесі Українки, і «дивилась» у бік вулиці Труша, тобто на північ. Але ж Єрусалим зовсім в іншому боці! Для цього в єврейських ритуальних законах існувала примітка. Якщо вхід неможливо розмістити зі сходу, біля східної стіни синагоги ставили арон кодеш (шафа, в якій зберігалась тора), і юдеї молились, звернувшись обличчям туди.

Єврейський історик Леон Штрайт описував божницю без захвату:

«Зовні синагога виглядала дуже скромно. Затиснута між іншими будинками, вона не мала жодної видатної ознаки. Величезні поверхи стін були цілком порожні і ніяк не оздоблені. Вікна містилися високо, а дах був інакший, ніж тепер. Він був плаский, як на житловому будинку, і вкритий ґонтою».

Божниця горіла під час Мармулядової пожежі, потерпала від обстрілів Першої світової, тому кілька разів відновлювалась. При графічній реконструкції Зеновій Соколовський спирався на фотографію 1935 року, щоправда, досить посередньої якості. Зруйнували синагогу під час німецької окупації.

Слідами отців тринітаріїв

На вулиці Старозамковій, 2 стоїть видовжена двоповерхова будівля, від якої так і тхне старовиною. Це колишній кляштор, тобто монастир, римо-католицького чернечого ордену Святої Трійці. В народі ченців називали тринітаріями.

Муровану обитель звели у 1732 році. З правого боку до монастиря примикав невеликий храм святих Петра і Павла. Своє ім’я костел отримав на честь генерального спонсора – полковника Павла Нітославського. Про споруду відомо небагато. Після анексії Галичини австрійці ліквідували монастир у 1783 році, а в його приміщеннях розмістили суд і в’язницю. Костел, напевно, теж закрили, адже через два роки звідти забрали орган. Перший історик міста Грибович зазначає, що храм простояв до 1830 року, коли його розібрали після кількох пожеж.

Погодьтесь, для відтворення об’єкту інформації замало. Через те Зеновій Соколовський вдався до методу аналогії. У Кам’янці-Подільському дотепер стоїть тринітарський костел, споруджений протягом 1750-1765 років. Не виключено, що кам’янецькі зодчі дещо запозичили від більш раннього станиславівського храму. А може й не запозичили. Так чи інакше, ця реконструкція досить умовна. Хоча, є згадки, що в одному старому рукописі XVIII століття наведений кольоровий малюнок фасаду костелу і кляштору отців тринітарів. Залишилося тільки відшукати манускрипт у надрах львівських архівів.

Іван Бондарев