Цю поштівку у 1914 році випустив станиславівський видавець Шраєр. Крім назви вулиці, на ній зазначено ще й район – Німецька колонія. Дільниця була складовою колишньої ґміни Княгинін-Колонія та тягнулася від сучасної вулиці Бандери до залізниці.
Німці замешкали у Станиславові ще з кінця XVIII століття – після приєднання Галичини до Австрійської імперії. Втім, їх було дуже мало і в житті міста вони не грали вирішальної ролі. Усе змінилося, коли в 1866 році через Станиславів проклали колію «Львів-Чернівці» та збудували паровозоремонтні майстерні. Місцевих залізничних фахівців тут не було, тому запросили багато німців, які оселились на східній околиці міста. Так виник район Княгинин-колонія, який до 1925 року був окремою ґміною.
Життя станиславівських німців значно пожвавилося після прибуття сюди у 1891 році пастора Теодора Цьоклера (1867-1949). Він швидко став лідером громади, заснував кілька доброчинних закладів, сприяв відкриттю німецької школи, яка згодом отримала статус гімназії. Ще за його життя на честь пастора назвали одну зі станиславівських вулиць.
Вона виникла на зламі ХІХ- ХХ століть і її перша назва була трохи лячною – Поперечно-Цвинтарна. Одним кінцем вона впиралась у старий християнський цвинтар (Меморіальний сквер). Втім народна назва вулиці була – Цьоклера, магістрат узаконив її у 1925 році.
У 1945-му вулицю нарекли на честь радянського полковника Розумовського. Він загинув у боях за Прикарпаття і був похований у Станіславі. З 2007 року вулиці повернули історичну назву.
Тепер розглянемо листівку. В очі одразу кидається жахливий стан дороги. Поруч насипані купи чи то піску, чи то гравію – напевно, комунальники вирішили якщо не збудувати / відремонтувати дорогу, то принаймні засипати найглибші ями.
Другий будинок ліворуч є одним із доброчинних закладів Цьоклера – дитячий садок «Ебен Езер». Пастор часто називав свої об’єкти за біблійними мотивами. Тут маємо аналогію з ізраїльським містом, поблизу якого пророк Самуїл розгромив філістимлян.
Через дорогу, за дерев’яним парканом, стоїть двоповерхова кам’яниця. Цьоклер купив тут ділянку у 1903 році, мріяв збудувати гуртожиток для хворих дітей. Грошей бракувало, але підтримку пообіцяв нафтовий підприємець Кауфман. Щоправда, за умови, що гроші дасть тільки тоді, коли знайде потужне нафтове родовище. Він дотримав слова і у 1913-му кам’яниця відчинила двері для хворих малюків. Якщо добре придивитись, на фасаді можна розібрати напис – «Сарепта». Назва не випадкова. Так називалось містечко на півдні Лівану, де в ІХ ст. до н.е. пророк Ілля чудесним чином наповнив олією горнятко вдови. І нафта, і олія німецькою звучать однаково…
«Це був гарний, статний будинок, – згадує дружина пастора Лілі Цьоклер. – У ньому було центральне опалення, водопровід, і те, й інше в той час майже невідоме у Станиславові. У будинку була й ванна кімната – також щось таке, що викликало величезний інтерес усього міста».
Будинок № 18 (двоповерхівка навпроти «Сарепти») звели у 1911 році для українця Івана Даньківа. Через вісім років її викупив та передав Цьоклеру вже знайомий нам Кауфман. Тут відкрили дитячу лікарню «Бетесда» (від міста, де Христос зцілив розслабленого). Хлопчачі палати були на першому поверсі, дівочі – на другому, а персонал мешкав у мансарді.
Тепер у колишніх закладах Цьоклера інші господарі. «Бетесда» та «Ебен Езер» перетворилися на звичайні житлові будинки. У «Сарепті» до 1950-х спочатку мешкали працівники облздороввідділу, потім був будинок маляти, дитячий садок «Сопілка», гуртожиток ПТУ і, донедавна, Торгово-промислова палата.
Здається, що вулиця мало змінилась, хіба що дорога стала краще.
Іван Бондарев, Михайло Головатий |
