Можна поспорити, що більшість франківців смутно уявляє, де є вулиця Маланюка. Бо ж там нема великих магазинів, ресторанів, підприємств, туди навіть маршрутки не їздять. По суті, це спальний район, але не типовий сумний радянський, а фешенебельний квартал приватної забудови, що виник ще за Австрії. Тут мешкала тогочасна еліта Станиславова – інженери залізниці, держслужбовці, будівничі та інші небідні достойники.
Наприкінці ХІХ століття на північно-східній околиці міста почав формуватись престижний житловий район Леонівка. Його головною артерією стала сучасна вулиця Тарнавського, яка майже вся була забудована розкішними віллами. Паралельно їй тягнеться вже згадана вулиця Маланюка. Вона дещо скромніша, потопає у зелені, висота більшості будинків не перевершує двох поверхів.
Перші кілька років свого існування вулиця була безіменною, аж доки у 1900-му їй не присвоїли ім’я польського поета Зигмунта Красінського (1812-1859), який прославився поемами «Не божественна комедія» та «Іридіон». Совіти не вважали його внесок у літературу чимось значним, тому в 1944 назвали вулицю на честь вченого Михайла Ломоносова. Однак і цей надзвичайно обдарований уродженець Архангельської губернії програв конкуренцію комуністу. У 1970 році хтось із міських начальників згадав, що перед війною у будинку № 14 мешкав перший голова радянського Станіславського райвиконкому Юхим Безкровний. Вулицю знову перейменували. Коли в 1941 році перші совіти залишили місто, Безкровний повернувся і очолив підпільний райком компартії. Він встиг сформувати невеличку групу опору, але їх невдовзі викрило та знищило гестапо. У вісімдесятих у скверику на Грюнвальдській Безкровному навіть поставили пам’ятник.
За незалежної Україну на вулицю чекало ще одне перейменування – з серпня 1995-го вона стала Маланюка. При чому мається на увазі не батько відомої оперної співачки, лікар Осип Маланюк, а його однофамілець Василь. Він був головою осередку «Просвіти» в селі Клузів, активним членом ОУН. Чекісти вислідили його та разом з трьома іншими патріотами повісили взимку 1945 року. Це була публічна страта і щоб залякати громадськість, підпільників на кілька днів лишили висіти на початку вулиці Шпитальної.
Єдине філокартичне зображення вулиці Красінського-Маланюка зустрічається на досить цікавій поштівці двадцятих років. У той час усі листівки зі станиславівськими краєвидами підписувались державною польською мовою. Однак на звороті цієї картки читаємо напис… бельгійською! Чого б це бельгійці зацікавились маленьким прикарпатським містом?
Аби відповісти на це питання, треба дослідити історію будинку з колонами, що зображений на поштівці. На початку ХХ століття український будівничий Іван Павлович спорудив особняк, що має сучасну адресу Маланюка, 21. Пізніше він настільки розкрутився, що його фірмі довірили спорудження костелу Христа Царя на Гірці. 10 червня 1921 будинок придбали монахи чину редемптористів, які за рік перед тим прибули до Станиславова. Усі вони були бельгійцями, але прийняли греко-католицький обряд і утворили українську гілку Чину.
Спочатку тут мешкали п’ять монахів на чолі з ігуменом Йосифом Скрайверсом. Для богослужінь єпископ Григорій Хомишин виділив отцям сусідню церкву Святого Йосифа. Вони встановили на фронтоні особняка хрест, який можна побачити на старій «бельгійській» поштівці. Однак порівняно скромна споруда не зовсім відповідала амбітним планам редемптористів, які мріяли про монастирський комплекс із величним храмом. Через те монахи придбали землю в іншому куточку Станиславова і «з’їхали» в 1928 році. Після них у будинку містилась українська ремісничо-промислова бурса, а в 1939 його поділили на три квартири і зробили житловим.
Іван Бондарев, Михайло Головатий |
