Цей будинок має адресу Дністровська, 63а. Однак, ми можемо пройти всю вулицю і не побачити його. Бо він стоїть дещо у глибині – захований у дворі радянської хрущівки з поштовим відділенням на першому поверсі. Будинок нічим не примітний, але він став головним героєм міжвоєнної польської фотопоштівки. За які заслуги?
Якщо уважно роздивитися світлину, то на стіні можна зауважити напис «Заклад імені ксьондза архієпископа Ісаковича». Ісак Миколай Ісакович був вірменином, служив парохом у вірменському костелі. Паралельно проводив активну громадську й бізнесову діяльність, входив до грона засновників міської каси ощадності, яка під його орудою стрімко збільшувала капітал. Також займався благодійністю, у 1869 році заснував товариство, яке опікувалось долею станиславівських сиріт. Потім Ісакович став вірменським архієпископом у Львові, а після його смерті заснована ним організація отримала назву – «Товариство захоронки і бурси імені ксьондза архієпископа Ісаковича».
До згромадження входило понад сто членів, які сплачували річні благодійні внески, що на початку ХХ століття становили шість корон. За ці гроші товариство утримувало так звану захоронку, де безкоштовно жили 10 хлопців-сиріт. Їх забезпечували харчуванням, одягом, книжками, зошитами і канцтоварами, влаштовували до міських народних шкіл. Зауважимо, що товариство переймалося долею лише сиріт-поляків, адже до його складу входили переважно римо-католики.
Повне утримання захоронки коштувало надзвичайно дорого, благодійні внески усіх витрат не покривали. Тому керівництво товариства додатково створило бурсу, де проживали діти з навколишніх сіл, які вчились у станиславівських школах і гімназіях. За харчування і дах над головою вони платили, частина тих грошей також йшла на фінансування сиріт.
Спочатку бурса й захоронка містились у двох маленьких дерев’яних будиночках на вулиці Газовій (Дністровська). У 1907 році бурса опинилась у центрі невеличкого скандалу, адже у її мешканця – учня ІІІ класу гімназії Філіпа Гловінського – лікарі діагностували черевний тиф. Як з’ясувалося згодом, хворобу хлопець привіз із Маріамполя.
Кількість вихованців постійно збільшувалась, тож керівник товариства Леопольд Зайдлер доклав максимум зусиль для будівництва більш просторого приміщення захоронки і бурси. Він залучив кредитні кошти, заручився підтримкою міської влади та успішно реалізував свій задум. КраєзнавецьОлена Бучик знайшла інформацію про освячення нового будинку, яке відбулось 17 жовтня 1908 року. Креслення безкоштовно виконали відомий станиславівський архітектор Ян Томаш Кудельський та інженер Юзеф Лапіцький – автор проекту міського театру (теперішня філармонія). Кошторис будови становив 35 537 корон.
Це була добротна одноповерхова кам’яниця на високому цоколі з великою мансардою. Як зазначали газети, у світлих і просторих кімнатах замешкали 59 вихованців. Як вже відзначалося, 10 сиріт жили безкоштовно, а інші сплачували по 20-30 корон на місяць. Серед них було 16 дітей із бурси імені Костюшка, які з’їхали у власне приміщення в 1910 році. Заклад Ісаковича щасливо пережив події Першої світової війни та продовжив роботу у міжвоєнній Польщі.
За часів СРСР спершу тут був дитячий садочок. Наприкінці 1970-х його замінив міський відділ народної освіти. З 1 вересня 1991 року тут працює вечірня школа № 1, де учні здобувають повну середню освіту. Зайняття відбуваються з понеділка по четвер від 16.00 до 18.00. Якщо на початку дев’яностих вечірніх шкіл у Франківську було три, то тепер вона лишилась єдиною. Крім іншого, на педколектив школи покладене завдання піднімати освітній рівень «вихованців» місцевого СІЗО, де є два навчальних класи.
Михайло Головатий |
