Слідами візантійських імператорів на прикарпатській землі - 13 Січня 2012 - НСКУ: Івано-Франківська обласна організація

Київський літопис, описуючи галицькі події під 1165 роком, залишив справді вражаюче свідчення: «Прибіг із Цесарограда братан цесарів кир Андронік до Ярослава Володимировича в Галич. І прийняв його Ярослав із великою приязню, і дав йому Ярослав декілька городів для втіхи. Але потім прислав цесар грецький Мануїл Комнін двох митрополитів, кличучи його до себе, і Ярослав одпустив Андроніка до нього з великою честю, приставивши до нього, Андроніка, єпископа свого Кузьму і двох мужів своїх найзначніших».

Рятуючись від переслідувань свого двоюрідного брата Мануїла I, наприкінці 1164 р. Андронік, за свідченням візантійських істориків Микити Хоніата і Йоана Кіннама, втік до Галицької землі. Його ще в 1154 р. заарештував імператор за державну зраду, інтриги і змови, утримуючи в суворому ув’язненні. Автор грецької хроніки М. Хоніат розповідає, що повернувшись до столиці Візантійської імперії і ставши її володарем, Андронік наказав розмалювати фресковим розписом свою палату, яку він побудував у Константинополі біля храму Сорока мучеників. Керуючись спогадами імператора, грецькі художники зобразили сцену полювань у галицьких лісах. «Живопис зображує кінську їзду, — читаємо в хроніці Хоніата, — полювання з собаками, крики птахів, гавкіт собак, погоню за оленями і нагінку зайців, пробитого списом кабана і пораненого зубра (цей звір більший за казкового ведмедя й плямистого леопарда і водиться переважно у тавро-скіфів), сільське життя з наметами, швидко приготовлений обід зі спійманої здобичі і самого Андроніка, що власними руками розрубує на частини м’ясо оленя чи кабана і ретельно підсмажує його на вогні, та інші предмети в цьому ж роді, які свідчили про життя людини, в котрої вся надія на лук, меч і прудкого коня».

У 1185 р. Андронік Комнін, будучи вже візантійським імператором і відчуваючи загрозу втрати престолу, знову зробив спробу втекти до свого двоюрідного брата князя Ярослава Осмомисла в Галич, адже його мама ірина була дочкою Володаря, батька Володимирка, творця об’єднаного Галицького князівства (1141). Але політичні противники цезаря-авантюриста і прихильники нового імператора ісака II Ангела наздогнали корабель Комніна в Чорному морі. Андроніка стратили після жорстоких тортур у Константинополі.

До цих двох епізодів з історії міждержавних галицько-візантійських взаємин варто додати ще втечу до Галича візантійського імператора Олексія III Ангела в 1204 р., де його з почестями приймав князь Роман Мстиславич. Про цю подію згадує наш Густинський літопис і польський історик ХV ст. Ян Длугош. Якщо вінценосні особи найбільшої на ті часи у світі Візантійської імперії тричі знаходили політичний притулок у княжому Галичі, то це є беззаперечним підтвердженням міжнародного авторитету Галицького князівства, а відтак — Галицько-Волинської держави. За свідченням Георгія Акрополіта, знаменитий в майбутньому болгарський цар іван II Асень, як і його молодший брат Олександр, свої дитячі і юнацькі роки (1207-1217) провели в Галичі, рятуючись від переслідувань царя Бориса.

Археологічна наука давно вже довела свою спроможність в кардинальному розширенні інформації до змісту окремих сторінок давньоруського літописання. Що ми, наприклад, знали про галицького єпископа Кузьму, окрім згаданих рядків з іпатіївського літопису та ще з повідомлення Воскресенського літопису про його призначення на архієрейський престол у Галичі в 1157 році? А тим часом численні знахідки олов’яних печаток з його іменем, дорогоцінний хрест, який належав галицькому владиці, і автограф, залишений ним у день свячень на кам’яному різьбленому хресті, — все це свідчить про енергійну і діяльну натуру єпископа Косми, який разом зі своїм соратником князем Ярославом Осмомислом продемонстрували в далекому середньовіччі істинне «братолюбіє» і «єдиномисліє» духовної та світської влади.

Тому нас давно поманила в пошукову дорогу розгадка місця розташування таємничих міст, які дав «на утешение» (мова оригіналу) імператору Андроніку Комніну галицький князь Ярослав Осмомисл. Не маємо жодних сумнівів, що одним з таких міст був Василів (сьогодні — однойменне село в Заставнівському районі Чернівецької області). Його локалізував ще в 1899-1900 роках професор Чернівецького університету Ф. Кайндль. Практичними розкопками літописного міста (вперше згадується у 1230 р.) зайнявся наприкінці 50-х років XX ст. науковець Чернівецького краєзнавчого музею Б. Тимощук. Вчений встановив, що Василів, як і всі інші значні давньоруські міста, складався з трьох частин: дитинця, посаду та навколишніх поселень сільського типу. У південно-східній частині археологи розкопали руїни фундаментів білокам’яного храму, спорудженого в середині XII ст. Невелика за розмірами церква (21,2х13,6 м) могла слугувати за двірську церкву Андроніку Комніну та його найближчому оточенню, адже серед архітектурних і декоративних деталей було знайдено ідентичні оздоби, які застосовували в храмовому будівництві Галича саме в епоху правління Ярослава Осмомисла (1153—1187).

Друге місто, яке можна зачислити до галицьких володінь візантійського тоді ще принца, відкрив у 80-х роках минулого століття на Олешківському городищі (с. Олешків Снятинського району на Покутті) доцент Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, відомий археолог Б. Томенчук. На території старовинного церквища дослідник виявив фундаменти дерев’яної ротонди ХII-ХIII ст. Російський археолог, науковець санкт-петербурзького Ермітажу О. Іоаннісян вважає, що замовником такої унікальної споруди, як Олешківська ротонда, міг бути двоюрідний брат і онук візантійських імператорів Андронік Комнін.

Однак навіть після цих археологічних відкриттів і висловлених висновків та гіпотез нам не давали спокою деякі арифметичні тонкощі, що закрались у стилістику київського літописця. Якщо він конкретно називає кількість «митрополитів» і «найзнатніших мужів», але в той же час говорить про «декілька городів», значить їх було набагато більше, ніж два.

Під час уважного знайомства зі старою археологічною літературою до нашої уваги потрапило давньоруське городище в с. Городниці Городенківського району. Його відкрив у 1876 р. польський археолог В. Пшибиславський. Воно розташоване над селом на високій 150-метровій горі, обмеженій ярами Дністра і його невеличких приток Ямгорова і Сухого потоку. Ціла група археологічних знахідок, виявлених на городищі під час розкопок вченими і. Коперніцьким, В. Пшибиславським та М. Смішком, типові для старожитностей лише давньоруських міст. До них можна віднести уламки амфор, трубчастий замок, наконечники стріл, спис, бронзову іконку з рельєфним зображенням Богородиці з Дитятком на руках, три бронзові стилюси-писала, кам’яні формочки для відливання хрестиків. На міський характер поселення вказує добре збережена система оборонних споруд, що чітко визначає дитинець та посадські райони княжого міста Городниці. У підплитових похованнях давньоруського некрополя археологи знайшли велику кількість скляних (витих і скручених) браслетів, що були також типовими прикрасами міських жінок Галицько-Волинської Русі. Таким чином, у давньоруський час тут існувало місто.

Нам знадобилося щонайменше 15 років, аби встановити існування ще одного міста в часи найвищого політичного й економічного злету Галицького князівства, але вже на Тернопіллі, правда, по сусідству з нашим Покуттям. Увівши в середині 90-х років у науковий обіг знахідки княжої доби з села Устя (Борщівського району на Поділлі), археологи В. Петегирич і М. Сохацький відзначали, що вони характерні виключно для культури давньоруських міст. Саме до таких вони віднесли два хрести-енколпіони, один з яких має рельєфне розп’яття Христа, а другий — інкрустоване зображення рівнораменного хреста. Про знахідку рідкісного енколпіона із зображеннями князів-мучеників Бориса і Гліба розповіла нещодавно шанувальникам української археології відома тернопільська дослідниця М. Ягодинська. Релікварій походить з культурних шарів подільського села Устя.

Археологові зі Львова легендарному шукачеві старовини М. Рожку поталанило відкрити городище, на території якого розташовувалося місто, що не потрапило на сторінки Галицько-Волинського літопису. План городища, розміщеного на відстані 4 км в південному напрямку від с. Устя, — підтрикутної форми (60х26х60 м). Місцевість має назву Городище (Городисько). До цього дитинця прилягав посад (350-400 м), який місцеві жителі називають Підгороддям. На території ремісничо-торговельного посаду краєзнавці зібрали унікальну колекцію давньоруських іконок.

П’яте місто з дарованих візантійському імператорові Андроніку Комніну нам допомогла встановити приватна археологічна колекція, яку зібрав житель Заболотова Р. Білик. Коли Роман Павлович показав нам за декілька сотень метрів від фундаментів олешківської ротонди Любківське городище (біля с. Любківців Снятинського району), то ми зрозуміли: очевидно, саме тут, на надійно укріпленому форпості (130х90 м), мала б бути резиденція безталанного правителя Візантії. Особливо в цьому впевнили нас знахідки печаток галицьких князів. Документи з княжої резиденції з Галича могли надсилати тільки до рівноправних партнерів. На півдні Галицького князівства в другій половині XII ст. ним міг бути Андронік Комнін.

Звичайно, що науковою апробацією нашої гіпотези мають стати польові дослідження на всіх названих городищах. У контексті культурної політики, яку проводить на сучасному етапі Івано-Франківська обласна державна адміністрація, це б дало змогу повністю обновити археологічні експозиції обласного краєзнавчого музею і збагатити туристичну мережу Прикарпаття новими унікальними пам’ятками. Адже археологія відхилила завісу не просто над буденним історичним епізодом, а над тим, що становить велич Галицько-Волинської давньоруської цивілізації, у володарів якої шукали і знаходили політичний та духовний притулок візантійські імператори і болгарські царі.