Четвер, 25.04.2024, 16:15:44

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
 
Архів новин
Головна » 2021 » Листопад » 6 » Смолоскип Господній. Діяльність отця Романа-Андрія Кияка була тим вогнем, який запалює душі
19:57:30
Смолоскип Господній. Діяльність отця Романа-Андрія Кияка була тим вогнем, який запалює душі

Уявити собі відродження української державності та загнаної комуно-московитами у підпілля УГКЦ наприкінці ХХ століття в нашому галицькому краї без сподвижника віри, знаного за межами Прикарпаття педагога, активного члена оунівського підпілля (псевдо «Фігурка» та «Кривоніс»), канцлера Івано-Франківського єпархіального управління Католицької церкви отця Романа-Андрія Кияка просто неможливо.

Народжений неподалік Львова у Винниках далекого 1920 року отець Роман-Андрій спізнав усі «принади» правління на наших теренах як «перших», так і «других совітів», які у змові з верховодами Третього Рейху у вересні 1939-го окупували наші терени. А за участь сина Романа у національно-визвольному русі у 40-х роках його батьків вивезли до Сибіру. Та ця обставина аж ніяк не вплинула на вибір життєвого шляху 26-річного Р. Кияка. Обіймаючи відповідальні посади в оунівському підпіллі, він наполегливо готував себе до жертовної на ті часи священничої праці, навчаючись водночас у Львівській духовній академії та Львівській консерваторії. Попереду на ревного душпастиря Католицької церкви й високоморальної людини та інтелектуала очікував тернистий шлях справжнього українського патріота в умовах чужинської займанщини.

Власне, про це й ведемо бесіду з сином отця Романа-Андрія Зіновієм Кияком, у минулому активним членом Івано-Франківського культурно-наукового товариства «Рух» та головою територіального осередку крайової організації НРУ «Гірка» в обласному центрі, до якого належали буремними роками нашого національного та державного відродження колишні в’язні ГУЛАГу Роман Процак, Іван Козовик, Микола Волощук, Калиновський та багато інших патріотично налаштованих жителів «Гірки».

– Друже Зіновію, 2004 року в івано-франківському видавництві «Нова Зоря» побачила світ книжка духовних наук та проповідей твого батька «Поспішай творити добро» з передмовою двох владик єпископів Софронів – Дмитерка та Мудрого, яка починається цитатами з Євангелія від Матея, вірша Івана Франка та коротенької молитви отця Романа-Андрія: «Допоможи нам, Господи, щоб ми стали Твоїм смолоскипом, вогнищем, яке запалює душі, щоб ми були дорогою для тих, котрі шукають Тебе». Твій покійний тато, якого я мав за честь знати особисто, був тим вогнем, що запалював наші душі йти тією дорогою, яка вела до Всевишнього…

– 1 листопада 1944-го під час похорону митрополита Андрея Шептицького у Львові зведеним хором церкви Св. Юра і духовної семінарії керував 24-річний семінарист Роман Кияк. Тоді тато вже був активним діячем українського підпілля, а рік перед тим взяв шлюб з моєю мамою у винниківській церкві.

Педагогічну діяльність уже за «других совітів» тато розпочав у Верхньому Синьовидному неподалік Сколе. Одного дня, як повідала мені покійна мама, тато сказав їй, що завтра вранці вони переїжджають на постійне місце проживання в іншу місцевість. Так і сталось. А через десять років після цього мама випадково зустріла на базарі у Станіславі знайому жінку із Верхнього Синьовидного, яка розповіла, що наступного дня після їхнього від’їзду до хати, де вони мешкали, приїхали дві машини з енкаведистами. Не заставши родини Кияків удома, майор, який керував цією акцією, вистрелив зі злості з револьвера в підлогу.

– Куди саме переїхали твої батьки з Верхього Синьовидного?

– На Станіславщину, до Мізуня неподалік Вигоди. Та невдовзі батьки знову поміняли своє місце проживання. Цього разу вони перебралися до села Грушки на Тлумаччині, куди батька призначили директором місцевої школи. Принагідно зазначу, що під час війни тато закінчив Львівську консерваторію, а вже у 60-х роках здобув диплом учителя англійської мови, закінчивши заочно Московський інститут іноземних мов.

– Приятелі твого тата свого часу розповідали мені, що він володів вісьмома іноземними мовами.

– Так, він насправді був поліглотом. У Грушці побудував нову школу та заснував три хорові капели. Тодішня компартійна влада пропонувала йому як директору школи вступити в партію. Та він відмовився від цієї пропозиції, а тому змушений був із родиною переїхати до села Горохолина на Богородчанщині.

– У Горохолині й найдовше пропрацювали твої батьки?

– З ним пов’язані найбільші успіхи мого тата на педагогічній ниві. У 1958–1959 рр. учні Горохолинської школи представляли нашу область у тодішньому Жовтневому палаці культури Києва. Своїми виступами приємно подивували киян шкільний танцювальний ансамбль, яким керувала моя мама, та ансамбль сопілкарів, який заснував у школі мій тато. І досі про це згадують ще живі учасники тих подій. Крім того, у Горохолині тато організував футбольну команду та грав у її складі.

– Чи не з цим селом, бува, пов’язана діяльність твого батька на духовній ниві?

– Саме так. У 1964-му тата висвятив на ієрея (священника) владика Величковський у селі Зимна Вода під Львовом. Пригадую перші татові реколекції (молитви, роздумування наодинці із собою). Отримавши священничий сан, тато почав думати, де і як відправляти літургії. Придбавши у Горохолині стареньку хату, вони переобладнали у ній невеличку кімнату під капличку, в якій щодня до 1992 року тато відправляв Службу Божу. Невеличкий престол, який і досі зберігається у цій хаті, освятили владики Софрон Дмитерко, Софрон Мудрий та Іриней Білик.

Будучи вже ректором підпільної духовної семінарії УГКЦ, призначеним 1966 року, тато навчав у підпіллі багатьох майбутніх молодих священників. Разом з отцем Михайлом Косилом із Дори на Яремчанщині вони виховали не один десяток священників, серед яких – отець Никодим, нинішній владика митрополит Володимир Війтишин, отець Михайло Сушко та багато інших. Усім навчальним процесом у підпільній духовній семінарії Івано-Франківської єпархії УГКЦ, яка проіснувала до 1992-го, керував владика С. Дмитерко, котрий жив тоді в Коломиї. Він регулярно приїжджав до Івано-Франківська, де на конспіративних квартирах на вулицях Коломийській, Довбуша, Лєрмонтова та інших висвячував молодих семінаристів на священників нашої Католицької церкви. У цих оселях панував дух молитви, сповіді та церковних відправ. Про ці помешкання знало обмежене коло осіб. Кагебісти здогадувалися про їхнє існування, проводили у них обшуки та навіть знаходили там деякі церковні речі (молитовники, Євангелія) і вилучали їх. Однак конспіративність священників підпільної Церкви дозволяла уникати арештів. Викладачами у підпільній семінарії були отці Петро Гопейко, Роман Левицький, Мирон Підлісецький та інші.

Окрім керівництва навчальним процесом у семінарії, тато регулярно відвідував ревних вірян нашої Церкви у Делятині, Яремчі, Дорі, Косові, Кутах та інших населених пунктах області, відправляв там Божественну Літургію, молебні та справляв релігійні потреби вірних, насамперед сповіді. У кожному населеному пункті Івано-Франківщини вірні нашої Церкви називали тата по-різному. Звісно, заради конспірації. Був він то отцем Богданом, то Андрієм, то Романом. До нашої хати в Горохолині приїжджали семінаристи для складання іспитів. До речі, моя мама була постійним учасником навчального процесу. У 80-х роках вона навіть очолювала третій монаший чин, до якого належали світські особи, котрі мали власні родини та забажали присвятити своє життя Богові.

– Священник Василь Завірач із Більшівців сказав в одному з моїх недавніх інтерв’ю з ним, що в лоно УГКЦ він перейшов за сприяння твого батька.

– У 1983–1984 рр. мій тато конспіративно з благословення владики С. Дмитерка спілкувався не лише з тодішнім священником РПЦ Василем Завірачем, а й з іншими служителями цієї конфесії. Такими, скажімо, як отці Іван Луцький, Василь Гринишин та інші. Після того спілкування вони всі таємно перейшли до УГКЦ та стали її пастирями.

Вершиною, так би мовити, духовної кар’єри мого батька стало призначення його канцлером Івано-Франківського єпархіального управління. Відбулося це 2 лютого 1990 року після урочистої Архієрейської Літургії в катедральному соборі Святого Воскресіння в місті. Призначив та благословив отця Романа-Андрія Кияка на цю високу посаду в нашій єпархії єпископ-ординарій Софрон Дмитерко. Довголітня праця в духовній семінарії та спілкування з різними священниками в часи підпілля дозволили татові в короткому часі сформувати найбільшу парафію УГКЦ, відновити роботу її часопису «Нова Зоря» тощо. Та що, мабуть, найголовніше – відновити на новому більш якісному рівні навчання молодих семінаристів у духовній семінарії.

Серед семінаристів тієї доби хочу виокремити братів Говерів та майбутнього владику митрополита Василя Семенюка. А відомий народний цілитель, екзорцист, майбутній парох Болехова отець Володимир Серемчук, який отримав належний вишкіл у цьому духовному закладі, у своїй книжці «Божий палець» розповідає про нашу підпільну Церкву, семінарію та наводить багато прикладів того, як комуно-московити нищили УГКЦ, а прямі виконавці тих сатанинських злодіянь отримували за це Божу кару.

– Пригадую, як після відновлення незалежності та виходу з підпілля нашої Церкви отець-канцлер Роман-Андрій Кияк плідно співпрацював із новою рухівською владою на Прикарпатті.

– До речі, про цю співпрацю згадує у своїх спогадах тодішній голова обласної ради, народний депутат України Степан Волковецький. І дав він цій співпраці мого тата дуже високу оцінку.

– Мабуть, від свого батька ти успадкував любов до музики та співів, ставши на зорі нашого відродження активним учасником чоловічої хорової капели «Червона калина».

– Я також співав у хорі катедрального собору Святого Воскресіння, з яким ми гастролювали у вже тоді об’єднаній Німеччині, а також Угорщині та Польщі. Навічно закарбувалася в пам’яті урочиста Архієрейська Літургія з участю понтифіка Івана-Павла ІІ та всіх владик УГКЦ у базиліці Святого Петра в Римі з нагоди 400-ліття Берестейської унії.

2004-го я почав співати в чоловічій хоровій капелі «Сурма» нашого медичного університету, якою керував світлої пам’яті Богдан Волосянко. Разом з ним ми видали в його обробці збірник стрілецьких та повстанських пісень.

– Потім, здається, аж до самісінького початку цієї страшної коронавірусної пошесті ти співав у ансамблі духовного співу «Церковні дзвони»?

– Не лише співав, а й створив його разом із Романом Пасічняком та дружиною Лілією 2015 року. У складі нового ансамблю ми брали участь у святкових літургіях в Івано-Франківську, Жовкві, Крехові та Погоні. Тоді ж таки почали плідно співпрацювати з львівським композитором Мироном Дацьком. Його твори, присвячені тим духовним особам, котрих 2001-го Папа Іван-Павло ІІ проголосив блаженними Української церкви, ми виконували у Львові, Івано-Франківську та інших містах. Потім вивчили кантату М. Дацька «Сім слів Христових» українською мовою. Цей унікальний твір автор його слів настоятель Крехівського монастиря отець Василь Мендрунь створив як альтернативу кантати Й. Гайдна з аналогічною назвою. Його наш хор та струнний (камерний) оркестр вперше виконали у Львові, а потім в Івано-Франківську. Хотіли ми побувати з цією кантатою у Коломиї, Чернівцях, Тернополі, Вінниці. Але, на жаль, завадив це зробити коронавірусний локдаун.

– Крім творчої діяльності ти, виявляється, займаєшся ще й волонтерською.

– Із початком російсько-української війни я почав збирати україномовну художню та історичну літературу для бібліотек учасників АТО. Потім відвідав Мар’їнку, Куракове, Максиміліанівці та Харків, де виступав з лекціями та піснями на духовну тематику перед тамтешньою аудиторією. До речі, й досі співпрацюю з волонтерами Донеччини. Збираю літературу та одяг для дітей із прифронтової зони.

2018 року за сприяння обласної «Просвіти» та особисто митрополита Володимира Війтишина мені вдалося організувати відпочинок для школярів прифронтової Мар’їнки у колишній резиденції митрополита Андрея Шептицького у Підлютому. Буквально недавно разом зі своїми однодумцями розпочав активну роботу над створенням Музею підпільної УГКЦ у селі Горохолині. Тож принагідно прошу всіх, хто був причетний до діяльності нашої катакомбної Церкви, допомогти нам у цій шляхетній справі.

– Насамкінець, Зіновію, розкажи про своїх родичів, котрі, як мені відомо, теж доклалися до розбудови нашої держави та Церкви.

– У нашій родині на першому місці завжди було духовне християнське виховання дітей. Тато з мамою навчили нас колядувати, співати стрілецькі та повстанські пісні й вивчати іноземні мови. Мій найстарший брат Тарас став відомим германістом, академіком України, народним депутатом України другого демократичного скликання, відомим політичним діячем на Буковині в часи Оксамитової революції. Що ж до мого середущого брата Богдана, то він теж зробив наукову кар’єру, отримав ступінь доктора наук та професора. Сестра Тетяна отримала фах хіміка, а наймолодший брат Святослав пішов, як мовлять, стопами батька. Крім того, що здобув ступені кандидата економічних наук і доктора філософії, він ще навчався в Папському університеті в Інсбруку (Австрія), а 1992 року отримав ієрейське освячення з рук світлої пам’яті владики Софрона Дмитерка.

Роман ГЛАДИШ

 


Переглядів: 145 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі







Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 24. 
Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2024