Я знав Володимира Теодоровича більше в роки свого студентства, хоч одного разу мені трапилось бачити його і до того. Десь на самому початку дев’яностих він приїздив до Яремчі як учасник якогось міжнародного симпозіуму, а я попав туди за своїм бажанням, ще школярем. У 1997 році, коли розпочалось моє навчання в аспірантурі, він став моїм науковим керівником, і я, звичайно, дуже радів, що зможу продовжити працювати під керівництвом професора, до якого пройнявся великою повагою. На жаль, він встиг лише затвердити тему моєї дисертації.

Тепер серед усього, що відклалося в пам’яті, найчастіше згадується мені один епізод. Бачу кімнату, в центрі якої сам професор. Деякий час він не каже ані слова, певно, зосереджуючись на чомусь. Сидить, обпершись ліктями на стіл у своїй звичній позі, коли руки затуляли підборіддя і рот, мовби запечатуючи те, що давно не знаходило виходу. Із ним був портфель, груба шкіра з якимось відтінком буро-чорного. Він був важчий, ніж видавався. Я бачу, мов зараз, як професор неочікувано швидко видобув зсередини купку листків, в коралово-рожевому глянцевому конверті, з текстом, надрукованим на машинці, і подав мені так, що миттю їх порівняв я з листками стародавніх документів, вивчення яких повинно б ось-ось відбутися. На верхньому я вловив невиразний напис, що починався словами: Eichhoff F.G… То була копія «Слова о полку Ігоревім» у перекладі французькою мовою, з додатком до нього і тлумаченням окремих місць, 1839 р.

Пізніше мені впало в око, як десь між заняттями професор м’яким науково-серйозним тоном пропонував комусь зі своїх студентів (надто тим, котрі більш-менш признавалися у вивченні певної іноземної мови) наукову роботу, споглядаючи ласкаво (й одночасно пронизливо, як лис) на обличчя молодої людини, на якому починала позначуватись цікавість, але також невпевненість і навіть бажання оминути все те, що могло надовго прикувати увагу, – так було дуже часто. За яку хвилину тема викликала живий інтерес тих, хто її повинен був прийняти і працювати з нею, а далі, коли з’являлися якісь напрацювання, її треба було заявити у фахових журналах і збірниках, а також часто в місцевих газетах.

Про це він чи не найбільше пильнував. Професор якраз і був потрібний для того. Йому здавалося, що науковий шлях розпочинається з появою нових видань і відкриттям редакцій, яких він завжди був щирим прихильником. Він до них приходив як найбажаніший гість, якось і нас брав з собою до однієї з них, на початку дев’яностих, а точніше, в дев’яносто другому, коли вже йому було мало не сімдесят, і він прагнув дати нам, учням своєї душі, нові джерела й робив це часом аж дивовижно жваво. Звичайно, нас не могло не зачепити те, як він дбав про українську тему, про її ширшу перспективу в системі відкритих – «формальних» та ідеологічних – кордонів, а передусім показував нам самі орієнтири й етапні моменти загальної її рецепції за кордоном, спираючись на різні дослідження, виявляючи широку обізнаність із західними мовами і літературами.

Всі ми захоплювалися його знаннями і тим, як він викладав свої погляди, ретельно добираючи слова і речення, висловлюючи їх надзвичайно просто, без будь-якої аномалії, і з такою чемною інтонацією, що, здавалося, я у житті ні від кого не чув. Мабуть, найбільш відточені фрази, в їхній стихії просвітницького довідкового характеру, які мені коли-небудь доводилось чути, вийшли з уст Володимира Теодоровича, особливо коли він, навчаючи нас, щось добре пояснював, що давало нам чудовий настрій. Тому нам було так легко на його лекціях.

З іншого боку, його винятково цінні – як ми тоді вважали і донині вважаємо – лекції з давньої української літератури, просіяні від усього зайвого, подані стисло і динамічно, нам здавалися дуже довгими. Мабуть, через те, що його думки (не були вони комусь нецікавими, хоч іноді могли вганяти нас в нудьгу і присипляти, – в самій своїй динаміці були виказані тією мовою, що вловлювала якесь уже застаріле, тим-то аж трохи кумедне значення) довго нас затримували. Ті важливі факти, які він наводив зі старовини, розбираючи й оцінюючи їх перед нашими очима переконливо, послідовно і з великим ентузіазмом, поставали такими, немовби він бачив їх на власні очі, причому бачив їх так, наче його опановував якийсь дух того часу, що трохи і в нас вступав, коли ми слухали, як він утемперовано читав, коли ми в якісь дні і короткі години бачили його в просторій, із великими вікнами, аудиторії університету. Тому нам взагалі важко було сприймати, потрібна була перерва, про яку ми вже й не переставали думати; він помічав і добре розумів це.

Ще одна важлива риса, притаманна Полєку. Він мав дар точної спостережливості і феноменальну пам’ять. Він був носієм такої пам’яті, з якою мусив дуже обережно поводитись, аби дати собі ради. Й у цьому був дуже дисциплінований (а його свідомість через це була обтяжена комплексами та неврозами), але також мав пристрасть до того, щоби показати, як воно є насправді, коли заходила якась помилка чи брудне перекручування. На це він відповідав украй амбіційно (відступаючи від скромності, властивій йому в усьому, що стосувалося до нього самого), але з якою розважливістю і стійкістю, немов досвідчений лицар із минулого, здатний виставити опонента на прилюдну ганьбу. З нами, своїми студентами, він спілкувався так вільно і відкрито, наче знав нас усе життя, проте завжди тримався суверенно і дуже тактовно, і, якщо ми, бувало, говорили щось зовсім не те, він, дивлячись на нас та в погляді ховаючи розчарування, не знаючи, як вже показати свою стурбованість, аж застигав з того, потім впускав у себе потік повітря, звертаючи набік голову, – тут же постава його являла мені чоловіка, який орудує чимось іще більшим, ніж просто аудиторією; тіло його в неминучому і владному жесті (який підказує мені в ньому жест архаїчної статуетки) відкидалось назад при збільшуванні об’єму дихання, – і мовчки, видаючи лише якийсь протяжний, створений з дивної насолоди і жалю, звук, розводив руками, з таким виглядом, ніби він сам провинився. Його повне надії і симпатії до молодих літ злагідніле самотнє обличчя, яке набувало виразу милої дитини, а надто таке, в якому вгадувався ясний і спокійний розум, аж трохи займалося, після чого відразу промінилось мов звичайно стримано розплавленою усмішкою, наче вона була в ньому тінню його любові (з обмеженими можливостями варіацій), або того, що ніжно називають ще християнською ніжністю, – і ми заговорювали про інше. А на кінець переважно всім нам однаково писав «добре», – природне роздратування його покидало, й тоді він виглядав веселим і дотепним, і до того ж цілковито релігійним, особливо коли розказував, часто з тонким холодним гумором, якісь біблійні афоризми чи цитував когось із класиків, щоб зайвий раз упевнитися в тому, що він і сам не згрішив проти істини.

Якраз по дорозі, пам’ятаю, взимку, професор вітався, знімаючи зі своєї голови «козацьку» оксамитову шапку – темно коричневого, а можливо якогось іншого завжди темного, затьмареного в додатковому золотому, як ото на передньому плані багатьох полотен старих майстрів, кольору – середньої висоти, заокруглено приплюснуту з боків, з високо підігнутими полями (в нього була не одна така). Ніде не бачив, аби ще комусь, хто звик носити одяг цього стилю старого кола пристойних людей, вона так пасувала, як йому.

Щодо вбрання й усього, що навіює нам його форма, у професора завжди був свій оригінальний смак. В окремих випадках, як-от на якісь урочисті заходи у конференц-залах (а треба сказати, що Володимир Теодорович був малий на зріст і тендітної статури), він, із сивим волоссям, мав звичку приходити, вирядившись у свій новітній костюм кольору, що нагадує густий туман, перемішаний зі свіжою степовою курявою сірих й одночасно якихось виразно теплих відтінків, – короткий піджак, ледь перетятий у стані, із двома шліцами і пишним вогняно-червоним паше. А ще він любив носити майже завжди в такі дні чепурну, виплетену з шерстяної пряжі стрічку, з чорним і червоним, замість краватки. Такий стиль, якого ми тоді не бачили ще в університеті, немов перерозподіляв час, приправляючи те наше розглядання, зокрема завдяки тому, що ми вже знали з його біографії, часовою далеччю і всіма сторонами кращих його років у Празі, де колись він проживав, та вже майже ніколи не згадував про це.

Він ішов дрібними швидкими – ніби на нього налягав вітер ззаду – кроками, подавшись усім тілом трохи вперед, аби підтримати свій ритм. Зади підошов безперервно підскакували, то й він злегка також, так що все тіло стрясалося від того, й хвилями біг тихий смуток його лиця. З усіма, хто йому зустрічався й особисто знав його, він завжди щиро і якось зворушливо вітався, запитував, що чувати, слухав з сумлінністю науковця, хоча по-своєму вперто уникав таких зустрічей, скільки це можна було, скорочуючи собі шлях невидними вуличками міста, і через якийсь час сам собою зникав, наче ніхто його навіть не бачив, віддаючись тим речам, які одні тільки й пов’язували його з нею, якій він, професор, залишився вірний до кінця. Він довго жив з нею в теплі й затишку і від неї певним чином дуже залежав. Оце вона й була, його незвичайна, без сумніву, легендарна книгозбірня.

В числі десяти чи дванадцяти, а можливо менше або й більше тисяч книжок різними мовами, вона вміщалася в нього в квартирі (похмурого двоповерхового будиночку, схованого в заростях горіха і вишень, обведеного вбогою огорожею і малочутним негаласливим шумом, недалеко від Ринкової площі та кроків за десять від вулички без тротуарів, яка роками перебувала на нескінченній реставрації), заки він займав ще посаду бібліографа в інституті, вносячи в неї атмосферу наукових досліджень, і так усе працював і працював. І, звісно, судячи з того, що ми трошки знаємо про його праці, коли так багато зусиль пішло на їх написання, можна сказати, що вони є особливо вагомим внеском у проблематику історико-бібліографічного типу насамперед – він її великою мірою і формував. Окремі з них, більш об’ємні, Полєк не встиг завершити. Так, унікальний (оцим словом він завжди усією душею виражав свою оцінку, вимовляв він його дивно сповільненим, навіть подекуди з якоюсь змарнілою гордістю, немовби щойно перед тим розтратив свою пристрасть, голосом – і так, до речі, ніби замінював «і» на «и», й оце «и» було дуже близьке до англійського «i», як воно звучить у словах «мистер», «мисис», – витягуючи плавно, навіть, здається, досконало рівно, те широке, що наче відлунювало з глибини, туманної чи липкої в координатах вокалізованої субстанції, «а», щоби краще привернути нашу увагу), – так, отже, той унікальний «Біографічний словник Прикарпаття», в якому зібрані довідки десь про 1200 видатних людей, залишився незавершеним і тільки починав з’являтися окремими зшитками в номерах однієї тогочасної газети. А перед цим Полєк видав прекрасний путівник «Майданами і вулицями Івано-Франківська», і все, що переходить у його форму, вміщає в собі чимало подробиць про маловідомі і раніше ніким не описані майдани, вулиці, будинки, давні пригоди, час, простір, забуття, й просто реальні історії, до яких місто постійно повертається, які знову і знову виринають десь тепер у місті, що закладає основи їхнього існування в ньому.

Чи не щодня, переважно зранку, десь на розі він зупинявся біля газетного кіоска, брав свіжі газети і тут-таки побіжно продивлявся всі сторінки, видно, розшукуючи свої історико-архівні статті (яких назбиралося з часом ледь не тисячу), і засовував у свій портфель.  

Розмовляючи з кимось, хто його слухав на обидва вуха, він часто розпалював себе й у суворій рішучості та з властивою йому спритністю допомагав собі руками – ребра долонь дедалі виразніше (більш або менш швидко) розтинали повітря, а випростані, щільно притиснуті між собою пальці рук при цьому витворювали мов одні прямі лінії, переважно вертикальні, – лаконічно і витончено, начебто врівноважуючи й «порядкуючи» їхніми точними філігранно конструктивними рухами щось, що має у собі таємні знання зі спецфондів (куди йому вдалося – завдяки його винятковим здібностям – увійти й успішно знайти себе в царині стишеної, як молитва середньовічного аскета, й глибокої, з характерним запахом книгосховищ, науки). І тоді це виглядало так, ніби він, широко освічений і по-нашому гарно вихований, ставав іще більш рішучим і делікатним.

Вусів, бороди не носив. Взуття вибирав легке і без шнурівок. У своєму поважному віці міг читати без окулярів навіть найдрібніший шрифт. Своє знайомство з п. Марійкою (я мало що знаю про неї, знаю лише, що вона, з походження знатного роду, модельна пані, яка шила одяг і могла вплинути на моду в місті, завжди була в його житті) не описував, хоча саме їй присвятив одну зі своїх праць, яку готував довгі роки. У неї були золоті ножиці.

Святослав КУТ, Реортер