Ворохта і Станиславів (тепер Івано-Франківськ) на межі червня та липня 110 років тому – очима газети Kurjer Stanisławowski.
Продовження серіалу. Попередня серія – «Панство проти простацьких шпацерів й інші трафунки».
На початку липня 1907 року офіційно закінчився навчальний рік у школах Станиславова (тепер – Івано-Франківськ). Урочисті заходи з цієї нагоди відбувалися упродовж двох днів – у четвер, 4 липня, а також в суботу, 6 липня. «Після урочистого богослужіння учням роздали шкільні атестати», – повідомляв у числі за 7 липня 1907 року Kurjer Stanisławowski.
Окрім офіційного прощання зі школою (комусь на час літніх канікул, а комусь назавжди), у тодішніх навчальних закладах відбувалося щось схоже на випускні вечори. Скажімо, у жіночій школі-пансіоні Меланії Домбровської, розташованій на вулиці Липовій (тепер вулиця Шевченка), таке святкове дійство відбулося того року в п’ятницю, 28 червня. Привітати випускниць і вихованок цього закладу прийшов делегат від міської шкільної ради, тутешній декан ксьондз Пяскевич, а також представники місцевого шкільництва, інші поважні гості.
«Учениці представляли себе співом, декламацією, виголошенням промов на польській, німецькій і французькій мовах, виставкою малюнків і ручних виробів. Хор під керівництвом учителя Краєвського в цілому непогано виконав кілька пісень», – описувала цю урочистість, своєрідний звіт про діяльність закладу, станиславівська газета.
Жіноча школа-пансіон (конвікт) під керівництвом Меланії Домбровської працювала у місті від 1869 року, здобувши дуже добру репутацію. Тут особливу увагу звертали саме на розвиток мистецьких талантів вихованок і вивчення іноземних мов. Незмінна наставниця цього закладу пані Домбровська з нового навчального року, як повідомляла газета, мала намір перевести навчання у школі за програмою ліцею.
Та не тільки тогорічні випускники у Станиславові мали нагоду святкувати. Виявляється, традиція збиратися разом через певну (здебільшого «круглу») кількість років у своїх навчальних закладах – далеко не новочасний винахід. Зустрічі колишніх однокласників відбувалися і понад сто років тому. Зокрема, випускники реальної школи Станиславова, які закінчили 7-й клас у 1897 році, вирішили зібратися у неділю, 7 липня, щоби відзначали десятирічний ювілей завершення навчання. З програмою святкування знайомив читачів Kurjer Stanisławowski.
«Збірний пункт однокласників – перед 9 годиною ранку біля вірменської церкви (тепер кафедральний собор Покрови Пресвятої Богородиці УАПЦ, так звана «голуба церква». – Z), потім о 9.30 ранку відбудеться урочисте богослужіння, після якого учасники з’їзду зберуться у приміщенні реальної школи, де розпочнеться урочисте привітання однокласників і вчителів, пізніше буде спільна світлина, обід і оглядини міста», – йшлося в тогочасній газеті.
Після закінчення шкільної науки багатьох станиславівських дітлахів чекав відпочинок у Карпатах. Зокрема, уже у вівторок, 9 липня, перша група юних туристів мала вирушити до Ворохти: відкрити сезон відпочинку поталанило 40 школярам – порівну 20 хлопцям і 20 дівчатам.
«Канікули, такі очікувані та бажані, почалися в тутешніх школах.Сорок з гаком тижнів провела шкільна молодь у праці, рутині, нерідко в нестатках, щоби тепер отримати сім вільних тижнів, сім тижнів життя зі своїми», – душевно описував Kurjer Stanisławowski початок літніх канікул, які спричинили велике пожвавлення та рух у цілому місті: зі Станиславова на відпочинок виїздила не лише молодь, але й, як зауважила газета, «діти, які за своїм віком ще мали би лишатися в місті».
…Ворохта у той час належала до молодих курортів. Тільки після того, як 1894 року проклали залізницю зі Львова до Ворохти і далі, на Закарпаття, яка зв’язала в єдиний ланцюжок курортну смугу від «Нафтусі» Трускавця до мінеральних вод «Срібної Землі», сюди почали прибувати перші любителі поди́хати альпійським повітрям Чорногори, а згодом – ще й шанувальники гірськолижного спорту.
Саме завдяки цілющому повітрю у Ворохті з’явився санаторій для лікування хворих на сухоти. Його відкрили 1906 року, і він мав назву «Перша санаторія». За радянських часів його перейменували у «Гірське повітря». Біля цього санаторію є джерело, воду якого назвали «кам’янкою» – надзвичайно чиста, добра на смак і лікувальна.
За короткий час у Ворохті виникло чимало будинків відпочинку, спортових і туристичних притулків. Приїжджі, яких у Ворохті ставало щораз більше в усі пори року, винаймали також приватні помешкання.
Одним із притулків у Ворохті, який приймав у той час як юних, так і дорослих туристів, називався «Чорногорський дворик» (заснований ще 1895 року Коломийським відділенням Татранського товариства; згодом опіку перейняло PTTK – Польське туристично-краєзнавче товариство). Спорудження нової будівлі на місці скромної хатинки та стаєнки, а також розбудова інфраструктури тривали два роки.
Як писав Kurjer Stanisławowski, 1907 року туристичний притулок отримав нового розпорядника, який навів чистоту та дав лад тутешньому господарству. «Кухня здорова та смачна, ціни врегульовані через Татранське товариство», – наголошував ворохтянський дописувач до газети.
«Особливо мило спостерігати за шкільною молоддю, яка у супроводі своїх наставників на кожні свята групами по кількадесят осіб приїжджає оглядати ці чудові скарби природи, вчиться їх пізнавати та любити, а водночас – проводить вільний час гідно та з користю для здоров’я», – зауважив Kurjer Stanisławowski, додавши, що було би непогано, якби і старші відбували такі поїздки до притулку, бодай «в інтересах загального здоров’я».
«Може, прецінь, котресь із численних місцевих товариств замість проводити різні фестивалі організувало би такі поїздки – бо ж не самим хлібом живе людина», – звернувся до станиславівського панства дописувач із Ворохти, підписаний як L.
У Станиславові тоді справді часто відбувалися святкові дійства. Скажімо, як повідомляв Kurjer Stanisławowski, у неділю, 7 липня, тутешнє Ремісниче товариство імені Кілінського у власному обійсті на вулиці Вірменській (тепер вулиця Мельничука) організувало великий фестиваль, залучивши до нього навіть військовий оркестр 24. піхотного полку. Проведення таких заходів здебільшого мало благодійну мету: цього разу кошти від проданих на свято квитків мали піти на підтримку вдів і сиріт членів Товариства. У випадку негоди замість забави просто неба, організатори обіцяли благодійний бал з танцями у супроводі згаданого військового оркестру у просторих залах.
Звісно, практикували в той час у місті й виїзди на природу, але, здебільшого, це були пікніки десь у ближній місцевості. Скажімо, Товариство військових ветеранів інформувало про запланований на неділю, 7 липня, виїзд у лісок на Пасічній (тепер мікрорайон Івано-Франківська), тоді ж спілка залізничників влаштувала виїзд до приватного приміського лісу якогось пана Станцліка, а працівники залізничної бібліотеки спромоглися організувати поїздку до заповідного лісу в селі Палагичі повіту Тлумач у пасажирському потязі та ще й у супроводі популярного оркестру залізничників “Гармонія колійова”.
Загалом же недільний день, як його описував Kurjer Stanisławowski, для мешканців Станиславова, налаштованих провести вихідний у місті, виглядав приблизно так: вранці поїздка до Хриплина, щоби «вдихнути повітря полів, випити квасного молока і полинути думками кудись далеко», після повернення до міста – прогулянка міським парком і флірт з дамами на променаді, після чого відвідини ресторану Квятковського, де можна «випити склянку води й кухоль пива, з’їсти канапку, паштет, трохи борщу, якусь м’ясну страву», читання стосу газет в «Уніоні» (тепер офісно-діловий центр «Київ» на початку пішохідної частини вулиці Незалежності), а ввечері візит до фотопластикуму (прообраз кінотеатру) у Хованця, який був розташований у той час на вулиці Смольки (тепер вулиця Бачинського), звідти до ресторану Гаубенштока і нарешті – додому, щоб дати відпочинок ногам.
Літній відпочинок псували тільки примхи погоди, яка, як і тепер, у той час була дуже мінливою.
«Після кількох парких і жарких днів, які навіть в Яремчі годі було витримати, пролилася над Яремчем в середу пополудню злива з блискавками, одна з яких убила Гриця Балащука, двадцятикількалітнього робітника з Делятина, зайнятого на тутешній залізничній станції складуванням деревини у вагони», – писав Kurjer Stanisławowski, зауваживши, що, крім цього бідолахи, не постраждав жоден із інших робітників, які працювали коло нього.
Товариші потерпілого намагалися врятувати його народними методами, закопавши ураженого блискавкою по саму шию в землю, але цей спосіб порятунку не допоміг.
До речі, того ж дня від удару блискавки загинув ще один чоловік. Як писала газета, у селі Лядське Шляхетське (тепер село Липівка Тисменицького району) електричний розряд вразив селянина Йосипа Книгиницького. Сталося це під час полювання: саме в той момент, коли мисливець цілився в зайця, який втікав від нього полем. У загиблого овдовіла дружина, сиротами залишилося четверо дітей.
Далі буде… |
