У в’язницях все робиться для того, аби унеможливити втечу. Та інколи в’язні таки вириваються на волю. Кожен такий випадок згодом обростає вигаданими подробицями і перетворюється на справжню тюремну легенду. Франківська буцегарня веде свою історію з 1911 року. За цей час деяким «сидільцям» вдалося втекти, а деяким ні.
Рапп уходить по-англійськи
У місцевому «Кур’єрі» за 1932 рік була надрукована стаття «Сірий дім в Станиславові». Там йшлося про тюрму в глибині тодішньої вулиці Білінського (Сахарова). З публікації довідаємось, що за ємністю в’язниця належала до ІІ класу, називалась «карно-слідчою» і призначалась для виконання покарань до трьох років та утримання тимчасово арештованих осіб.
Протягом 1933-1934 років там відбував покарання український священик, член ОУН, Юрій Федорів. Пізніше, під псевдонімом Юрій Мозіль він видав автобіографічну книгу «Записки в’язня Станиславівської тюрми». Там є один цікавий епізод.
Серед політичних в’язнів виділявся єврей-комуніст Рапп, якого привезли сюди з глибинної Польщі. Його часто викликали на допити до судового будинку, що фасадом виходив на вулицю Білінського (теперішнє управління МВС / СБУ). До кабінету слідчого Раппа відводив ключник, який потім повертався до в’язниці і чекав виклику. Кабінет з’єднувався дверима з іншою кімнатою, де зберігалися судові справи в’язнів.
Під час одного з допитів слідчий на деякий час вийшов за паперами у сусіднє приміщення. Рапп зауважив, що на стояку висіли пальто юриста, його капелюх та палиця. Він просто одягнув усе це на себе та спокійно вийшов до коридору. Через парадну браму він виходив з таким поважним видом, що черговий навіть відсалютував…
За півгодини всі вулиці міста були повні поліціантів, шпиків, провокаторів, інформаторів та інших «правоохоронців». Вони перевіряли сотні перехожих у пальто, капелюхах і з палицями. Марно.
Через певний час до станиславівського суду прийшла анонімна посилка із Лодзі. Спочатку думали, що то вибухівка, тому пакунок цілий тиждень томився у карцері. Потім викликали саперів, які, позичивши у музеї стародавні панцирі, обережно відкрили коробку. Там лежали пальто з капелюхом, а також лист такого змісту:
«Високоповажний пане слідчий, на Ваше доручення мою одежу здепоновано (здано на зберігання – Авт.) в часі мого прибуття до Станиславова. Мені було треба обов’язково виїхати зі Станиславова, бо маю важну працю. В поспіху і без Вашого відома я визичив собі Ваш плащ, капелюх і палицю. Плащ і капелюх повертаю поштою і прошу вибачення, а палицю залишаю як символ влади, яку я від Вас перебрав. Залишаюся зичливим Вам, Рапп».
Сантехнічний прорив
Напередодні радянсько-німецької війни станіславська тюрма була під зав’язку набита в’язнями. Коли угорці почали наближатись до міста, частину «політичних» розстріляли, частину евакуювали на схід, багато криміналитету взагалі відпустили, а близько 500 людей ще залишалися за ґратами.
Був там і уродженець Ямниці Богдан Дейчаківський. Він згадував, що перед самим відступом совітів на початку липня 1941-го у в’язниці раптом настала мертва тиша. Персонал немов вимер. З дванадцятої ночі затримані стукали у двері, вивішували через вікна білизну – жодної реакції. Камерами поповзли чутки, що більшовики вже втекли, а тюрму замінували і ось-ось підірвуть.
Хлопці зрозуміли, що треба щось робити, і то вже. Біля параші вони відірвали чавунну раковину та почали довбати двері. Ті були оббиті бляхою, щоправда, тонкою, та й складалися не з суцільного масиву, а з окремих дощечок. Після кількох ударів проламали отвір, достатній, аби туди пролізла людина. У коридорі відкрили ще кілька камер. Куди далі? Головні двері виявились замкненими, зламати їх неможливо.
Спустилися у напівпідвальне приміщення, де містилися карцери. Одна стіна була викладена квадратами з грубого скла. Спробували застосувати раковину – не допомогло. Хтось притягнув дивний інструмент у вигляді великого снаряда з приробленою ручкою. Перед тим ним користувалися як довбнею при брукуванні в’язничного подвір’я. Через п’ять хвилин посипалось скло – шлях на волю вільний.
На вулиці почало сиріти, десь четверта ранку. Першими випустили з півсотні жінок. Потім вилізли самі. Раптом почули гуркіт двигунів. Сусідніми вулицями Голуховського (Чорновола) і Зосиною Волею (Коновальця) рухалась колона радянської техніки. Побачивши, що в’язні розбігаються на всі боки, кілька броньовиків звернули на Білінського, солдати почали стріляти з карабінів.
Богдан Дейчаківський разом із колегою Смицнюком забігли на подвір’я сусідського будинку, де жила теща їхнього знайомого. Заховались у туалеті, звідки бачили, як енкаведист веде двох в’язнів. Коли трохи заспокоїлось, через Голуховського і Липову (Шевченка) пробрались на теперішню Мазепи, якою вийшли з міста. Весь час за ними гналися бродячі пси, які жахливо гавкали. За Бистрицею, у Пасічній, втікачі нарвались на двох червоноармійців, але ті були без зброї й навіть не звернули увагу на захеканих чоловіків.
Пізніше Дейчаківський довідався, що стрільбу відкрили війська НКВД, які спішно відступали через місто. Частину в’язнів вони зловили, та, не маючи ключів від тюрми, просто заштовхали їх назад у пролом, який закрили зламаною польською танкеткою. Щойно ті чекісти поїхали, в’язні пробили довбнею дірку в іншому місці та накивали п’ятами.
Кривавий березень
Не всі спроби втекти завершувались вдало. На сайті «Тюремний портал» є інформація про криваву драму, яка розігралась у стінах івано-франківського СІЗО у 1970 році.
Менше за все охорона чекала якоїсь капості на свято 8-го березня. Тоді у тюрмі перебували засуджені Радько і Степанов. Обидва скоїли важки злочини, сидіти їм було довго та, очевидно, нудно. Небезпідставно порахувавши, що у міжнародний жіночий день пильність вертухаїв притупиться, зеки задумали втечу.
Готувалися ретельно. У виробничій майстерні виготовили ніж і заточку, тихенько пронесли у камеру та надійно заховали.
О 20.45 злочинці здійняли галас у камері. Коли наглядач, сержант Скорий відчинив двері, то отримав кілька ударів ножем. Після того Радько і Степанов вискочили у коридор, де напали на старшину Гірича, що чергував по корпусу. Втім втекти бандитам не судилося. Незабаром їх чекав новий, суворіший вирок, оскільки обидва наглядача померли від отриманих поранень.
Іван Бондарев |
