Життя нашого міста впродовж його історії не було легким і безпроблемним. Шлях, яким ішов Станиславів, радше нагадував «американські гірки», ніж пряму та рівну дорогу, адже після часів стабільності і відносного процвітання наставали нелегкі періоди.
Крім збройних конфліктів, ворожих нападів та природних катаклізмів, на долю мешканців старого Станиславова випадали економічні, фінансові та інші кризи, пише Західний кур’єр. Спробуймо розглянути хоча б деякі з них.
Криза конкуренції
Про цю кризу в Станиславові ми дізнаємося з монографії історика Юзефа Зелінського. Вона торкнулася християнських міщан, які потерпали через конкуренцію з боку євреїв. В 1716 році християнські міщани скаржилися Юзефові Потоцькому на загрозливу єврейську конкуренцію і просили про відповідний перерозподіл податків, який відповідав би матеріальному становищу кожної національної громади. В 1736 році з таким же проханням окремо звернулася вірменська громада.
У проханні до Юзефа Потоцького вірмени стверджували, що «християни не можуть знайти способу, щоб себе порятувати і примножити свої маєтки. Також і в заробітках ремісничих цехів справи пішли так, що деякі мусять свої господарства здавати в оренду євреям, а інші – їх залишати, бо не можуть з них жити і виплачувати репарації». Комісія, делегована з гетьманського замку, стверджувала, що «на ціле місто є не більше двох вірмен, які торгують сап’яном і турецькими тканинами, і троє шинкарів…».
У відповідь на ці звернення Юзеф Потоцький зменшив податки для християнської громади і заборонив євреям купувати нерухомість у християн, а також відкривати шинки і заїжджі двори у будинках, орендованих у християн. Проте ця підтримка допомогла ненадовго. Через тридцять років, коли на Станиславів звалилися нові нещастя і розрухи, економічна криза християнського купецтва, як і загалом усього міщанства, проявила себе у ще гостріших формах.
Причиною цієї кризи стало передусім невміння польських, українських та вірменських міщан швидко пристосовуватися до нових умов. Вони все ще жили застарілими поняттями середньовічної регламентації торгівлі і ремесла, і їм не вдалося зразу ж перелаштуватися на нові умови вільної конкуренції. Тож вони мусили або поступатися євреям, або діяти за новими «правилами гри».
Фінансові кризи
У 1878 році тодішню Австро-Угорщину накрила фінансова криза. Обіговий курс різних видів валюти сильно коливався, що вносило нестабільність в економіку. Так, у 1889 році за 100 гульденів у золоті платили 118,58 гульдена у банкнотах, або 144,33 гульдена у срібній монеті. Через падіння на світових ринках вартості срібла цей метал став непридатним як засіб грошового обігу та основне мірило вартості. З огляду на це, австрійський уряд, слідом за іншими європейськими країнами, розпочав підготовку до грошової реформи.
В 1892 році імператор Франц Йозеф І підписав закон про запровадження нової валюти – корони. Розмінною монетою корони був галер. Після цього флорини підлягали обміну у співвідношенні 1 флорин на 2 корони. Офіційно монети в один флорин перебували в обігу до 1899 року, фактично ж використовувалися в Галичині аж до розпаду Австро-Угорщини.
Газета «Кур’єр станиславівський» в 1905 році повідомила, що незважаючи на те, що по всій державі флорини були остаточно вилучені з обігу, в Станиславові, та й в інших галицьких містах, у крамницях ще досі можна було побачити ціни в цій валюті. Преса закликала власників крамниць подавати ціни лише в коронах, аби уникнути плутанини й непорозумінь. Фунт яловичини (близько півкілограма) у 1905 році коштував 56 галерів, у 1911 році вівцю можна було придбати за 18 корон, козу – за 20 корон. Річна заробітна плата вчителя у 1899 році сягнула майже 1000 корон, коменданта жандармського округу – 1400 корон, жандарма – 800 корон. Успішне проведення грошової реформи 1892 року і запровадження золотого стандарту в Австро-Угорщині позитивно вплинули на економічний розвиток імперії і дозволили подолати фінансову кризу.
З 1910 року Австро-Угорщина вступила у період сильної дефляції і кредитних обмежень. Після періоду економічного успіху настали часи згортання кредитів, падіння цін, зменшення заробітків і загального браку готівки. Кредитні кооперативи в тодішній Галичині певний час перебували в періоді розквіту та інтенсивної кредитної діяльності. Але їм ще не вдавалося створити достатні резервні фонди, тому вони опиралися на кредити у великих банках, які вимагали сплати позичених сум саме тоді, коли клієнти цих кредитних кооперативів стали неплатоспроможними через дефляцію і падіння цін.
Акціонерний зв’язковий банк у Львові, пов’язаний з мережею кредитних кооперативів у Галичині, був ще молодою і недосвідченою інституцією. Вся система галицьких кредитно-кооперативних організацій почала хитатися і не витримала випробування економічними негараздами. Впали Залічковий та Міщанський банки у Станиславові, збанкрутував також Акціонерний зв’язковий банк у Львові, як і багато інших кредитних кооперативів у Галичині. Передвоєнні 1913 і 1914 рік були дуже прикрим періодом, коли ліквідовувалися галицькі господарські кооперативи, а в наступні роки у краї панувала війна, залишивши по собі згарища та зубожілу людність.
Житлова криза
Станиславів на зламі ХІХ і ХХ століть чимось нагадував Івано-Франківськ у кінці 1990-х років. Місто динамічно зростало й будувалося, кількість населення постійно збільшувалась. Так, у 1880 році в місті мешкало 18 626 чоловік, в 1911 році вже 30 337 (разом з військом 33 400), а в 1913 році – 34,1 тис. Це пояснювалося досить високою народжуваністю, до міста також активно переселялися мешканці навколишніх сіл у пошуках роботи і кращого життя. Крім того, в Станиславові було багато військових, чиї родини винаймали квартири в місті. Всі ці фактори спричинили шалений попит на житло, а якщо є попит – буде й пропозиція.
Ті, хто мав землю в приміській зоні, переважно не використовували її під ріллю, а розділяли на частини й продавали під будівництво. В будівельний бум свої корективи вносили банки, які часом «заморожували» видачу позик забудовникам. Особливо гостро ця проблема відчувалася в 1901 році, коли банки всієї країни відмовляли у кредитах, і у 1912 році, коли Австро-Угорський банк (знаходився за сучасною адресою вул. Грушевського, 4) обмежив видачу кредитів на будівництво, а з нього взяли приклад і всі інші кредитні установи міста.
Вартість винаймання житла в Станиславові била всі рекорди. В 1912 році газета «Кур’єр станиславівський» з посиланням на берлінський часопис «Berliner Tagblatt» («Берлінський щоденний листок») навела ціни на винаймання житла в Берліні, Парижі та Лондоні й порівняла їх з місцевими. В Берліні винаймання однієї кімнати коштувало у перерахунку на австрійські гроші від 18,75 до 31,25 корони в місяць, у передмісті Парижа двокімнатна квартира вартувала близько 24 корон, у Лондоні пристойну кімнату в робітничих кварталах можна було винайняти за 15 корон 60 галерів. В Станиславові в 1912 році винаймання однієї кімнати коштувало близько 40 корон в місяць, кімнати з кухнею – 60, двох кімнат з кухнею – 80 корон. В 1905 році ціни були нижчими – квартиру «на три покої» можна було винайняти за 720-750 корон у рік, тобто близько 60 корон у місяць.
Причиною такої дорожнечі був не лише великий попит на житло та численні спекуляції з землею і нерухомістю, а й суто організаційні фактори. Угоди на винаймання житла в місті завжди укладалися на рік – з 1 травня, рідше з 1 листопада. Отже, мало не половина міста в той самий час гарячково шукала помешкання. Тисячі знервованих людей оббігали «чиншові кам’яниці», в яких здавалося житло. Відповідно, «каменичники», тобто власники будників, користувалися таким великим напливом клієнтів і піднімали ціни до небес.
Економічна криза
В 1928 році криза у тодішній Польщі, до якої належала й Галичина, зачепила всі сфери економічного життя й була більш глибокою, ніж у багатьох європейських країнах, і тривала до 1935 року. Промислове виробництво у 1930 році, порівнюючи з 1929 роком, скоротилося на 18%, а в 1935 році – на 34% . У важкому становищі опинилося сільське господарство – майже 9 млн. селян були приречені на практично голодне існування. Гостро давалося взнаки й безземелля.
У Польщі в 1931 році кількість безробітних становила біля 500 тис. чоловік, а разом з родинами – 1,5 млн. У грудні 1932 року в Станиславові відбулася багатолюдна демонстрація безробітних. Делегація від безробітних міста вирушила до тодішнього старости Паячківського з вимогами посприяти працевлаштуванню містян. За делегацією прийшла юрба, що складалася з близько тисячі осіб.
Коли делегація вийшла від старости з негативним результатом переговорів, розлючена юрба вирушила на площу Ринок. На місце відразу прибула поліція, яка намагалася розігнати демонстрантів гумовими палицями. Під час сутичок один з поліціянтів був контужений. Безробітні пройшлися вулицею Сапєжинською у доволі агресивному настрої, так що лише присутність поліції перешкодила погромам.
Безробіття стало причиною масової еміграції, передусім до США і Канади. З 1920 до 1939 року туди прибуло відповідно близько 100 і 70 тис. галицьких емігрантів. За цей період до Бразилії емігрувало майже 10 тис. галичан, до Аргентини – понад 40 тис. Переселялися вони і в інші країни Латинської Америки – Уругвай, Парагвай. Загальна ж кількість еміґрантів із Галичини в міжвоєнний період становила понад 220 тис. Криза охопила також і промисловців. Протягом 1930–1935 рр. збанкрутувало 3 тис. промислових підприємств, серед них багато великих фірм.
Криза охопила не лише промисловість, а й торгівлю, кредитну систему, валюту, сферу ділових зобов’язань. Були впроваджені так звані польські марки, курс яких стрімко падав. На початку 1924 року газета коштувала 250 тис. марок, сигарета – 90 тис. марок. У квітні того ж року знецінену марку замінив злотий, що прирівнювався до 1,8 мільйона (!) марок. Згодом валюта стабілізувалась, але слід цієї кризи залишився в людській свідомості. Цим користувалася реклама, яка закликала споживачів запасатися товарами, купувати їх заздалегідь, адже незабаром ціни буде підвищено через подорожчання сировини.
Немало проблем створювали й постійні коливання курсів валют. Ось що про ці коливання повідомляв один з дописувачів газети «Кур’єр станиславівський» у 1925 році:
«Я вже роками є постійним клієнтом однієї популярної в Станиславові крамниці делікатесів та прянощів. Але останнє різке підвищення курсу долара продемонструвало нам торгову етику наших купців. Ввечері другого грудня курс долара раптово зріс до 11,50 злотих за один долар, а я якраз вирішив купити собі трохи мигдалю. Але через підняття курсу кілограм мигдалю тепер коштував аж 22,70 злотих, і пан купець правив таку ціну, незважаючи на те, що вже через кілька годин курс долара помітно знизився. При цьому він враховував не офіційний банківський курс, а курс так званої «чорної біржі», тобто вуличних лихварів».
Звісно, це далеко не всі кризи, які довелося пережити мешканцям нашого міста впродовж його історії. Однак навіть уже ці наведені приклади непростих періодів переконливо свідчать, що життя наших предків не було аж таким легким. І разом з тим вивчення «кризової» історії Станиславова навіть вселяє певний оптимізм, адже за кожним спадом завжди слідує підйом, як після кожної ночі приходить світанок.
Олена БУЧИК |
