Сто років тому Станиславів мав виробництво мила, однак у крамницях панувала іноземна продукція.
Згадку про місцеве миловаріння знаходимо у монографії історика М. Грибовича, який описує життя міста в 1847 році. Автор зазначає, що в тодішньому Станиславові працювала фабрика свічок і мила. Історик Садок Баронч, автор знаменитої праці “Пам’ятки міста Станиславова”, так описує промисловість у 1854 році: “Місто має також чотири броварні, фабрику лікерів, ґуральню, порядний готель Сакса з гарною бальною і театральною залами, фабрику шкір, фабрику ножів, фабрику свічок і мила, а на передмістях — 5 цегелень і 12 водяних млинів”.
На початку ХХ століття власницею фабрики мила була Фані Віен, яка володіла також кількома будинками в Станиславові. Вона була не лише успішною бізнес-леді, а й турботливою матір’ю. Її маленька донька була частково паралізована через важку хворобу. Пані Віен возила її до багатьох спеціалістів, лікувала у Львові, але все було марно. Однак у 1902 році хвора пройшла курс лікування електричним струмом та інтенсивним масажем у місцевого лікаря Гана. Дівчинка одужала, і щаслива мати опублікувала зворушливу подяку лікареві.
Станом на 1911 рік преса називає власником фабрики мила вже такого собі Вільгельма Драйфаха, який оселився в місті того року.
Виробництво свічок і мила в Галичині офіційно підтримувалося Крайовим сеймом як важлива галузь промисловості, і місцеві мильні фабрики отримували пільгові позики під низькі відсотки.
Тодішнє виробництво мило суттєво відрізнялося від нинішнього. В ньому активно використовувався тваринний жир, як тоді казали, лой. Тому фабрики, які виготовляли мило, зазвичай виробляли також свічки-лойовки, які теж містили жир. Галицькі миловари мали своє професійне об’єднання з центральною резиденцією у Львові, спільне з різниками та м’ясниками, тому що у своєму виробництві теж використовували продукцію тваринництва.
Станом на 1911 рік кожен галичанин використовував близько 4 кг мила на рік. Сучасна людина використовує трохи менше – близько 3,6 кг, мабуть, тому що користується ще пральними порошками, гелями для душу та іншими мийними засобами. Але незважаючи на попит і активну підтримку влади, місцеві миловари потерпали через потужну конкуренцію. В тогочасній Галичині мила продавалося приблизно на 23 мільйони корон щорічно – і лише 10 млн. корон припадало на місцеві фабрики, решту суми споживачі платили за мило іноземних виробників.
Гортаючи газету “Кур’єр станиславівський”, ми можемо побачити безліч рекламних оголошень про мило різних виробників – віденських, чеських, французьких. Дуже поширеною в місті була продукція чеського миловара Шихта, яка продавалася під двома марками – з зображенням оленя і ключа. Реклама повідомляє, що лише мило Шихта може чисто відіпрати білизну, не пошкодивши її.
Оголошення віденського виробника Шляйха рекламувало косметичне мило на основі пасти з натурального бджолиного воску, а ще одна віденська фабрика ”Evoe” пропонувала косметичне мило, виготовлене за “таємними рецептами східних красунь”.
В Станиславові продавалися й вироби львівських миловарних підприємств, зокрема широко відомої хіміко-фармацевтичної фабрики “Тлен”. Вона виготовляла близько 300 сортів лікувального та рідкого туалетного мила, різноманітні туалетні води і парфуми.
Значно складнішою була ситуація з імпортною продукцією у міжвоєнний період. За Польщі місцевим діловим людям не дозволялося продавати закордонну косметику, бо уряд другої Речі Посполитої захищав вітчизняного виробника. Але імпортне мило все одно з’являлося на прилавках Станиславова.
В березні 1935 року станиславівська прокуратура підготувала акт оскарження проти Мавриція Ґрубера, власника крамниці по вул. Собєського (тепер вул. Січових Стрільців). В його закладі проводили ревізію і – треба ж такому статися! – поштар якраз приніс посилку від певної фірми з Гданська. В крамниці у той час були присутні митні контролери. Господар крамниці помітно сполошився й відмовився приймати відправлення, але контролери затримали поштаря й у присутності свідків відкрили принесений пакунок. В ньому виявилася продукція німецьких фірм “Калодерма” і “Дівінія” – пудра і мило. Звичайно, контрабандна косметика була відразу ж конфіскована, тож клієнтки пана Ґрубера так і не отримали нагоди подбати про свою зовнішність за допомогою якісної німецької продукції.
У важкі радянські часи мило використовували замість крему для гоління в перукарнях. Про це повідомляє газета “Прикарпатська правда” від 29 вересня 1944 року: ”Майстер садовить вас у крісло, що крутиться навколо своєї осі, обгортає серветкою, яку щойно зняв з плечей поголеного перед вами відвідувача, навіть не струсивши обрізки волосся. Ваше обличчя намилюють кавалком мила, витягнутого з кишені майстра. Потім майстер обливає це мило холодною водою, і помазком, яким щойно намилював обличчя попереднього клієнта, починає “гуляти” по вашому обличчі. Якщо до цього додати, що сам майстер без халата і не миє руки після кожної процедури, то у вас складеться повне враження вічної некультурності станіславських ”фризьєрів”…
Олена БУЧИК |
