Бути хорошим продавцем – то справжнє мистецтво. Сто років тому в Станиславові теж добре розуміли, як це непросто – продавати.
В 1901 р. газета "Кур’єр станиславівський" надрукувала цікаву статтю про "ґречність у продажу", де основною рисою хорошого продавця була названа безмежна терплячість.
"Це завдання важке і вимагає величезної сили волі й безмірного панування над собою, бо спілкування з покупцями переважно не належить до приємних і легких справ. Пересічний покупець практично ніколи не знається ні на якості, ні на вартості товарів, які він купує. Для нього існує єдине правило: купити дешевше і якнайкращий товар. Він кожної хвилини готовий звинуватити продавця в непорядності, завищенні цін чи продажі неякісного товару. Але терплячість продавця має бути безмежною, тому що саме вона є найсильнішою зброєю, яка завойовує покупця".
Але чи всі станиславівські власники крамниць (їх тоді називали купцями) дотримувались цих правил? На жаль, у давній пресі є згадки про неґречність продавців і самих власників. Містяни скаржилися, що вони уважно ставились тільки до постійних клієнтів, а випадкового покупця нерідко обслуговували абияк. Тим, хто купував якийсь дрібний товар чи просто заходив розміняти гроші, купці могли й нагрубити.
"Відомо, що нашим купцям зараз живеться нелегко, – писала місцева преса. – І здавалося би, що вони хоч ґречністю намагатимуться приваблювати клієнтів. Але як тільки справи в когось із них підуть краще, як він перестає цінувати своїх покупців".
В 1885 р. містяни нарікали на власника галантерейної крамниці Нахмана Гальперна. Він придбав бізнес у відомого станиславівського підприємця Аби Ґольдшлаґа, який у 1908 р. збудував гарну кам’яницю на вулиці Баторія (тепер вул. Короля Данила, 4). За часи попереднього господаря крамниця була успішною, але пізніше клієнти скаржилися, що Гальперн грубо поводився з ними, а його "дуже об’ємна" дружина просто ігнорувала покупців. Тому не дивно, що згодом нові власники оголосили про банкрутство, яке теж пройшло зі скандалом. В березні 1900 р. їх арештувала поліція через підозру, що вони визнали себе банкрутами, аби не віддавати борги.
Складається враження, що з галантерейниками місту не щастило. Невдоволення покупців викликав також Ісаак Волліш, який тримав галантерейну крамничку на першому поверсі будівлі Дирекції залізниць (нині головний корпус медуніверситету).
Своєю поведінкою він настільки роздратував кількох клієнток, що вони розмістили на нього колективну скаргу в пресі. Пізніше пан Волліш усіляко виправдовувався й заперечував свою негідну поведінку, але, мабуть, усе-таки не буває диму без вогню. Цікаво, що при цьому пан Волліш докладав значних зусиль (і коштів!), щоб створити своїй крамниці позитивний імідж – давав рекламу в пресі, займався благодійністю.
Як бачимо з повідомлення в "Кур’єрі станиславівському" від 25 грудня 1910 р., мешканці міста не бажали миритися з хамами-продавцями. Пані М., неввічливій власниці магазину дамських товарів, преса навіть пропонувала оголосити бойкот і нічого в неї більше не купувати.
Ця крамниця була розташована у кам’яниці Остермана по вул. Собєського (нині вул. Січових Стрільців, 14). Мабуть, саме через таку поведінку власниці цей заклад проіснував недовго. Згодом його місце зайняв магазин взуття Володимира Домбровського.
Ще одним гріхом місцевих торговців була пасивність і невміння рекламувати свій товар. "Фабрикант сидить тихенько у своєму гніздечку і чекає на покупця, а збуту немає, і то чому? Бо ніхто або мало хто знає про його вироби", – зауважувала тодішня преса. Як приклад наводився місцевий виробник цикорію. Його товар був аж ніяк не гірший за імпортний, але мав непривабливе упакування і про нього ніде не повідомлялося.
Цілком очевидно, що хоча б цю помилку сучасні власники магазинів уже не повторюють. Адже реклами в сучасному Івано-Франківську точно не бракує.
Олена БУЧИК | 
