Сучасним учням та їхнім батькам важко уявити, з якими обмеженнями було пов’язане шкільне життя сто років тому. Навчання в тодішніх гімназіях та школах було дуже важким, але учні не скаржилися, а в спогадах описували свою науку з щемкою ностальгією.
В ХІХ ст. станиславівські гімназисти мусили дотримуватися суворих правил поведінки. Їм не дозволялося заходити до ресторанів, шинків, навіть кав’ярень і цукерень, а за порушення цього правила строго карали.
В кінці ХІХ ст. освітнє керівництво Станиславова вже дивилося на цю заборону крізь пальці, але офіційно її скасували лише в 1896 році. “В нашій шкільній раді повіяли тепліші вітри й були підтверджені певні свободи для студентів двох найвищих гімназійних класів, сьомого і восьмого, – повідомляв станиславівський кореспондент “Дзєнніка Краковського” від 10 листопада 1896 року. – Їм було дозволено заходити до цукерень і відвідувати бали та інші забави, але тільки в супроводі старших осіб – батьків чи опікунів. Раніше в нас ніколи не можна було побачити гімназиста в громадських закладах і не один з них мусив розплачуватися перебуванням у карцері за свій апетит до розваг. Без сумніву, шкільна рада і певні професори керувалися тією думкою, що заборонений плід є найсолодшим. То нехай наша молодь пізнає його зблизька. Можливо, це полегшить їй вступ до самостійного життя, коли вона назавжди покине гімназійні стіни й змінить академічну дисципліну на життя вільного громадянина”.
Боґуміл Ґлуг, дописувач газети ”Кур’єр станиславівський”, розповів про цікавий випадок зі свого гімназійного життя на початку ХХ століття: ”Через те, що часто змінювалися години уроків, половина учнів у класі не мала з собою пер. Професор приніс завдання. Кілька з нас несміливо пояснили, що ми не маємо чим писати. Але професор зміряв нас сердитим поглядом і своїм громовим голосом прикрикнув: ”Мене це не стосується! Хто не напише завдання, отримає погану оцінку!” Аж тут до нас долетів голос Подольського, одного з наших однокласників. Він просив у професора дозволу вийти з класу. Через короткий час він повернувся з цілим жмутком пер і кількома чорнильницями. Ми були зворушені. Видно, він збігав до міста у найближчу крамницю канцелярського приладдя, бо бачив, яка небезпека нам загрожувала. Сусіди по парті сердечно тиснули йому руку. Професор, вражений вчинком Подольського, позирав на нас уже значно добріше. Ба більше, він навіть цілком дружнім тоном пояснив, як виконати найважчу частину завдання…”
В 30-х роках минулого століття ще існували часові обмеження для гімназистів та учнів шкіл. Польський педагог і науковець Ришард Гарайда тоді навчався у гімназії імені Мечислава Романовського (тепер будинок по вул. Мазепи, 24). Ось як він згадує про нелегке життя тодішніх учнів:
“Правила чоловічих навчальних закладів узагалі не передбачали спілкування з дівчатами, а вихованки жіночих шкіл не спілкувалися з хлопцями. Правила і жіночих, і чоловічих шкіл встановлювали вечірній час, до якого можна було ходити вулицями без нагляду дорослих. Взимку це була восьма вечора, влітку дев’ята. Однак правила правилами, а життя життям, тим більше, що деякі правила та рекомендації були нереалістичними або навіть нелогічними. Наприклад, учнів гуманітарної гімназії усіляко заохочували відвідувати театр, який часто ставив п’єси, що були у шкільній програмі. Але театральні вистави закінчувалися близько десятої вечора.
Одного разу я був на виставі разом з моїм найближчим другом, Сташеком Сенковським. У театрі ми зустріли учениць жіночої школи Ірену Кубіцьку та Христину Дрвінґу, з якими часто грали на тенісних кортах. Ми були сусідами, жили в прилеглих будинках і добре знали одне одного, а наші батьки були чиновниками в залізничній дирекції. Вистава закінчилася незадовго до десятої вечора. Згідно з правилами, ми мусили повертатися додому окремо від дівчат, та ще й час був недозволений. Але, звичайно, ми поверталися разом. На вулиці Третього Мая, в центральній частині міста, ми наштовхнулися на професора Каетана Ісаковича, який викладав у нас латину. З цієї зустрічі мені найбільше запам’яталося перелякане обличчя Сташека, який тремтячими руками знімав шапку з голови, щоб привітати професора. А також елегантний уклін професора, який, здається, привітався з нами першим. На наступний день ми пішли на урок латини з великим острахом. Але наш педагог виявився порядною людиною і нас не виказав”.
Був ще один неофіційний, але характерний звичай, пов’язаний з випускним іспитом. У середніх школах професори зверталися до учнів на “ти”. Але коли професор уперше після випускних іспитів бачився з колишнім учнем, він уже звертався до нього на “ви”. Випускник міг мовчазно прийняти нову форму звертання або ж попросити професора й далі звертатися до нього на “ти”. І це було знаком особливої вдячності й симпатії до педагога. Якщо ж учень приймав звертання на ”ви”, це означало, що він хотів підтримувати з професором лише офіційні стосунки. Таким чином, форма звертання була неначе оцінкою професора його учнем, і професори про це знали. Цей звичай був розповсюджений як за австрійських, так і за польських часів.
Олена БУЧИК |
