Для сучасних іванофранківців Великдень – це нагода зібратися за святковим столом у колі родини. Сто років тому галичани вважали, що на Великдень можна ще й дізнатися про своє майбутнє на наступний рік.
Важливим ритуалом було випікання пасок. Якщо у господині гарно підійшло тісто, то вважалося, що весь наступний рік у хаті пануватимуть лад і добробут. А якщо тісто не піднялося, це розуміли як застереження про невдалий рік. Погано, якщо паска підгоріла, потріскалася чи вийшла кривою – рік до наступного Великодня буде важким. Щоб із паскою все було гаразд, під час її випікання в хаті не можна було шуміти, бігати і, боронь Боже, сваритися і кричати.
Наші предки раділи, якщо під час великоднього тижня їм наснився хтось із померлих родичів – це означало, що за майбутній рік у родині ніхто важко не захворіє і не помре. Гірше побачити уві сні поцілунки – це до сварок і неприємностей.
Існувало повір’я, що на Великдень краще довго не спати – тому, хто першим у хаті побачить світанок, весь рік буде щастити. На ранкову службу не можна було запізнюватися, а після неї віряни намагалися якомога швидше повернутися додому і сісти за святковий сніданок. Вважалося недобрим знаком, якщо під час служби у когось в руках гасла свічка. Дуже погано, коли церковний служитель невчасно задзвонив у дзвін – була прикмета, що після цього всю округу чекав неврожай. Собак намагалися відігнати якомога далі від церкви, бо почути гавкіт собаки під час великодньої заутрені – до пожежі чи іншого нещастя.
За святковим столом незаміжні дівчата раділи, якщо їм у тарілку потрапляла дрібна комаха – це означало, що протягом року дівчина познайомиться зі своїм судженим. Якщо під час гостини засвербіла брова чи губи – до швидкого побачення і поцілунків. Закохані під час великоднього сніданку стукалися писанками. В кого писанка залишилася цілою, той буде лідером у майбутній сім’ї, а в кого тріснула, тому доведеться підкорятися другій половинці. Залишки їжі після частування не викидали, а закопували в землю. Вважалося, що це віщує добрий урожай. Скатертину зі слідами плям від освячених великодніх свічок не прали, а зберігали аж до наступного Великодня – вона служила оберегом для родини від вроків і проклять.
Давні галичани знали й кілька великодніх способів покращити своє майбутнє. Жінка, яка мріяла стати матір’ю, ставила на святковий стіл додаткове блюдечко зі шматком паски. Вважалося, що таким чином вона запрошує до сім’ї нову душу, і її шанси завагітніти зростають. Паску з блюдечка після святкування належало віддати птахам. Те ж саме робили і з крихтами від паски – за віруваннями, це приносить добробут у дім. Щоб увесь рік гарно виглядати, дівчата опускали у воду червону писанку, а потім умивали цією водою обличчя.
Тим, кого турбувало власне матеріальне становище, народні вірування рекомендували у Великдень прогулятися лісом і добре прислухатися, чи не чути десь стукоту дятла. Якщо цього дня його почути, протягом року є шанс покращити свої житлові умови. Непогано й почути зозулю – незаміжнім дівчатам це віщує кохання, а молодому подружжю – швидке поповнення сімейства.
На Великдень галичани завжди звертали увагу на погоду. Якщо в цей день тепло і сонячно, літо буде спекотним, якщо ж хмарно – прохолодним і дощовим. Газета "Кур’єр станиславівський" від 26 квітня 1906 року повідомила, що незважаючи на холодну погоду, яка панувала протягом двох тижнів, у місті рано зацвіли дерева. Зокрема вже на український Великдень черешні по вул. Ґолуховсього (тепер вул. Чорновола) були повністю розквітлими. Холодна погода на Великдень віщувала, що справжнє тепло прийде ще не скоро, а раннє цвітіння дерев – до спекотного літа.
Вважалося, що протягом великоднього тижня небажано виходити з дому вночі, бо всі темні сили – демони, відьми, перевертні, вовкулаки – особливо небезпечні зі Страсної п'ятниці до початку Світлої заутрені. Крім того, існувало повір’я, що у Великодню ніч на землі з'являються душі померлих і їх не варто тривожити.
Ще одна цікава прикмета від наших предків: якщо ваше життя видається вам нудним і ви прагнете чогось нового, на Великдень поцілуйте когось на перехресті двох доріг – і важливі зміни не забаряться.
Олена БУЧИК |
