Найкраще розказати про кожне місто, передати його дух може історичний цвинтар. Історичні цвинтарі в Івано-Франківську знищені. Всі. Шкода за всіма, та найбільше жаль за тим, що був загальноміським. Він має свою промовисту історію, яка фіксує не тільки роки людського життя, а й основні віхи історії міста, краю, нації. Проте сторінки цього цвинтаря, незважаючи на те, що вони були кам’яними, стерті майже всі.
У давнину в Станиславові не було просторого, за межами міста, міського кладовища. До церков, костелів, божниць тулилися невеликі за розмірами цвинтарі, від яких з часом не залишилось і сліду. Тому місце їх розташування та дати виникнення встановити тепер майже неможливо. Знатних людей ховали в храмах – в підземеллях, стінах чи біля них.
Все змінилося після 1772 р. – року першого поділу Польщі. Тутешню величезну оборонну фортецю нова австрійська влада вирішила демілітаризувати і на передбачені для цього кошти вибудувати нове місто за спеціальним проектом, як це зазвичай робили в Європі, красиво, добротно, доцільно.
З постанням нового міста постало і питання організації нового цвинтаря. Його започаткували на віддаленому колишньому передмісті, на межі Княгинин-Колонії у другій половині XVIII ст. За формою він був прямокутним і займав площу 5,5 га. Цвинтар назви не мав. Перші могили на ньому з’явилися у 1782 р. Кладовище старше за віком, ніж найвідоміші і найстаріші в Україні – Личаківське у Львові (1786) та Байкове в Києві (1834). Як і місто, змінював своє обличчя й цвинтар, поступово набирав чинності. Розростаючись, приймав на вічний спочинок нові й нові покоління мешканців міста. Тут було здійснено майже п’ять тисяч поховань.
Ховали українців, вірмен, поляків, німців; католиків, православних, протестантів. На могилах багатьох з них стояли не просто надмогильні плити, а красиві пам’ятники, які виготовляли в спеціальних художніх майстернях. Цвинтар був унікальним прикладом етнічного перехрестя з толерантним симбіозом різних культур.
Більшість надгробків, виконаних в камені та мармурі, зберігали не тільки пам'ять про предків, а й про їх смаки, художні уподобання та мистецькі стилі попередніх епох, і могли пережити століття. Вже майже всі сторони життя заполонила ідеологія схематизму та спрощеності, а на старовинному цвинтарі ніби застиг та зупинився час. З часом кладовище стало своєрідним музеєм проти неба. Над створенням надгробних композицій працювали відомі скульптори А. Шімзер, І. Шімзер, П. Євтельє, Л. Марконі, Т. Дикас, Ю. Марковський, Я. Бембнович, М. Антоняк, М. Зорій. Крім цивільних могил, тут були поховання борців за незалежність України – вояків УСС і УГА, польських повстанців проти російського царату 1831 і 1863 рр. та леґіонерів, що воювали проти УГА в 1919-му.
Тут можна було вклонитися світлій пам’яті діячів ЗУНР, авторів конституційного закону про об’єднання двох українських держав, згадати буремні події українсько-польської війни, славне січове стрілецтво, врешті-решт просто походити, в глибоких роздумах помилуватися багатьма високомистецькими витворами, які аж ніяк не нагадували форми соціалістичного реалізму.
Навіть дві світові війни, які так жорстоко обпалили Прикарпаття, виявились для цвинтаря менш руйнівними, ніж застійні часи. У 1970-х роках на цвинтарі стали творитися варварські події. Хулігани розбивали гробниці, викидали з них домовини, розкидали кістки померлих, можливо, шукаючи коштовності. На могилах влаштовували п'яні оргії, картярські ігри. Міліція не чинила перешкод. Містом ширилися чутки, що ці неподобства діються з мовчазної згоди місцевої влади, котра прагне знищити цвинтар. Зокрема, були знищені могили культурної діячки, збирачки фольклору 3. Бурачинської (1843—1909), народної вчительки, другого кохання І. Франка Ю. Дзвонковської (1862—1892), письменника й педагога О. Левицького (1839—1903), громадсько-політичного діяча, адвоката І.Мандичевського (1854—1925), педагога, учасника боїв за незалежність 1918-19 рр., в останні роки життя директора школи М.Мацькова (1888—1956), педагога, першого директора української гімназії в місті М. Сабата (1867—1930). Щоб урятувати від плюндрування могилу публіциста й революціонера А. Гіллера (1831—1887), польська громадськість організувала перевезення його останків до Варшави. Патріот України, колишній політв’язень Василь Гривінський, разом зі своїми однодумцями, таємно перевіз на кладовище «Чукалівка» гробницю віце-президента Національної ради ЗУНР Лева Бачинського і таким чином зберіг її для нащадків. У ті тоталітарні часи зовсім не могло підніматись питання про збереження могил мецената барона А. Ромашкана (1796—1863), бургомістрів І. Камінського (1819—1902) та В. Шидловського (1835—1896), промисловця, власника найдавнішої міської броварні П. Седельмаєра (1892), одного із засновників товариства «Українська хата», видавця часопису «Дяківський глас» І. Полотнюка (1836—1903), лікаря, діяльного члена «Просвіти», одного з організаторів утечі М. Січинського зі Станиславівської тюрми Р. Яросевича (1862—1934), громадсько-політичного діяча, судді М. Литвиновича (1878—1944), прокурора, а потім адвоката, що був захисником на процесах над членами УВО та ОУН Г. Онуферка (1878—1943) і багатьох інших.
Особливо муляли очі стрілецькі могили, що ще збереглися. Крім того, поруч завершувалось будівництво готелю (1975) та нового театру (1980). При цьому була знесена колишня німецька кірха, збудована 1885 р., на той час уже перетворена на спортивний зал…
Тому і приймає міськвиконком у 1980 р. своє найвандальніше рішення в багатовіковій історії міста: «Кладовище – ліквідувати! На його місці розпланувати сквер…».
Цвинтар вмирав важко і болісно. У міста силою віднімали історію, і воно відразу збідніло – духовно. Родичам померлих надавали змогу перепоховати їх на новому міському цвинтарі в с. Чукалівці. Захоронення солдатів Червоної армії перенесли до братської могили на цвинтар на вул. Київській.
Та це місце, навіть так жорстоко осквернене, але гірко оплакане та щиро вимолене попередніми поколіннями, не могло безслідно щезнути. Мовчки і сумно зберігаючи свою духовну таїну, воно причаїлось і чекало кращих часів.
Тому не випадково, що саме тут у червні 1989 р., після десятиліть забуття і зневаги, були вперше масово підняті національні прапори, відправлений парастас греко-католицькими священиками, з пошаною згадані поховані тут творці української історії та культури.
Починалось відродження. Запалахкотіли свічки на місцях колишніх захоронень січових стрільців, а згодом були відновлені самі могили. Повернута гробниця Левка Бачинського; впорядкований надгробний пам’ятник Денису Січинському, без творчості якого неможливо уявити музичний набуток українців; означено місце захоронення Йосафати Дзвонковської. Побудована каплиця, не на своєму первісному місці, але красива і монументальна. Можна поіменно згадати всіх 152-х січових стрільців та вояків УГА, які були захоронені тут. Також згадані близько 250-ти відомих людей, чий прах покоївся тут. Встановлені пам’ятні знаки спецпоселенцям, воякам УПА, жертвам двох світових воєн. Добротно спланована територія: оформлено входи з вулиць Незалежності (між готелем « ія» і драмтеатром), А. Мельника та С. Бандери. Інтер'єр новозбудованої каплиці прикрашений вітражем «Оплакування», а на куполі по колу розміщені вітражі із зображенням апостолів. З найвищої точки купола дивиться на мирян Спас Нерукотворний (автор робіт – худ. М. Сарапін).
Відновлено, впорядковано та побудовано на колишньому цвинтарі вже так багато, що ця територія знову ожила духовно, і сквером, нехай і меморіальним, його вже майже ніхто не називає. Це – некрополь, що повернувся з небуття!
Відновлений цвинтар – найвизначніше місце нашого міста. Завдяки своєму розташуванню (майже в центрі) сюди дуже легко потрапити. І люди приходять поодиноко і групами, приїжджає багато іноземців – на побачення з історією.
Облаштований і відновлений цвинтар – це ознака цивілізованості, він може багатьом допомогти і по-іншому спізнати себе і саме місто: не тільки як урбанізоване середовище та місце для життя, роботи чи досягнення власних амбіцій, а як своєрідний духовний центр, який може насичувати собою і дарувати красу та наснагу, а без цього не можна говорити про патріотизм та всебічну культуру.
Незважаючи на існуючу владу, не знаючи, що і хто буде в наступних часах при владі, представники «…народу, той що карк не гне…» (І. Франко) повинні з повагою ставитися до своєї історії.
Ціннішим за людську сльозу є тільки Божа Благодать, яку треба заслужити. Пам’ятати про наших славних попередників, які своєю працею і талантом доклалися до розвитку нашого міста та держави, є нашим святим обов’язком.
За ініціативи краєзнавців та підтримки громадськості міста, що організували процес відновлення кладовища 2002—2009 рр., Меморіальний сквер внесений до Реєстру пам’яток державного значення під номером 090001-H (національна) – Постанова Кабміну від 03.09.2009 №928 (держ. реєстр).
Стаття підготовлена за матеріалами: краєзнавців М.Мицана та М.Головатого («Станиславівський Некрополь»); ГО «Івано-Франківська туристсько-краєзнавча спілка».
Володимир Устинський, з архіву «ЗК» |
