4 вересня зустріне своє 65-річчя Михайло КОСИЛО, відомий на Прикарпатті й загалом в Україні як один із найактивніших у регіонах нашої держави організаторів туристсько-краєзнавчої роботи, заслужений працівник освіти України, громадський діяч. Він уже 37-й рік очолює Івано-Франківський обласний державний центр туризму і краєзнавства учнівської молоді (ОДЦТКУМ), є головою обласної організації Національної спілки краєзнавців України (ОО НСКУ), членом Національної спілки журналістів України, засновником і головним редактором журналу «Краєзнавець Прикарпаття», який ОДЦТКУМ та ОО НСКУ видають з 2003 р., а з 2010-го – ще й «Бібліотеку журналу «Краєзнавець Прикарпаття». Михайло Юрійович добре знаний не лише як практик, а й як теоретик позашкільної освіти – він доктор філософії, кандидат педагогічних наук, автор 15 книжок, понад 70 статей, опублікованих у фахових виданнях. А ще з 2000 р. – президент обласної федерації спортивного туризму.
Таких вершин громадського й суспільного визнання досягла людина, яка походить зі звичайної селянської сім’ї. А оскільки всі ми родом з дитинства, то на початку нашої розмови я запитав:
– Що вплинуло колись на Ваш, Михайле Юрійовичу, життєвий вибір, на формування фахових інтересів?
– Мабуть, не кожен повірить, але мій тато Юрій Іванович мав лише три класи сільської школи в моєму рідному Заріччі на Надвірнянщині, яке нині входить до Делятинської ОТГ, а мама Василина Іванівна навіть не вміла читати й писати. Народилась вона ще за польського панування в Галичині, коли відсутність взуття у дитини могла слугувати причиною того, що батьки не відпускали її до школи. Моя мама, що була однією з дев’ятьох дітей у сім’ї, так просто, без зайвих мудрувань, і пояснювала, чому не пішла до першого класу: «Бо не мала в що вбутися». Ось який парадокс. Але попри те, що самі в дитинстві не мали умов для навчання, мої мама й тато були від природи мудрими й інтелігентними людьми, котрі дуже хотіли, щоб їхній син здобув високу освіту. І я здійснив мрію своїх батьків-селян. Уже в досить-таки поважному віці вступив до аспірантури Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника і 2017-го захистив кандидатську дисертацію. Видав позаторік написану на її основі монографію «Розвиток туристсько-краєзнавчої роботи у позашкільних навчальних закладах України (друга половина XX – початок XXI ст.)». Відкривається ця книжка присвятою світлій пам’яті моїх батьків Василини Іванівни і Юрія Івановича.
– Вони, звісно, не звільняли Вас, школяра, і від обов’язків свого помічника у домашньому господарстві?
– Я пас корову, доглядав за домашньою живністю, але водночас батьки всіляко підтримували й заохочували моє прагнення до науки. Власне, розпочиналася моя шкільна наука не без пригод. У метриці записано, що народився я 4 вересня, тобто сім років мені виповнилося вже після початку навчального року, і тодішній директор Зарічанської восьмирічки Василь Сухоребрий не хотів записувати мене до першого класу, бо це було б порушенням інструкції. Тож моя ненька увесь вересень і жовтень ходила до нього, просила за мене. Зрештою, завдяки маминій наполегливості мене таки взяли до школи. Пішов я в перший клас аж у листопаді. На цей час діти вже складали букви й читали, а я ще не вмів. Про моє відставання в науці у класі мама повідомила татові, який повернувся з роботи. І він після вечері тут же посадив мене з букварем за стіл, а поряд поклав свій ремінь, бо тато мій був досить строгим. Змусив мене опановувати грамоту у пришвидшеному темпі, ігноруючи навіть мої сльози. І я під батьковим керівництвом таки осилив її за один вечір. Ця татова наука запам’яталась мені на все життя.
– Ви наслідували чи принаймні прагнули наслідувати якісь риси його характеру?
– Тато мій, столяр за професією, був, маю всі підстави так сказати, феноменально працелюбним – без роботи не сидів ні хвилини. Він зазнав у житті величезних випробувань, але дожив до 82 років. Бачив на власні очі, що батько фактично до самої смерті працював багато й тяжко – навіть більше, ніж потрібно було для забезпечення добробуту сільської сім’ї. Коли йому сповнилося 70 років, він вирішив реалізувати свій давній задум – звести нову хату. Від фундаменту до гребеня даху вони з мамою все зробили власними натрудженими, точніше – перетрудженими в житті руками. Мене ж тоді після закінчення педінституту направили працювати вчителем у Долинський район, а за якийсь час, коли запропонували перевестися на вищу посаду, я перебрався до обласного центру. В рідне село приїжджав лише зрідка, бо весь мій час поглинала робота.
Глибину задуму батька, який успішно здійснив його і прожив у новій хаті ще майже дев’ять років, я осягнув, коли тата вже не було на світі, а я увійшов у більш зрілий вік. У тій новій оселі я побачив його життєвий подвиг. Він будував не задля того, щоб лиш будувати, адже стара батьківська хата була ще цілком пристойним житлом, могла б і мені ще послужити. Але мій непосидючий навіть на старості тато знав, що вкладену ним у будівництво нової оселі працю я не загублю. І внуки ще за життя дідуся гостювали там з великою радістю та й дотепер ми з родиною повсякчас дбаємо про батьківську домівку.
– А під чиїм впливом сформувався, кажучи сучасною термінологією, Ваш профорієнтаційний вибір?
– Коли був ще школяриком, то уявляв себе в майбутньому водієм – такої високої категорії, як мій старший брат Василь, котрий працював у місті Острі на Чернігівщині водієм спершу у військовому лісгоспі, пізніше – на станції швидкої медичної допомоги. Згодом у старших класах я опановував на уроках з виробничого навчання автосправу. Втім, шоферування стало, сказати б, моєю другою спеціальністю, бо згодом я запалився іншою мрією – стати льотчиком. А почалося з того, що на моє прохання тато виписав мені, ще третьокласникові, книгу-альбом зі схемами для авіа- і ракетомоделювання, і я щось собі стругав, майстрував…
Я б жодної із книжок не викинув, бо до них у мене взагалі трепетне ставлення, а сформували його тато і мама, хоч, як згадував, мама не вміла читати, казала, що їй уже пізно вчитися грамоти. Нині маю вдома велику бібліотеку. Так-от, та книжка, коли я вже не користувався нею, довго лежала у мене, аж поки я не подарував її своєму племінникові Дмитрові, який ще тільки мав іти до першого класу. І що ви думаєте? Вона з моєї легкої руки визначила долю Дмитра і його молодшого брата Юрія. Дмитро так захопився авіамоделюванням, що після закінчення школи почав займатися цією справою на професійному рівні – працював керівником гуртків в Остерському будинку дитячої творчості.
Згодом мій небіж став чемпіоном України серед авіамоделістів і підготував серед своїх вихованців кількох переможців престижних змагань. Заснував фірму, де виготовляють гвинти і крила для моделей літаків, гвинти для парапланів, – мають замовлення навіть з Австралії і США. Радіокеровані моделі – точні копії справжніх літаків – і самі літають, тож цей вид спорту є хобі для багатьох людей в усьому світі. Дмитро має патенти на свої винахідницькі розробки – «крило Косила» і «гвинт Косила». А Юрій захопився автомоделюванням, він також навчав дітей у тому ж закладі позашкільної освіти, що і його старший брат, а пізніше обладнав удома майстерню з ремонту автівок.
– І все ж Ви пішли вчитися не на авіатора, а на вчителя...
– Тут знову не обійшлося без участі моєї неньки. Вона прагнула, щоб я отримав диплом вишу, бо інакше не матиму життєвої перспективи. Але, як і кожній матері, їй так не хотілося, щоб син потім працював десь далеко від рідного дому… Тож коли я після Зарічанської восьмирічної школи пішов до дев’ятого класу Делятинської середньої, мама, яка одержимо «супроводжувала» все моє шкільне навчання, підійшла потайки і поділилася своїми побоюваннями з моїм класним керівником, учителем фізики Михайлом Буграком (згодом він був керівником освіти Снятинщини, головою районної ради і, до речі, діяльно підтримував розвиток туристсько-краєзнавчої роботи серед школярів району, з ним я як директор ОДЦТКУМ не раз перетинався). Під час походу на гору Малево М. Буграк запитав мене, який фах маю намір здобувати після школи. «Хочу стати пілотом», – відповів. «О, я чув, що ти мрієш навіть поповнити ряди космонавтів, читаєш їхні біографії, – мовив Михайло Васильович. – Я тобі підкажу таку річ: серед космонавтів найбільше випускників Московського вищого технічного училища ім. Баумана. Добре було б, якби ти став студентом цього вишу. Але дивитимемось на речі реально: за величезного конкурсу абітурієнтів туди тобі одразу не вдасться вступити. Подавай документи на фізмат Івано-Франківського педінституту, провчишся курс – і тоді переведешся в МВТУ». Ось яку «дорожню карту» намалював наш класний керівник, і мені сподобалась його ідея. Вступив я до педінституту з першого разу.
Невдовзі мене та ще кількох першокурсників фізико-математичного факультету відібрав для участі в танцювальній групі інститутського народного вокально-хореографічного ансамблю «Верховинка» її керівник Василь Дрикало, а художнім керівником цього аматорського колективу був знаний педагог і композитор Василь Їжак. Відібрав у заповненій студентами аудиторії суто за поставою, зовнішнім виглядом, бо, як виявилось на першій репетиції, ніхто з нас ще не танцював на сцені, і хореографічного мистецтва нам довелося вчитися буквально з азів.
Я завжди дисципліновано (бо таку змалку мав вдачу) ходив на репетиції ансамблю й навчився добре танцювати, а спонукали мене до цього, як бачите, життєві обставини. Відтанцював три роки – з 1972-го по 1975-й. Для учасників «Верховинки» це було зовсім непросто, особливо для студентів фізмату, бо якщо ти через виступ пропустив лекцію чи практичне заняття, то потім доводилося тему відробляти. Та мені вдавалося успішно поєднувати одне з другим. Навіть ще встигав займатися у науковому гуртку в професора Дмитра Фреїка, засновника прикарпатської наукової школи в галузі напівпровідникового матеріалознавства, майбутнього академіка. На останніх курсах отримував підвищену стипендію.
Після другого курсу одружився, народилася донечка Ксеня, а згодом і синочок Ромчик. Мусив думати про сім’ю. Кожне студентське літо працював у будзагоні. Скажімо, в селі Краснику Верховинського району ми спорудили початкову школу, а в далекому місті Магадані – будували колектори на його центральних вулицях, копали у вічній мерзлоті семиметрові траншеї для прокладання труб водо- і теплопостачання.
– Та після здобуття спеціальності «вчитель фізики» Ви, мабуть, і не думали, що Вашою життєвою справою стане не шкільництво, а як нині кажуть, позашкілля?
– Зацікавленість ним, однак, виникла у мене не на порожньому місці. У дитинстві захоплено слухав оповіді батьків, сусідів, які довгими зимовими вечорами вели неквапливі бесіди про події в історії України і нашого краю в різні часи, про тих, кого вважали місцевими знаменитостями, водили мене, малого, всіма зарічанськими околицями й урочищами – відкривались мені їхні колоритні назви, пов’язані з ними перекази старожилів села. Так я починався як краєзнавець. Справжніми історико-краєзнавчими студіями для мене, школяра, стали мандрівки й подорожі під керівництвом моїх учителів та зустрічі з людиною-легендою Михайлом Клапчуком – визначним ученим-археологом, який зазнав переслідувань та утисків тоталітарної влади.
Як випускник фізико-математичного факультету маю, звісно, у своїй трудовій біографії і практику вчителювання після інституту в тодішній Болехівській середній школі №1. Але мені, направду, й самому важко повірити в те, що саме обласний державний центр туризму і краєзнавства учнівської молоді є місцем моєї роботи вже близько чотирьох десятиліть, тобто я віддав йому більшу частину свого життя. Утім, коли очолив цей заклад, який тоді іменувався обласною станцією юних туристів, то позашкільна освіта, туризм, краєзнавство виявилися досить близькими мені за здобутим фахом учителя, вже набутим на той час життєвим досвідом і за моїм, сказав би так, духом історика.
– Але ще мало відчути, що це саме Ваше покликання, а не місце тимчасової роботи чи майданчик для вертикального професійного зростання. Аби успішно керувати обласним позашкільним навчальним закладом, потрібен відповідний обсяг знань і вмінь. А з другого боку, і тривале перебування людини на одній і тій самій будь-якій керівній посаді може обернутися інертністю й консервативністю її мислення, бажанням хибної розслабленості і спокою, несприйняттям новацій і, зрештою, застоєм у роботі очолюваного закладу…
– Порятунок від такої прикрої перспективи в тому, щоб активно і безперервно займатися горизонтальним професійним зростанням. Не лише під час директорування в центрі, а й упродовж усього життя ставив і далі ставлю перед собою якісь вагомі завдання-рубежі, яких я повинен досягти. Скажімо, в 90-х роках, коли українське суспільство перейшло на рейки нових економічних реалій, я ще й закінчив заочно тодішню Тернопільську академію народного господарства, а на зламі тисячоліть почав поглиблено вивчати історію педагогіки та освіти, навчався в аспірантурі ПНУ ім. В. Стефаника… Тобто постійно працював над своїм фаховим розвитком, самовдосконаленням.
– Ви, Михайле Юрійовичу, виокремлюєте для себе якісь етапи у майже 40-річному вашому директоруванні в центрі?
– Початковий етап – то перші два-три роки моєї роботи в ОДЦТКУМ, коли я входив у суть процесу управління цим позашкільним навчальним закладом, розвивав у себе або й освоював з азів практичні навики адміністратора, фінансиста, педагога, краєзнавця, історика, туриста. Далі напрацьовував і почав втілювати в практику свої ідеї щодо того, яким бачилось мені майбутнє закладу. Це дало змогу в 90-х роках, уже за незалежності України, зробити якісний стрибок у його діяльності.
– Маєте на увазі відмову від певного ідеологічного нашарування у змісті туристсько-краєзнавчої освіти? Ви очолили обласний позашкільний заклад у 1984-му, а через рік, як знаємо з історії, в тодішньому СРСР було проголошено так звану горбачовську перебудову…
– Першого ж дня, коли почав працювати директором обласного позашкільного навчального закладу, тобто ще до початку кампанії щодо перебудови, зібрав його колектив і сказав: «У нашій роботі з дітьми на першому плані мають бути загальнолюдські цінності». Взагалі-то обласна станція юних туристів не була настільки заідеологізованою, як школи чи заклади вищої освіти. Ще до мене в колектив прийшов працювати Лук’ян Вардзарук – людина складної долі, один із місцевих дисидентів, як я ще раніше чув про нього, але, зрозуміло, ми ніколи не говорили на цю тему. Вже згодом довідався, що він був другом поета Дмитра Павличка ще з гімназійної лави, обидва належали до мережі юнацької ОУН. Колишнім членом її був і керівник гуртків нашого центру Микола Кіцелюк із Татарова, а ще, виявляється, – вчителем Петра Арсенича, майбутнього науковця, голови обласної «Просвіти», котрого ми теж взяли на посаду керівника гуртка, залучали як лектора для виступів на наших семінарах. Так само влаштували на роботу в центрі сина греко-католицького священника Ростислава Короля, котрому не давала ходу тодішня влада. Всі четверо, на жаль, уже покійні.
А ось про Зіновія Думу я чітко знав, що його звільнили з попереднього місця роботи за антирадянські погляди. Взяти на роботу Зіновія Євгеновича, з яким я особисто не був знайомий, попросив мене один з його друзів. Потім З. Думу обрали депутатом Верховної Ради України першого скликання. Він і досі пам’ятає те, що у 80-х роках саме в нашому позашкільному закладі дали йому прихисток, засоби існування – працював керівником гуртків.
Цих працівників центру характеризувало національно свідоме ставлення до минулого і сьогодення України та українства.
Закарбувався у моїй пам’яті і такий епізод. На відкритих партзборах в обласному управлінні освіти я виступив проти осуду Народного Руху України, мотивуючи тим, що ініціатори створення цієї громадської організації в своїй програмі, надрукованій в «Літературній Україні», заявили про невіддільність мети НРУ від принципів проголошеної в СРСР перебудови, що Рух власне і допомагає здійснювати її. То що, ми виступаємо проти розпочатої керівництвом КПРС перебудови? Про це ж говорила на тих зборах й Емілія Бурнашова. До речі, її чоловік Геннадій Бурнашов, пізніше член Спілки письменників України, автор виданих уже в часи нашої незалежності багатьох книжок про героїчну боротьбу ОУН–УПА за волю України, теж працював у нашому центрі.
Наступного дня викликав мене до себе в кабінет начальник обласного управління освіти: «Ти що, газет не читаєш?». «У тім-то й річ, що читаю, і багато, – відповів я. – І бачу, що це просто неперспективна і марна справа – гальмувати процес суспільних змін. Не можна весь негатив із минулого тягти в майбутнє, а всім нам потрібно думати над тим, як жити далі». Не знаю, чи переконав тоді чільника управління. В усякому разі, він у наступних розмовах зі мною більше не повертався до теми того виступу на зборах, у якому я опонував лінії первинної партійної організації.
Тож цей період у діяльності центру, до 24 серпня 1991 року, я умовно назвав би й дисидентським. І, як бачите, не лише через підтримку прикарпатських дисидентів, яких я брав на роботу в наш заклад і знайомство з якими багато в чому допомогло мені переглянути свої тодішні погляди, нав’язані ще зі школи й вишу тотальним впливом комуністичної ідеології. Дехто стверджує, що людина не повинна змінювати своїх поглядів. Але ж у своїх уявленнях про світ ми не можемо залишатися такими, як народилися, а маємо повсякчас формувати для себе його сприйняття на основі роздумів, аналізу. Пізнаючи навколишній світ, ми цим удосконалюємо свої уявлення про нього.
– Як змінився очолюваний Вами заклад з погляду фахового рівня позашкільної освіти за майже три десятиліття незалежності України?
– Ще до її проголошення було винесено для громадського обговорення проєкт нового, побудованого на засадах національної держави, закону про освіту, але в ньому взагалі не було згадано таку її ланку, як позашкільна освіта. Тож на підтримку включення положення про неї до того законопроєкту я виступав на всеукраїнських акціях, ініційованих як громадськими організаціями, так і деякими працівниками самого профільного міністерства, які розуміли, що без позашкілля система загальної освіти в Україні не буде повноцінною. І Верховна Рада в 1991 році ухвалила цей закон із важливим доповненням, у якому було визначено зміст і функції позашкільної освіти. А до неї належать установи як туризму і краєзнавства, так і технічної творчості, еколого-натуралістичні, широка мережа будинків дитячої творчості. Завдяки наполегливості їхніх керівників, багатьох інших практиків і вчених педагогічної галузі у преамбулі прийнятого ще 2000-го закону про позашкільну освіту з’явилося визначення філії позашкільного навчального закладу, сформульоване – можу стверджувати про це з повним правом – на основі досвіду діяльності ІФ ОДЦТКУМ і навіть якоюсь мірою моїми словами. Адже я був у складі дорадчої групи з розробки і цього законопроєкту.
Але ті закони лише регламентують діяльність закладів позашкільної освіти. Щоби була справді вагомою організаційно-методична роль нашого центру в налагодженні туристсько-краєзнавчої роботи серед учнівської молоді області, маємо постійно підвищувати свій фаховий рівень. Завжди вимагав і вимагаю цього від своїх підлеглих, і сам з перших днів і впродовж уже близько чотирьох десятиліть директорування в ОДЦТКУМ учився й далі вчуся сучасних ефективних методів діяльності в цій ланці позашкільної освіти. На початках мене прикро вразило те, що в закладі діяло лише 30 гуртків, які відвідувало 400 дітей, – ці учні були з м. Івано-Франківська, за винятком двох гуртків центру, створених при загальноосвітніх школах у Косівському і Снятинському районах. А учнів тоді в області налічувалося близько двохсот тисяч. І ми почали шукати людей, котрі не просто хотіли би працювати з дітьми саме в позаурочний час, а для котрих ця справа стала б захопленням, покликанням. Почав я організовувати з навчальною метою складні походи для керівників новостворених гуртків спортивного туризму – на Кавказ, Приполярний Урал, Саяни. Вже пізніше обґрунтував у своїй дисертації потребу у виробленні організаційних форм, моделей залучення до туристсько-краєзнавчої роботи дітей, зокрема із сільської та гірської місцевостей.
За незалежності України, в 1995 році, ми відкрили у Косові першу в державі філію центру туризму і краєзнавства учнівської молоді. Це означало початок нового етапу в його розвитку. Після того, як на базі ІФ ОДЦТКУМ у 1999 р. Міносвіти провело семінар для директорів центрів туризму з усієї України, такі структурні підрозділи почали створювати за нашим прикладом і в інших областях.
Департамент освіти і науки ОДА сприяв нам у відкритті нових філій, зміцненні їх матеріальної бази, ми залучали до створених у них гуртків дедалі більше дітей. Також при реорганізації Кутської школи-інтернату один зі спальних корпусів було передано центру туризму, і ми капітально відремонтували приміщення й організували там дитячу туристську базу «Черемош».
– У структурі ОДЦТКУМ з’явився і створений 2002 року Спортивно-оздоровчий туристичний центр міжнародного співробітництва дітей та юнацтва…
– Так, на пропозицію тодішнього начальника управління спорту ОДА Йосипа Бербеця взяли на баланс також відпочинкову базу в селі Рибному, яка тоді опинилася без господаря і фактично занепадала. А з другого боку, як чільник центру я незадовго перед тим зіткнувся і з протилежною ситуацією, коли довелося пережити баталії навколо трьох наших дитячих туристських баз на Яремчанщині, які опинилися «під прицілом» місцевих керівників, – якраз тоді хотіли внести до порядку денного сесії міської ради питання про передачу їх у комунальну власність міста. Але з тодішнім чільником освіти області Богданом Томенчуком і за підтримки керівництва обласної ради вдалося запобігти такому розвитку подій.
Еволюційний – крок за кроком – поступ у розвитку ОДЦТКУМ означав для нас поєднання організаційних зусиль з науково-методичним забезпеченням діяльності філій і турбаз. Нині нею охоплено всю область, щороку працює понад 200 гуртків, у яких понад 4 тисячі учнів.
– Основну роботу Ви вже давно поєднуєте з громадською – очолюєте обласну організацію Національної спілки краєзнавців України…
– Результативність моїх зусиль як керівника центру туризму і краєзнавства побачили, без перебільшення, видатні прикарпатські історики і краєзнавці Богдан Гаврилів та професор Володимир Грабовецький, довго вмовляли мене і таки «засватали» на громадську посаду голови ОО НСКУ. Незмінно очолюю її з 2008 року.
– Ви першими серед позашкільних закладів України заснували свій оригінальний журнал «Краєзнавець Прикарпаття» – науково-методичний, якоюсь мірою й літературний…
– Такого журналу не видає жоден із обласних центрів туризму в Україні. За 17 років вийшло вже 35 його номерів. А в «Бібліотеці журналу «Краєзнавець Прикарпаття», зокрема, побачив світ історико-краєзнавчий роман Дмитра Мохорука про постать вченого-історика, академіка, громадського діяча Героя України Петра Тронька, який свого часу працював і на Прикарпатті, з 1992 р. очолював головну редколегію багатотомного науково-документального видання «Реабілітовані історією», доклався до відродження Спілки краєзнавців України і впродовж 1990–2011 років, аж до смерті, був її головою. У цьому ряду – і книжки про народного краєзнавця, знаного дослідника життєвого шляху Олекси Довбуша й опришківського руху Михайла Юсипчука (Дідишина) з Космача на Косівщині, про вже згаданого Богдана Гавриліва, про відомого організатора прикарпатської освіти Івана Косика (до речі, я зініціював також заснування обласною радою та облдержадміністрацією премії його імені), спогади одного із засновників краєзнавства на Прикарпатті Олександра Феданка, книжки, що ознайомлюють із творчістю члена НСПУ Володимира Морозюка та поета-барда Володимира Паньківа, чимало інших.
– Наскільки знаю, Ви як чільник центру туризму і краєзнавства й доти активно займалися видавничою діяльністю…
– Так, ще з кінця 80-х років минулого століття. Перше моє скромненьке видання – інформаційно-методичний вісник «Мандрівник», відтак побачило світ ще шість його випусків. А в першому я вмістив дослідження Михайла Клапчука «Вишивки Делятинщини». Невдовзі видав навчальний посібник «Туристично-краєзнавча робота в школі», допоміг тому ж Б. Гавриліву випустити книжку-хроніку «Школи в Опришівцях», написав до неї переднє слово…
Можна вже цілу бібліографічну виставку розгорнути з тих книжок, до появи яких я причетний як видавець, автор, співавтор. Звісно, випустили ми і збірники матеріалів проведених в Івано-Франківську кількох всеукраїнських краєзнавчих конференцій, серед організаторів яких були ОДЦТКУМ та ОО НСКУ. Як-от науково-практичної конференції, присвяченої 200-річчю від дня народження засновників «Руської трійці» Маркіяна Шашкевича та Івана Вагилевича. Якщо вже зайшла мова про «Руську трійцю», то не можу не згадати, що і єдиний у світі пам’ятник їй, улюблений нині іванофранківцями, не постав би без ініціативи обласної організації НСКУ, центру туризму і краєзнавства та організованого з нашої ініціативи збору коштів на його спорудження. Урочисто відкрито пам’ятник «Руській трійці» 31 грудня 2013 року – ця подія стала справжнім нашим краєзнавчим Майданом у місті.
У 2014-му, в рік 200-літнього ювілею Тараса Шевченка, ми з Богданом Гаврилівим видали книжку «Пам’ятники Кобзареві на Прикарпатті». В ній подано ілюстровану кольоровими світлинами інформацію про кожний із 207 пам’ятників в нашому краї. Оскільки до цього видання ми не встигли внести відомості про ще чотири нові, зокрема і в моєму рідному селі Заріччі, пам’ятники поетові, то про них розповіли читачам у «Краєзнавці Прикарпаття». Тож на підставі інформації з тієї книжки й публікації журналу було зафіксовано національний рекорд з кількості пам’ятників Т. Шевченку в одній області і внесено його до Національного реєстру рекордів. Ця церемонія відбулася 30 грудня 2014 р. в Музеї народної шани Кобзареві – першому такому в Україні, створеному в обласному Народному домі «Просвіта» знову ж таки з ініціативи наших краєзнавців – Петра Арсенича, Володимира Федорака та інших.
– Знаю, що й Ви ознайомлюєте гостей ОДЦТКУМ з експозицією свого музею…
– Ми створили його у підвальних приміщеннях будинку центру, які відповідним чином реконструювали й облаштували. Відвідувачі музею можуть ознайомитися з експозицією «Іван Франко – родоначальник українського краєзнавства», з документом із Центрального державного архіву вищих органів влади, який інформує про діяльність нашого закладу на початках його існування, – звіт про роботу тодішньої обласної екскурсійно-туристичної станції, що містилася в будинку на вул. Кілінського (нині Богдана Лепкого) в Станіславі. Є в музеї перший номер журналу «Краєзнавець Прикарпаття» за 2003 р. з автографом Віктора Ющенка, якого наступного року обрали президентом України, реліквія з недавніх часів – наплічник Героя Небесної Сотні і Героя України сотенного столичного Майдану городенківця Сергія Дідича. Він і народний Герой України учасниця російсько-української війни Андріана Сусак із Косівщини свого часу були вихованцями гуртків ІФ ОДЦТКУМ.
– Серед Ваших видань – і немало розроблених працівниками центру програм для гурткової роботи з дітьми. Що нового з’явилося за останні роки в науково-методичному супроводі туристсько-краєзнавчої освіти?
– Ми окреслили низку таких її напрямів, які до нас ніхто не розробляв. З 2015-го започаткували військово-патріотичний напрям туристсько-краєзнавчої діяльності школярів на україноцентричному контенті, новітній джерельній базі. Призначена для освітнього процесу через заняття в гуртках навчальна програма «Воєнно-історичне краєзнавство», авторами якої є працівники ІФ ОДЦТКУМ, – поки що єдина така в Україні. Це погляд на історію українських збройних сил від княжих часів до сьогодення. Вважаю також надзвичайно важливим те, що у нас уперше розроблено програму «Релігійне краєзнавство». Є очевидною суспільна потреба в цьому напрямі роботи позашкільних закладів, проте дотепер чомусь пригальмовувало її профільне міністерство. Науково-методична рада Міносвіти схвалила до друку підготовлений нашим центром збірник навчальних програм, але за умови, що ми не вноситимемо до нього програму «Релігійне краєзнавство». Щоправда, на сьогодні цю раду розформували, створюють нову, яка розглядатиме новий наш збірник програм, і ми знову внесемо в нього ту навчальну програму. Адже й на останній сесії обласної ради депутати порушували питання про те, щоб у загальноосвітніх школах обов’язково вивчати предмет «Основи християнської етики». Так, в Україні держава відокремлена від Церкви, але ж релігійне краєзнавство є наукою про об’єкти духовної культури. Бачимо важливим завданням й ІФ ОДЦТКУМ осмислення – певна річ, за підтримки держави – ролі Церкви в житті суспільства, тієї надзвичайно цінної духовної і матеріальної спадщини, яку вона впродовж своєї історії залишила нашому народові. Цю поки що єдину в Україні навчальну програму священник о. Мирослав Ханенко, науковець Ігор Коваль і я як практик розробили не лише для позашкільних закладів, а й для загальноосвітніх шкіл. Вона дістала схвалення Вченої ради ПНУ ім. В. Стефаника, науково-методичних рад обласного інституту післядипломної освіти й ОДЦТКУМ.
Лише в нашому центрі розробили програму «Основи етнопсихології», яка стосується духовної сфери і розрахована на старшокласників. Я її співавтор, а головний автор – учений-філософ Володимир Сабадуха, котрого російсько-українська війна змусила переїхати в Івано-Франківськ з Луганська. Він із членами гуртка, яким керує в ОДЦТКУМ, через відповідні теми занять розглядає людську особистість як єдність духовних, психологічних і тілесних потреб.
– На вашому столі лежить «Історія поступу» – видана до 80-річчя заснування вашого позашкільного закладу книга обсягом більш як 300 сторінок, із численними фотоілюстраціями, яку підготував великий авторський колектив, а Ви – головний редактор цього видання. На які очікуєте найближчі значимі події, що, очевидно, теж будуть зафіксовані в літописі ІФ ОДЦТКУМ?
– Хочемо провести нарешті урочистості з нагоди ювілею закладу, що наразі доводиться відкладати через пандемію коронавірусу, а треба б відзначити найкращих наших працівників, ветеранів праці. Попри карантин ми працюємо над створенням у Ворохті «Центру з надання допомоги рятувальниками й волонтерами мандрівникам у горах». На реалізацію цього міжнародного проєкту отримали 80 тисяч євро – частину гранту ЄС, який ІФ ОДЦТКУМ виграв разом зі ще кількома закладами та громадськими організаціями, у т. ч. і нашими польськими партнерами. Маємо створити громадський рятувальний пост, який надаватиме допомогу тим, хто мандрує Карпатами.
– Редакція газети «Галичина» щиро вітає Вас, Михайле Юрійовичу, із 65-річчям, а увесь колектив очолюваного Вами обласного державного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді – з 80-річчям. Здоров’я, добра вам, любові, Божого благословення на творче здійснення нових цікавих ідей і задумів!
– Красно дякую!
Іван ГАВРИЛОВИЧЗаслужений журналіст України, спеціальний кореспондент газети "Галичина" |
