Сто років тому, 24 червня 1914 року народився Верховний Архиєпископ Львівський, Митрополит Галицький, єпископ Кам'янецький УГКЦ, кардинал Мирослав Іван Любачівський.
Народився він у м. Долина (тепер Івано-Франківська область) в родині Євстахія й Анни (з Олійників) Любачівських. 28 червня Мирослав Іван був охрещений у долинській церкві Різдва Пресвятої Богородиці, у якій у травні 1921 року прийняв також перше Святе Причастя.
Навчався у народній школі в Долині, 1933 року закінчив з відзнакою Стрийську гімназію. У 1934–1937 роках навчався в греко-католицькій Львівській Богословській Академії. Здібного та працьовитого студента помітив митрополит Андрей Шептицький і скерував його для поглиблення навчання до Католицького університету в австрійському Інсбруку. У 1938-му митрополит Андрей надав Мирославу Івану дияконські (18 серпня) та священичі (21 вересня) свячення. Наступного року М.І.Любачівський продовжив навчання у Швейцарії, куди до міста Сьйон перенесли з Інсбрука католицький університет після аншлюсу Австрії. Там 1941 року о. Мирослав Любачівський захистив свою докторську дисертацію з теології на тему: "Боротьба Св. Василія Великого з аріанством, виражена в його літургії". Але далі продовжував студії в Біблійному інституті у Римі (1942–1945) і в університеті Св. Григорія (1945–1947), водночас у 1945–1947 рр. навчаючись на медичному факультеті Королівського університету в Римі.
У травні 1947 року о. Любачівський виїхав до США для опіки над українськими емігрантами-католиками. Жив у Філадельфії, служив секретарем Архієпископа УГКЦ у Стемфорді. У 1949-му був призначений парохом церкви Свв. Петра і Павла у Клівленді – найбільшому місті штату Огайо, потім служив у парафіях штатів Пенсільванія, Вісконсін, Вірджинія. Займався наукою та публіцистикою.
У 1968 році о. Любачівський став духівником Української католицької семінарії Св. Йосафата у Вашингтоні, у 1971-му – професором Академії Св. Василія у Філадельфії, а у 1977-му був призначений духовним директором семінарії Св. Василія Великого у Стемфорді. У квітні 1978 року Папа Павло VI надав о. Любачівському ступінь почесного прелата.
13 вересня 1979 року Папа Іван Павло II призначив Мирослава Івана Любачівського Архієпископом і митрополитом Філадельфійським. А вже 12 листопада Іван Павло ІІ разом з Верховним Архієпископом УГКЦ кардиналом Йосифом Сліпим і митрополитом Максимом Германюком хіротонізував його на єпископа у Сикстинській капелі в Римі.
Після смерті 1 листопада 1944 року митрополита Андрея Шептицького більшовики розпочали процес ліквідації УГКЦ. 11-12 квітня 1945 року заарештували всіх ієрархів УГКЦ в Україні: наступника Андрея Шептицького митрополита Йосифа Сліпого (1892–1984, перебував в таборах до 1963 року), єпископа-помічника Никиту Будку (1877–1949, помер у таборі в Караганді), єпископа Волині Миколу Чарнецького (1884–1959, після сибірських таборів повернувся до Львова), Станиславівського єпископа Григорія Хомишина (1867–1947, помер у в’язниці в Києві). 19 вересня польський комуністичний режим ув’язнив Перемиського єпископа УГКЦ Йосафата Коциловського (1876–1947, помер у в’язниці в Києві) та його єпископа-помічника Григорія Лакоту (1833–1950, помер у с. Абезь біля Воркути).
Псевдособор 8-10 березня 1946 року став формальним актом ліквідації УГКЦ. Але Церква продовжувала діяти у підпіллі та в країнах поселення. Її канонічного митрополита Йосифа Сліпого було засуджено на 8 років таборів в Сибіру. Після закінчення цього терміну, без жодної причини, засуджено вдруге на невизначений термін, а у 1957 році – втретє, на 7 років каторжних робіт. Лише завдяки втручанням Папи Івана XXIII та президента США Джона Фіцджеральда Кеннеді митрополита звільнили у 1963 році для участі у II Ватиканському Соборі. Владика Йосиф домагався від Ватикану визнання патріархату Київського і Галицького УГКЦ, а з 1976 року вживав відповідного титулу. Натомість Рим надав йому звання кардинала і титул Верховного архієпископа Львівського для українців, який не був сприйнятий священиками й вірними.
На бажання Патріарха Йосифа Сліпого, після Синоду Єпископів УГКЦ, 27 березня 1980 року владика Любачівський був призначений на коад'ютора (з правом спадкоємності) Верховного Архієпископа. "Після довгої застанови і призивання помочі Господа в молитві, прийшов я до висновку, щоб іменувати як коад'ютора з правом наслідства для Блаженнішого Кардинала Йосифа Сліпого Преосвященнішого Кир Мирослава Івана Любачівського, Митрополита Філадельфійського для українців. Для цього високого завдання його чинять достойним його непересічна побожність, його пастирська ревність, його наукова підготовка і гарні прикмети лагідності та покори, що скращують його вдачу. Йому належить моє довір'я і мої побажання – дуже щирі й сердечні", – проголосив у своєму "Слові до українських владик" Римський Папа Іван Павло ІІ.
Після смерті Йосифа Сліпого 7 вересня 1984 року Мирослав Іван Любачівський був обраний Верховноим Архієпископом Львівським й очолив УГКЦ. 25 травня 1985 року Папа Іван Павло ІІ призначив його членом колегії кардиналів з титулом собору Св. Софії а Віа Боччеа в Римі. Він став четвертим кардиналом в історії УГКЦ після Львівських митрополитів Михайла Левицького, Сильвестра Сембратовича та Патріарха Йосифа Сліпого.
Катакомбною церквою в Галичині керували єпископ Миколай Чарнецький, який повернувся з Сибіру, а потім Василь Величковський (1903–1973), якого висвятив по дорозі до Риму митрополит Йосиф Сліпий. В.Величковського двічі ув’язнено комуністичною владою у 1945–1955 та 1969 роках, після чого його “видворили з СРСР” до Канади.
Архієпископ Львівський Володимир Стернюк (1907–1997) після  вступу в чин Редемптористів був висвячений на священика. Після арешту 1947 року провів 5 років у в’язниці й таборах праці в Сибіру. Повернувшись до Львова, працював сторожем, бухгалтером, двірником і санітаром швидкої допомоги, залишаючись священиком УГКЦ. У 1964-му Стернюк був рукоположений на єпископа, а у 1972-1991 рр. очолював УГКЦ в Україні і був її харизматичним лідером у час виходу з підпілля у 1989 році.
17 вересня 1989 року відбувався 200-тисячний похід галичан до собору Святого Юра – кульмінаційна точка у боротьбі за легалізацію УГКЦ. А 13 серпня 1990-го віряни УГКЦ звільнили Святоюрський собор, який 45 років займали православні.
Повернення Блаженнішого Мирослава Івана до Львова, 1991. У першому ряду зліва направо: Іван Гель, Володимир Стернюк, М.І.Любачівський, В'ячеслав Чорновіл, Микола Горинь, Степан Давимука (світлина Володимира Саквука).
Після легалізації УГКЦ в Україні, 31 березня 1991 року її глава, Блаженніший Мирослав Іван урочисто повернувся на Святоюрську гору у Львові, де зайняв престол Верховних Архієпископів Львівських. Того ж дня він був обраний Почесним громадянином галицької столиці.
У Львові кардинал Любачівський організовував роботу Архієпископської Курії, розширював мережу єпархій УГКЦ, її навчальних закладів. У травні 1992 року він провів перший у незалежній Україні Синод єпископів УГКЦ, де заявив про необхідність створення Патріархату УГКЦ.
Як писав ректор Дрогобицької духовної семінарії УГКЦ о. Мирон Бендик, "кир Мирослав поглиблює історичні фундаменти змагань УГКЦ, вказуючи на епізоди прихильного ставлення Апостольського Престолу до українського патріархату в минулому: «У XIX ст. Папа Григорій XVI у 1843–1853 pp. хотів визнати українцям Патріархат, бо сто років тому Українська Церква була загрожена переслідуванням та небезпекою знищення з боку царської Росії». З цього Любачівський виводить історичні паралелі з 80-ми роками XX ст.: «Ваша Святосте, скріпіть нашу віру, посиліть нашу надію і бодріть у боротьбі з силами тьми призначенням патріархату, що про нього просимо в нашому зверненні». Крім історичних, кир Мирослав наводить екуменічні мотиви: «Як східна католицька Церква, ми глибоко турбуємося про наших східних православних братів. Ми для них – "уніати", ми є для них еклезіологічною аномалією. Для них ми латинники в східних шатах, бо ми залежні прямо від західного патріархату Риму. Для них ми не є повноправною Церквою східного обряду в злуці з Римом». Відсутність патріаршого статусу – це недостатність еклезіальної повноти зі східної точки зору. Особливо неекуменічними є факти безпосереднього канонічного підлягання Східних Церков Латинській Церкві, включно з іменуванням східних єпископів патріархом Заходу чи навіть затвердження ним Верховного Архиєпископа. При такій латинській системі управління східними залишаються тільки «шати», зовнішня екзотика".
 
Через погіршення здоров’я М.І.Любачівського, 1996 року Синод Єпископів УГКЦ обрав владику Любомира Гузара єпископом-помічником глави УГКЦ.
Помер Мирослав Іван Любачівський 14 грудня 2000 року. Його поховали у крипті собору Святого Юра у Львові. Наступником ієрарха Синод єпископів УГКЦ обрав владику Любомира Гузара.
Для увіковічення пам’яті М.І.Любачівського в Долині 14 вересня 2008 року біля будинку, де він народився, відкрили меморіальну дошку. Було також закладено й освячено наріжний камінь пам'ятника кардиналові. Його заплановано встановити у до 10 серпня 2014 року в Старій Долині на подвір’ї церкви Різдва Богородиці. На відкриття очікується приїзд Верховного митрополита УГКЦ Святослава Шевчука.
 
З нагоди 100-ліття Блаженнішого Мирослава-Івана Любачівського 24 червня в Українському католицькому університеті (м. Львів, вул. Хуторівка, 35а) відбудеться урочиста академія «Пастир у добу великих сподівань». Початок у 14 год.

Ігор МЕЛЬНИК