У середу, 2 жовтня, у Підземному переході «Ваґабундо» журналістка та письменниця Любов Загоровська презентувала свою книгу «Таборові діти».

У книзі зібрані свідчення людей, які ще в дитинстві зазнали репресій радянської каральної системи. Це розповіді тодішніх дітей про те, як їх під дулами автоматів забирали з дому, про досвід перебування в тюрмах, про важку дорогу на сибірські морози в товарних вагонах, про життя в бараках чи спецінтернатах, про виживання в нелюдських умовах, пише Репортер.

За словами авторки, в останні роки вона багато читала на тему Голокосту, цих книг є дуже багато в наших книгарнях – про євреїв у німецьких концтаборах.

В якісь моменти я була вражена тим, що свого часу зробила єврейська громада, – говорить Любов Загоровська. – Були витрачені величезні гроші на те, щоб опитати якомога більше свідків того часу. Задокументовані мільярди живих розповідей. На полицях зараз величезна кількість книг саме на цю тему, чому? Бо підросло покоління, яке ці свідчення може опрацювати. Підросло те покоління істориків, митців, художників, письменників, які можуть зараз рефлексувати на цю тему, бо в них є база. У нас так сталося, що ми дуже тривалий час були під окупацією. Живі свідки відходили і продовжують відходити.

У книзі «Таборові діти» Люба Загоровська зібрала свідчення близько 70 людей із п’яти областей – Прикарпаття, Львівщини, Буковини, Тернопільщини, Волині.

Каже, дуже допомагали спілки репресованих і політв’язнів у цих п’яти областях, які надавали контакти людей.

У Тернополі, у тамтешній спілці, письменниці організували зустріч одразу з шістьма людьми. А у Чернівцях надали машину, аби їй було легше доїхати до репресованих у селах Буковини. За словами авторки книги, усім цим людям дуже важливо, аби їхні історії знали інші.

Пригадує, що лише один чоловік навідріз відмовлявся говорити, але після пояснення Загоровської навіщо це – погодився.

Він скривився, зітхнув, почав говорити й одразу плакати, – пригадує Любов Загоровська. – Його маму арештували і так катували, що вона зійшла з розуму. Її відправили в психлікарню, а його в інтернат. Старший брат втік при тому арешті і той чоловік зустрівся з ним, лиш коли йому вже було за 30 років. Він ріс в інтернаті у якомусь глухому сибірському селі. Діти наскільки голодували, що йшли під хати поселенців й чекали, коли ті помиями будуть годувати свиней. І ці діти кидалися до корита й вихоплювали у свиней ці недоїдки. Він настільки стидався, що в дитинстві їв з одного корита зі свинями, що довго не міг розказати свою історію. 

До книги увійшли всі зібрані свідчення. Коли рукопис вже був у друкарні, Загоровська отримала інформацію ще про трьох людей. Поїхала, записала їх і додала до книги, бо не могла інакше. Одна з тих історій – з Тернополя. Старша жінка розказувала, що мама народила її в тюремній камері. Маму забрали на Сибір, а дитину віддали в інтернат.

"Років через 10 мама змогла розшукати дитину. Вихователька з інтернату привезла її на Сибір, – розповідає Загоровська. – І вона каже: «Я пам’ятаю, як я кричала на весь вокзал на цю жінку, била кулаками і кричала: «Не моя мать, не моя мать, уйди». Потім вона тікала з дому, йшла через тайгу шукати свій інтернат. Вона знала, що таке жити в інтернаті, але не розуміла, що таке жити вдома з мамою. І я вирішила, що ця історія також має бути, бо це знову ж таки про те, як ця система, радянська влада, емоційно калічила дітей і що їм довелося пережити".

За словами письменниці, героїв її книги можна поділити на різні категорії.

Перша категорія – це діти повстанців, чиїх батьків арештовували за підпільну боротьбу. Друга – діти, що опинилися на виселенні через те, що їхня сім’я була трошки заможніша, так звані куркулі. Окрема категорія – діти, вивезені через релігійні переконання, наприклад, свідки Єгови.

"Мені дали контакти ще трьох людей, в яких зовсім інша історія, але це також про таборовість і дитячу травму, – говорить Люба Загоровська. – Це діти, яким вдалося лишитися тут. Тобто одну дитину іноді вдавалось якось вкрасти. Хтось із сусідів міг її вхопити, закинути у свою хату, переодягнути у що-небудь і запхнути між своїх дітей".

Ця тема для авторки не нова, вона її вивчала багато років, але була вражена таким:

"Я знала, що, коли людей вивозили товарними вагонами на Сибір, коли людина в дорозі помирала, то тіла просто викидали. Під час того, як працювала над книгою, фактично рік тому, я дізналася момент, про який мені кажуть: «Стівен Кінг мусів би одягати памперс». Тобто навіть король жахів не витримав би цього. Поїзди зупинялися раз на тиждень, двічі на тиждень, раз на два тижні. Людей було напхано стільки, що на одній полиці вміщалося троє-четверо. І коли людина помирала, а зупинка через два тижні, то доводилося весь цей час їхати плече до плеча з мерцем. Лише маленьких дітей, які помирали, просовували у віконечко поїзда і на ходу викидали".

Цю книгу варто прочитати, хоч вона і болюча. Але вона відкриває багато. Відкриває того самого ворога і ті самі його методи. Історію треба знати, аби вона не повторювалась.

Світлана Лелик