Давні звичаї потроху відходять у минуле, а свідки цих подій – старі хати в українських селах – руйнуються, перебудовуються і зникають.
Аби ця частина культури не канула в забуття, журналістка, письменниця з Івано-Франківська Світлана Ославська та київська фотографка Анна Ільченко розпочали проєкт Old Khata Project, пише Репортер.
«Десь півтора роки тому я створила сторінку в Instagram і назвала її Old Khata Project – тому що мала багато фотографій хат з різних куточків України, – розповідає Світлана Ославська. – А коли приєдналася Анна, то у нас став зовсім інший підхід, бо вона займається фотографією професійно».
У проєкті Анна Ільченко, сестра Світлани, відповідає за фото хат і людей, а Ославська – за тексти. У пошуках старих будинків дівчата вирішили зробити велику експедицію Україною – від Бессарабії до Полісся, від Закарпаття до Донбасу. Вже встигли трохи поїздити, але основна частина подорожей почнеться навесні та влітку, коли потепліє. Поки що фотографії публікують на сторінках проєкту в Instagram i Facebook.
«Ми планували на минуле літо, але почалася пандемія. Довго думали, наскільки це етично – йти до старших людей у гості в такий час, – каже Світлана. – Але потім дозволили собі це робити – бо часу немає, люди, які живуть у цих хатах, теж відходять».
Завдання – охопити всі етнорегіони України. Світлана з Анною вже побували у Волинському Поліссі, Слобожанщині, Прикарпатті, Буковині, Карпатах і трохи Сіверщині. Переважно місцеві мешканці не проти стати частиною книги, але буває по-різному.
«У великих карпатських селах люди більш звикли до журналістів. Вони сприймають це спокійно, погоджуються сфотографуватися, – розповідає Анна Ільченко. – А от у місті Кремінна на Луганщині ми зайшли на територію якогось музею. Тоді була зима, на вулицях порожньо. Там був крейдою написаний номер телефону. Ми зателефонували, а там сказали, що це не музей, назвали нас аферистками. Потім ще 10 хвилин тримали нас на телефоні й наказували йти звідти геть».
«На Івано-Франківщині, в Карпатах, неважко переконати людей впустити до себе. Навіть коли ти готуєшся довго пояснювати, хто ми і навіщо прийшли, – говорить Світлана Ославська. – Люди кажуть: «Так, я розумію, в мене тут були журналісти місяць тому». Вони звикли, що приїжджають люди з міста з камерами й диктофонами і щось записують. А в регіонах, де менше уваги, траплялися випадки, що не впускали. Це пов’язано з нашою історією, зокрема з радянською епохою, коли людина не почувається в безпеці».
Все ж, за словами сестер, головне – знайти провідника, який розкаже, до кого піти і з ким поговорити. Бо, хоч старі хати дуже гарні й заслуговують на увагу, запам’ятовуються в першу чергу люди.
«У Космачі ми заїхали до Михайла Дідишина. Він створив музей Довбуша, фольклорист, дослідник Гуцульщини, – пригадує Ославська. – Дуже цікавий співрозмовник! Його хата збудована у 1959 році, дерев’яна, маленька – лише сіни і дві кімнати. Це правдива, реальна хата, де живе реальна людина, вона збудована саме для життя».
Часто люди самі пишуть дівчатам у приватні повідомлення й розповідають, де бачили гарну хату. Буває, Світлана з Анною шукають інформацію в інтернеті. Або просто їдуть в якийсь цікавий регіон і розбираються вже на місці: старі хати є у всіх селах.
«Ще одна з причин, чому ми це робимо, – те, що хати зникають, бо урбанізація триває. Люди переїжджають у міста і залишають свої хати, – розказує Анна Ільченко. – Якщо говорити про великі села, як Космач, то там немає настрою занепаду, тотальної тиші. А наприклад, у село Сваловичі на Волині навіть не ходить маршрутка. Коли ми приїхали, там жило десь 16 людей. Таке село приречене».
За словами Анни, кожен регіон цікавий по-своєму. Запам’яталися карпатські хати, багаті на дерев’яну різьбу, поєднання кольорів.
«У Карпатах, попри євроремонти, люди намагаються зберегти старе. Поруч можуть збудувати нову хату, але стару ще бережуть, фарбують, або використовують – можливо, там ще живе баба чи дід, – каже Анна. – Дуже цікаві й поліські хати. У Карпатах чи на Львівщині відчувається віяння з-за кордону. А хати на Поліссі – це дерево, часто нефарбоване, може бути помальоване чорною смолою, а всередині побілено. Це архаїка. Раніше Карпати теж були більш архаїчними, бо там було просто дерево і зруб, без фарби».
Одна з ідей проєкту – привернути увагу до краси старих хат. Бо часто їх руйнує не лише час, а й самі мешканці.
«Можна побачити, як чудовий ґанок забудовують шлакоблоком, щоб було тепло, – говорить Світлана. – Можливо, цей проєкт покаже власникам хат, що таке робити не обов’язково, що ця архітектура має цінність. Можна якось інакше утеплити, аби її зберегти. У відгуках, особливо на Facebook, люди пишуть, що вони навіть не думали, що можна так дивитися на хати в їхньому селі. Бо те, що буденне, не здається вартим уваги».
Поки дівчата подорожують власним коштом. У майбутньому планують створити краудфандингову кампанію і зібрати грошей на експедицію. Попередньо треба буде десь 70 тис грн приблизно на 20 поїздок. А потім, не раніше осені, планують видати фотокнигу.
«Вона має бути не лише про будинки й побут, а й загалом про філософію життя, яку ми втрачаємо тоді, коли відходять хати. Бо ритм життя зараз дуже відрізняється від того, що було колись, – говорить Анна Ільченко. – Поки що ми ведемо сторінки в соцмережах. В Instagram – англійською, бо велика частина підписників – США, Канада, Південна Америка».
За словами Анни, багато українських емігрантів ностальгують за Батьківщиною, про яку їм нагадують старі хати – такі, як у їхніх бабусь.
Ольга Романська |
