Чи є у нашому місті світське життя? Начебто є, якщо так можна назвати нечисленні вечірки та культурні заходи. Проте більшість жителів міста проводить вільний час не «на людях», а вдома перед телевізором чи комп’ютером. Але чи варто замикатися у власній «шкарлупі»? Важкі часи легше пережити у товаристві, ніж на самоті. Крім того, наше місто має давні й цікаві традиції товариського життя, про які варто пам’ятати.

Серед шумного балу
Станиславів початку ХХ ст. За вікном несміливо сіріє ранок, мешканці міста тільки-но з неохотою прокидаються. Однак на вулицях уже можна побачити дивовижні постаті: ось молодий пан в елегантному фраку, дама у розкішній бальній сукні… Це світська публіка Станиславова поверталася додому з нічного балу. Особливо прославилися світські раути, які організовувало спортивне товариство «Сокіл», що займалося фізичним та моральним гартуванням молоді (знаходилося за сучасною адресою площа Міцкевича, 2). Забава починалася десь о дев’ятій вечора і тривала аж до 6-8-ї години ранку. В ній брали участь близько ста пар. Під час балів у залі «Сокола» дамам інколи дарували елегантні карнети – мініатюрні блокнотики для записування імен тих, кому вони обіцяли наступний танець.
Проте далеко не всім подобалася ця розкіш. «Кур’єр Станиславівський» у 1910 р. опублікував гнівне есе, яке засуджувало «надто дорогі» бальні розваги й закликало до скромності. Особливо автора обурював той факт, що етикет вимагає від дам з’являтися на кожному світському рауті в новій розкішній сукні. Адже це справжнє марнотратство! В іншій замітці дісталося «на горіхи» й джентльменам: вони погано танцюють, на балу цікавляться в основному буфетом, а не танцями. Крім того, бальні кавалери часом неналежно вбрані й приємну міну роблять лише тоді, коли оголошують білий танець, щоб впасти в око якій-небудь красуні.
Певні проблеми були й в організації балів. Зокрема служниці, що обслуговували бальний буфет, були не завжди охайно вбрані й інколи не дотримувалися гігієни під час подачі страв. До речі, вибір страв у буфеті бував недоречним для такого вишуканого дійства: свинина з капустою, ковбаски з хроном, голубці з рисом та м’ясом, гуляш... Не дивно, що запахи їжі проникали до бальної зали й псували загальне враження від свята. Казус трапився й з квітами, що прикрашали залу. Виявляється, продавці квітів надавали ті самі вазони, які раніше використовувалися для похоронів і багато годин стояли біля мертвих тіл. Інколи з таких «похоронних» квітів робили букети, які кавалери згодом дарували дамам. Тогочасна преса висловлювала занепокоєння, що це може зашкодити здоров’ю людей.
Популярними в Станиславові були й благодійні бали, зокрема залізничний бал, що проводився в міській театральній залі (нині приміщення Обласної філармонії). Його метою був збір коштів для різних гуманітарних потреб залізниці. Зала театру була не такою зручною й просторою, тож на залізничний бал збиралося переважно близько 50-ти пар. Зате ці дійства завжди організовувалися творчо і з фантазією. Стіни зали драпувалися ошатною тканиною і панорамами, наприклад, у вигляді альпійських пейзажів. Для одного з таких балів були виготовлені котильйонні значки у вигляді залізничних ліхтариків, тобто нагрудні знаки, що чимось нагадували ордени і використовувались для формування танцювальних пар. Регулярно відбувалися у місті й благодійні бали для збору коштів на потреби жіночої школи, дітей-сиріт тощо. Ці заходи приносили реальну користь, адже завдяки їм збиралися досить значні суми на добрі справи.

Культурні розваги
Важливу роль у товариському житті Станиславова початку ХХ ст. відігравало й міське казино (знаходилося за сучасною адресою вул. Незалежності, 12). Щоправда, в 1902 р. воно піддавалося нищівній критиці, адже було лише місцем, де нечисленна компанія чоловіків грала у карти й більярд, пила пиво й читала газети, чий вибір був не надто великим. Тож тому, хто в карти не грає, пива не п’є, а газети має вдома, відвідувати цей заклад було нецікаво. Та й подібне дозвілля шкодило сімейним стосункам. Адже небагато дружин погоджувалося, щоб чоловік проводив вільний час у казино за грою у карти, а не в родинному колі. Проте вже за кілька років казино суттєво покращило свою репутацію. Там, крім азартних ігор, почали влаштовувати творчі зустрічі, танцювальні вечори, дитячі свята, на які можна було завітати всією сім’єю.
Улюбленою розвагою мешканців Станиславова був театр. Проте, як зауважувала тогочасна преса, місцеві театрали мало звертали увагу на якість акторської гри, лиш би п’єса була цікавою, бажано з гумористичним чи любовним сюжетом. Було в Станиславові багато й любителів відвідати театр без квитка. Хитруни-театрали обманом проникали в зал і намагалися зайняти вільні місця, говорячи білетерові, що просто пересіли зі свого місця, бо їм тут зручніше. Врешті-решт театральних «зайців» стало так багато, що дирекція театру Музичного товариства ім. Монюшки (нині Обласна філармонія) прийняла рішення викликати у таких випадках поліцію. Багато згадок у пресі є й про «капелюшкову війну», що велася у театрі. Справа в тому, що дами на початку ХХ ст. часто вдягали дуже високі й громіздкі капелюшки і повністю затуляли сцену глядачеві, який сидів позаду них. Театральне керівництво спочатку обмежувалося благальними повідомленнями, що закликали модниць не вдягати до театру великих головних уборів, а згодом білетер просто повертав їм гроші за квиток і виводив з театральної зали.
Значно пожвавилося товариське життя з відкриттям першого в місті кінотеатру «Уранія» в 1908 р. Він знаходився на сучасній вул. Франка, проте через рік був перенесений у приміщення сучасного лялькового театру на вул. Незалежності. Ось що повідомляв про відкриття кінотеатру «Кур’єр Станиславівський» від 19 липня 1908 р.: «Кілька місяців тому в нашому місті відкрився сталий кінематографічний театр «Уранія». Власники, залізничний інженер п. Гарасевич і пан Саламон, обладнали театр за останніми вимогами техніки, витративши значні кошти, якщо взяти до уваги кошти доставки електричного мотору, що виробляє електрику. Вистави відбуваються щодня у приміщенні, досконало для цього обладнаному, на вул. Камінського (нині вул. Франка – авт.). Картини, як і все внутрішнє спорядження кінематографічного апарата, були закуплені у всесвітньовідомої паризької фірми «Pathe freres». Спілка вирізнила в цьому випадку французьку фірму, хоча й отримувала дуже вигідні пропозиції від пруських компаній. Завдяки фахівцям і прогресивному керівництву пана Гарасевича, кожна програма, що триває цілий тиждень (за винятком п’ятниці), охоплює переважно фільми, що мають на меті ознайомлення глядача з життям, звичаями, промисловістю і природою інших країн, а тому вистави «Уранії» не позбавлені певного освітнього чинника, особливо для молоді. Бажаємо, щоб наша громадськість підтримала це корисне підприємство багатолюдним відвідуванням вистав».

Себе показати, на людей подивитись
Ще одна сцена світського життя – міський парк. В тогочасній місцевій пресі його описували дуже поетично. «Хороша погода, ясне небо без жодної хмаринки. Вулицями Липовою і Ґолуховського (нині вул. Чорновола – авт.) лине натовп до міського парку. Тягнуться рядами привабливі панянки, елегантні кавалери. За ними виступають батьки й матері, дядечки й старі кузинки… Серединою вулиці сунуть славетні станиславівські візники та приватні екіпажі. Всі поспішають до парку. Одні – щоб подихати свіжим повітрям і послухати дзвінкі звуки військового оркестру, інші – для зацікавленого споглядання, ще інші – для легкої посмішки. Заходимо врешті до парку. Все тут вибухає радістю. В головній алеї, де є подвійний ряд газових ламп, гуляють ті, які хочуть побачитися, й ті, які хочуть, аби їх побачили. Молоді заміжні жінки, які вперше приміряли нову шовкову сукню й капелюшок з перами, вдови, які прагнуть вийти заміж і не можуть визначитися з кандидатом, гімназійні абітурієнти в циліндрах, що лише тиждень тому отримали атестат зрілості, молоденькі драгуни, люди, які хочуть звернути на себе увагу і, зрештою, вважають себе незвичайними…».
Таким чином, в парку можна було не лише подихати свіжим повітрям і обговорити останні новини зі знайомими, а й побачити багато цікавих міських типажів і самому «вийти в люди».
Наше місто за свою історію пережило різні часи, в тому числі й дуже важкі. Проте, як би не було скрутно, його мешканці ніколи не прагнули розійтися кожен у свій куток і повністю відгородитися від товариського життя. Адже гуртом легше пережити будь-яке лихо. Ще краще, якщо громадський чи культурний захід організований з благочинною метою, щоб допомогти тим, хто цього найбільше потребує. Важкі часи згуртовують і переконують людей у тому, що вони потрібні одне одному.

Олена БУЧИК