У лісі біля села Тисів місцеві активісти натрапили на місце, де ймовірно базувалась особлива сотня УПА – «Вікторія». Дослідники кажуть, знайшли ціле містечко, де проводилися особливі вишколи, адже бійці сотні мали завдання знищувати верхівку вермахту й НКВД.

Недавно на тому місці розкопали ще й дуже цінні документи й рукописи, пише Репортер.

Англія навчила любити Україну

«Отут, на цьому пагорбі, зо 20 років тому викопали документи УПА, але ніхто не знав, куди звертатися, то вони й пропали, – голова пошукового товариства «Тустань» Віктор Савчук проводить «Репортеру» невелику екскурсію Тисовом. – Отам навпроти, на горбах, теж багато бункерів. Нині я знаю про шість. Колись дідусь розказував за партизанів, а я маленький уявляв, що це якісь такі гарні хулігани, чи не Робін Гуди. Ще колись думав, що партизани були десь там, але не тут – близько».

Віктор та його однодумці вже кілька років шукають місця поховань, встановлюють хрести. Каже, таке захоплення у нього з’явилося після того, як повернувся з-за кордону.

«Мене, напевно, Англія навчила більше любити Україну, бо за вісім років там мене не здурили грошима, хоч уже мав свою фірму й непогано заробляв, – розказує Савчук. – Але коли стоїш у заторі в Лондоні та згадуєш рідні краї – сльози горохом. Чесно! І так той патріотизм проявився. Коли приїхав, то заклад свій назвав – «Пат­ріот», ще у 2011 році».

За словами Віктора Савчука, коли ти знаходиш якусь річ, що пролежала в землі багато, відчуття – нереальні.

«Ту історію, яку показує земля, ти в жодній книжці не прочитаєш, – із захватом розповідає чоловік. – Ми живемо для того, аби щось лишити після себе. Це й робить людину щасливою, а не гроші. Ті партизани, то були камікадзе. Вони чітко знали, що йдуть на загибель, але залишають нам месед­жі, які актуальні сьогодні. І ми хочемо їх зібрати для молодших».

Каже, після кожної знахідки – емоцій не передати, але найбільша ейфорія була, коли знайшли поселення спецсотні «Вікторія».

Що ховає ліс

Про неї Савчук дізнався понад два роки тому від товариша – Миколи Зварича. А тому розказав дідусь, який у 1944 році ходив помагати партизанам будувати табори серед лісу. От, чоловіки й знайшли приблизне місце. Віктор згадує, що все було поросле ожиною у пояс. Виходили й розчищали, а заодно досліджували територію металошукачами. Виходили з 50 разів, аби щось знайти. Знайшли один барак, другий, третій. А минулого тижня – десятий. Це були різні приміщення: господарсь­кі, спальні, кухня. Найбільші – 12 на 6 метрів.

За словами дослідника, ті конст­рукції були наземні, адже то був період, коли УПА діяла як регулярна армія. Німці ще були, а більшовики ще не прийшли.

Те місце місцеві називають урочище Сорокова. Савчук каже, його розташування дуже цікаве, бо на кордоні з Львівщиною й рівновіддалене від навколишніх сіл. Тобто за шість кілометрів до Тисова, Бубнища, Труханова та Розгірче.

«Розташування було гарно продумано, аби добре маневрувати, – вважає Віктор. – Крім того, по хребтах і горбах ми знайшли місця для вартових і кулеметні точки. Територія дуже добре охоронялась».

Подарунки від хлопців

Місцина дуже велика і ще далеко не все досліджене. Тому місцеві активісти у вільний час роблять вилазки до лісу, аби прибрати й щось знайти.

От, серед цінних знахідок Вік­тор показує кокарду з тризубом, срібний хрестик, що знайшли на таборах. Каже, та кокарда могла належати бійцю УГА.

«Її носив хтось із старшин, або той, хто вишколював хлопців, – вважає Савчук. – Це міг бути хтось навіть з УНР чи УГА. Що там були вишколи, зараз вказують документи, які ми недавно знайшли».

Також майже за кілометр від таборів дослідники виявили командирський бункер, який теж добре охоронявся. Той бункер особливий – з двома виходами та вікнами. Він був доволі великий і мав муровану пічку. Чоловіки відкопали й 200-літрову німецьку бочку, обмуровану каменем.

«Очевидно бункер будували не на скору руку і не для простих людей, – говорить Віктор. – Може, передбачалася зустріч вищих осіб, бо тут перетинки шляхів з Чорного лісу на Львівщину. І тут вони почувалися безпечно. Я знайшов саморобну запальничку з бронзи. Її прикрашала італійська монета 1912 року. Може фантазія грає, але я читав про неї. Тут зображена «летюча свобода», а на реверсі – якийсь їхній Віктор. І я собі це пов’язую з «Вікторією». Вона могла бути сигналом при зустрічі, аби зрозуміти, хто є хто. Ці всі подарунки нам полишали хлопці, через них вони з нами говорять».

Не такі, як інші

Про сотню «Вікторія» інформації обмаль. Савчук збирає її по крупинках. Лише знайшов згадки у 27 томі «Літопису УПА», що Олекса Гасин «Лицар» з сотнею «Вікторія» заквартирував у лісі над Бубнищем.

«Це тут, на цьому місці, – говорить чоловік. – Сотня була сформована для окремих завдань і не діяла як проста сотня УПА. Мала окреме завдання – знищення верхівки вермахту, а потім НКВД».

Місцева краєзнавиця та вчителька історії Ірина Пилипів давно досліджує тему ОУН-УПА. Збирала свідчення очевидців, але про «Вік­торію» – ніхто ні слова. Єдине, що знайшла у матеріалах свого батька, бо той збирав інформацію до Болехівського мартиролога. В тих записах є згадки, в яких загонах воювали тисівчани. Були у сотнях «Довбуша», «Сіроманця», «Снігура», «Бея». Також четверо у «Вікторії»: Василь Гренечко, Степан Корпан «Корч», Адрій Борисів «Дуб», Степан Павлишин «Ігор», Степан Дуб «Кий».

«Є одна з версій, як утворилася сотня, – розповідає пані Ірина. – У липні 1944 року дивізія СС «Галичина» зазнала розгрому під Бродами. Частину німецьке командування відкликало на переформування, а частина вояків лишилася і подалася до УПА. Вони пройшли німецькі вишколи, тож склали основу сотні «Вікторія».

За словами пані Ірини, у Болехові мешкає 100-літня Катерина Гаврилів, яка мала стосунок до тої сотні, носила таємну інформацію. А в Гошівському монастирі діяла підпільна друкарня.

«Пані Катерина розказувала, що ті хлопці були не схожі на інших, – переповідає Віктор Савчук. – Були добре вишколені, підтягнуті, всі в амуніції. Маємо інформацію, що два брати – Онуфрій і Федір Гречанюки з Забережжя – були в УПА. Котрийсь із них мав псевдо «Вікторія», він і очолив загін».

Сотня діяла менше року. Взимку 1945 року повідомили, що місце викрите, тож бійці його покинули. Віктор каже, що боїв там не було, бо не знаходили гільз чи патронів, лиш поодинокі.

Відомо, що сотня прийняла великий бій 28 січня 1945 року на Львівщині. Багато бійців загинуло, а тих, хто вижив, розподілили по інших сотнях.

Кличуть на толоку

Недавно Віктор Савчук з Миколою Зваричем натрапили на ще одну дуже цінну знахідку, яка може більше розказати про «Вікторію». У середині січня чоловіки пішли до лісу, аби порозчищати заросле. Цілий день працювали, палили гілля, колядували. Під вечір ще раз пройшлися розчищеним і… задзвеніло.

«Думав, може відро якесь, – розказує Віктор. – Копнули, а там ящик від дисків кулемета Дегтярьова. Геть прогнилий. Рукою туди і намацую документи. Ми не могли повірити. Виглядало, як одна книжечка. За роки вони злиплися докупи. Перші думки, що то Біблія чи Кобзар, але ні».

Єдине, що вдалося прочитати, – титульну сторінку брошури з вишколу, де писало «Воєнний статут. Піхота, стрілець, чота, рій». Ще був рукопис, написаний чорнильною ручкою, якась книжка про Карпатську Україну та друковані на машинці документи.

Усе це передали на реставрацію в обласний музей визвольної боротьби імені Степана Бандери.

Фахівці вважають, що документи унікальні, адже вони армійські – діючої армії УПА. Нині часто знаходять документи, але вони вже часів підпілля.

Віктор Савчук запрошує на розкопки, а також буде радий будь-якій інформації про цю сотню. Місцеві активісти мріють дати тому місцю нове життя, аби й інші знали та пам’ятали.

Світлана Лелик