Гуляючи містом, ми не завжди помічаємо, що згори на нас дивляться кам’яні істоти, на чиїх обличчях навіки застиг один і той же вираз. Важко уявити, скільки всього вони бачили на своєму віку, але вони нікому не розповідають про свої таємниці. Спробуймо їх трохи «розговорити» і придивитися до них ближче.
Кам’яні голови
Термін «маскарон» походить від французького «mascaron», що означає декоративний архітектурний елемент у формі маски, яка зображує обличчя людини або голову тварини. Корінь слова, а саме masca, mascus (з латинської – «дух», «привид»), нагадує про магічну функцію маскаронів, адже існувало повір’я, що вони здатні служити оберегами, відвертати біду і охороняти будинок від злих духів. Символіка та історія маскаронів сягає глибини століть. Завдяки археологічним відкриттям відомо, що маски з зображенням голів тварин були ще в Стародавньому Єгипті. Парадний трон фараона Тутанхамона у ⅩⅠⅤ столітті до н. е. був прикрашений фігурами левів – символом влади та могутності. В архітектурному декорі культових споруд Стародавньої Греції виявлено маски горгони Медузи, річкового божества Ахелоя та велетня Тифона.
Згодом мода на своєрідний декор замкових склепінь або арок, фризу будівель, віконних та дверних отворів, фонтанів-каскадів розповсюдилася по Європі. На відміну від готичних горгулій, маскарони мали нейтральний, романтичний чи гротескний характер. Особливої популярності набули голови левів і зображення бога морів Нептуна. Гордий цар звірів вінчав прибуткові будинки, фасади державних установ та особняків заможних містян.
Особливу роль маскарони відіграють у стилі сецесія, який має умовні часові межі: кінець 1880-х років – 1914 рік, тобто початок Першої світової війни, що обірвала динамічний розвиток архітектури і мистецтва в більшості країн Європи. Кожна сецесійна споруда має своє архітектурне обличчя, кожна по-своєму унікальна. В ній неначе зникає поділ на конструктивні та декоративні елементи. Фасади перетворюються на живі організми з рослинними орнаментами чи маскаронами у вигляді фантастичних істот чи жіночих голівок. Вони є результатом вільного польоту фантазії художника. Архітектура та образотворче мистецтво зближуються та доповнюють одне одного. Будівля – це неначе полотно, на якому важливі навіть найдрібніші деталі, зокрема форма сходових перил, малюнок дверей та вікон.
У нашому місті найбільш поширені маскарони з зображеннями левів, жіночих та чоловічих голів, дітей, чудернацьких істот та богів і богинь.
Боги і богині
Зображення богів Олімпу з’явилися в архітектурі європейських міст, коли антична міфологія втратила своє релігійне значення. Класицизм ⅩⅠⅩ століття створив неповторні зображення Зевса-Юпітера, Гери-Юнони, Гермеса-Меркурія, дволикого Януса, богині родючості Деметри, бога виноробства Діоніса, богині удачі Фортуни та інших міфічних персонажів.
Найвідоміший маскарон із античним богом у нашому місті красується над входом до залізничного вокзалу. Тут ми бачимо стилізоване зображення бога Гермеса, який був покровителем мандрівників, торгівлі та вісником у богів. За легендою, Гермес носив крилаті сандалі, але маскарон ніг не має, тож крила розташовані з обох боків обличчя.
На фасаді будівлі на вул. Курбаса, 7 ми бачимо жінок у шоломах із крилами. В такому шоломі інколи зображували богиню Артеміду, але частіше скандинавських богинь валькірій. За легендою, вони у своїх крилатих шоломах літали над полем битви і вирішували, хто з загиблих воїнів гідний потрапити до Вальхалли.
До речі, ця кам’яниця має цікаву і ще мало досліджену історію. У квітні 1906 року газета «Кур’єр станиславівський» повідомила, що пан Нафталій Рогатин збудував трисекційну кам’яницю на вул. Бельовського. Зараз це будівлі на вул. Курбаса, 5, 7, 9. Власник будинків був заможним банкіром, співзасновником командитної спілки, яка у 1912 році перетворилася на Депозитовий банк у Станиславові. В січні 1911 року пан Нафталій продав кам’яниці іншому власнику.
Творцем цих будівель був віденський архітектор Адольф Ріттер (1873-1948). Він народився у Відні, де згодом навчався у Державній ремісничій школі. З 1892 по 1896 рік Ріттер був студентом Академії мистецтв у Відні, а після завершення студій працював у майстернях відомих австрійських архітекторів Франца фон Ноймана та Фрідріха Дітца фон Вайденберґа. Пізніше він продовжив кар’єру в Управлінні державного будівництва Нижньої Австрії та займався викладацькою діяльністю. Адольфа Ріттера зараховують до представників віденського архітектурного напряму (сецесії).
Ці будинки здавалися в найм під квартири та контори. Особливо багато тут було контор адвокатів. Так, у кам’яниці № 7 винаймав приміщення відомий станиславівський адвокат Якуб Лауфер, який, крім адвокатської практики, був також доволі активним учасником політичного життя міста і одним із перших телефонних абонентів у Станиславові. В 2019 році кам’яницю відреставрували, зокрема повністю відновили фасад та старовинні двері.
Жінка в крилатому шоломі є також на фасаді житлового будинку на вул. Шевченка, 74 та на вул. Незалежності, 63, а на фасаді будинку на вул. Мазепи, 20 ми бачимо жіночу постать, схожу на богиню родючості Деметру.
Пани і панянки
Значно частіше на фасадах наших історичних будівель можна побачити вродливих дівчат і юнаків. Як правило, вони круглолиці, з великими очима, пухкими губами та пишними кучерями, словом – дуже гарненькі. Але вони не зображували якихось конкретних людей, радше абстрактних красенів і красунь.
Зображення жіночих голів є на фасаді кам’яниці Аполінарія Ляхавця на розі вулиць Грушевського і Шашкевича. Ці пані носять шоломи та масивні сережки, а їхнє волосся трохи розпатлане. Ймовірно, вони також символізують якихось войовничих дів. У лютому 1906 року лікар Аполінарій Ляхавець придбав тут незабудовану ділянку та оголосив про початок будови. Наступного року тут уже красувався величний триповерховий будинок із двома фасадами. Кам’яниця разом із трьома сусідніми будинками утворює так званий «банківський квартал».
Дуже подібний декор є й на кам’яниці на вул. Любомира Гузара, 45. Тільки шоломи у тутешніх войовничих пань трохи іншої форми і волосся не таке пишне. Може, ці дві будівлі запроєктував один і той же архітектор?
Вродливих панночок ми бачимо також на будівлі Австро-Угорського банку (вул. Грушевського, 4), на фасадах на вул. Гординського, 4, Чорновола, 79, Мазепи, 34 та на багатьох інших давніх будинках. Юнаки зустрічаються рідше, зокрема їх можна побачити на фасадах будівель на вул. Гнатюка, 10, Гаркуші, 8, Вірменській, 4, Шопена, 3 та інших.
Немало на наших історичних будівлях і прикрас у вигляді дітей – маленьких хлопчиків (вул. Чорновола, 72-А, Франка, 25 та інші) та дівчаток (вул. Низова, 3).
Диво-дивнеє
У цих маскаронів хочеться запитати: що ти таке? Ніби й не звір, ніби й не людина, а якась незрозуміла істота. Таке диво-дивнеє зокрема можна побачити над входом до скарбової дирекції (вул. Грушевського, 31). Чудернацький чоловік із широко відкритим ротом нагадує якогось казкового персонажа. Цю будівлю звели на замовлення Міністерства фінансів Австро-Угорщини. Проєкт нової скарбової дирекції був виконаний у майстерні львівського архітектора Францішека Сковрона. Сковрону доручили також обрати фірму для будівельних робіт. У конкурсі перемогла «Станиславівська будівельна спілка». Наглядати за роботами призначили місцевого архітектора Тадеуша Ковальського. Роботи розпочалися навесні 1911 року, а вже 1 листопада 1912 року скарбова дирекція розпочала роботу в новій будівлі.
Чудернацьких чоловіків із вусами та роззявленими ротами ми бачимо й на будівлі «Флоріанки» (вул. Грушевського, 7). Складається враження, що вони голосно кричать чи співають. Насправді отвори в роззявлених ротах були потрібні з суто практичною метою –для стікання води. Краківське товариство взаємних убезпечень «Флоріанка» відкрило своє представництво у Станиславові 15 травня 1900 року в будинку Ґольдфельда на вул. Ґолуховського, 1 (тепер вул. Чорновола). Справи «Флоріанки» у Станиславові йшли так добре, що у 1903 році товариство почало будівництво власної резиденції згідно з проєктом архітектора Яна Кудельського. Кошти будівництва складали 115 тис. корон без вартості ґрунту. Будівництво було завершене у 1904 році.
Симпатичне волохате «диво-дивнеє» бачимо й на кам’яниці Ґрауера (вул. Незалежності, 21). Великий ніс, вищирені зуби, банькаті очі, а на голові щось схоже на вінок. Чи то фавн, чи то сатир… Спорудження цього будинку місцевий багатій Леон Ґрауер завершив ще у травні 1906 року, і це була перша в місті кам’яниця, в якій відмовилися від газового освітлення і повністю перейшли на електрику. Одним із перших орендарів приміщення стала філія львівської хімічної фабрики Ігнатовича. Там можна було придбати креми, пудри, мила, а також порошок для чищення зубів, фіалкову воду для очищення шкіри та інші косметичні товари.
Дивовижних істот ми можемо побачити й на фасаді Дирекції залізниць (вул. Галицька, 2), на будівлі «Сокола» (площа Міцкевича, 2), на вул. Січових Стрільців, 7 та на багатьох інших будинках.
Популярність масок-декору суттєво впала у 20-х і 30-х роках минулого століття, коли стали популярними стилі конструктивізм та функціоналізм. Згодом радянська влада теж не заохочувала зображення міфологічних божеств та лісових духів на фасадах будівель. Величні леви, як і раніше, подекуди використовувалися для декору, а гротескні зображення вважалися доречними для декору театрів. І лише у 90-х роках минулого століття архітектори стали поволі відроджувати цю давню традицію – прикрашати будівлі маскаронами у вигляді чарівних жінок та фантастичних істот.
Олена БУЧИК |
