Про ці досягнення не прочитаєш у знаменитій книзі рекордів Гіннеса, та й у рекордах України їх шукати не варто. Адже це просто цікаві дані з історії й сьогодення Франківська.

Хоча, знаючи їх, можна легко вигравати вікторини на кшталт «Наскільки ти знаєш історію рідного міста?», пише «Репортер».

Найстаріший і найвища

Назвати Івано-Франківськ молодим язик не повертається. Бо ж понад 350 років – вік солідний. Виникає резонне запитання, а який об’єкт у місті має статус найдавнішого? Перше, що прий­де в голову, – бастіон. І це неправильна відповідь. Насамперед, він зазнав капітальної реконструкції, тож десь на 90 % це новобудова. А старовинна зовнішня стіна з боку Фортечного провулка? Так, але оборонні мури обклали цеглою лише у 1690-х, натомість маємо давніший об’єкт. Йдеться про палац Потоцьких. Точніше, про триповерховий головний корпус у глибині парку. Історики датують його початком 1680-х років. Якщо найближчим часом аварійна споруда не завалиться, її таки реставрують, то там можна сміливо вішати табличку – «Найдавніший будинок міста».

Палац має три поверхи й довго був найвищим у Станиславові. Але потім, звісно, з’явилися споруди на чотири, п’ять і більше поверхів. Не так давно ще тримала висотну планку 14-поверхівка на Набережній, яку збудували перед розвалом СРСР. Але у 2018 році її рекорд побив 16-поверховий житловий будинок на вулиці Стуса, що є частиною комплексу «Європейський Сіті».

Храмів у Франківську теж не бракує. А з початком незалежності церковне будівництво рвонуло вперед просто шаленими темпами. Маємо купу церков, кілька молитовних будинків, костел і синагогу, загалом – понад півсот­ні культових споруд. Сакральна архі­тектура зав­жди відрізнялась великими масштабами, храми ніби конкурували між собою: хто вищий, ширший чи вмістить більше вірян. Головним храмом Франківська вважається катедра, але вона не найбільша. Наймасштабніша церква розташована далеченько від центру – на околиці Пасічної. Її почали будувати у 1997 році, а освятили в січні 2014 під назвою – Собор Преображення Господнього.

А тепер згадайте, який об’єкт ми бачимо першим, наближаючись до міста? От, не собор, не висотку й не ратушу. Так, при виїзді з Тисмениці, а це ще 10 км до Франківська, добре проглядається силует міської телевежі. Саме вона є найвищим об’єктом. Її планували відкрити до 1 травня 1965 року, але не встигли й запустили наприкінці осені. Яка її висота? В інтернеті нині подають то 193 метри, то 195, але у проєкті пише 192. Хіба «підросла».

Мала та велика

Будинки формують вулиці, яких у Франківську понад 500. Серед них теж є свої рекордсменки. Титул найдовшої належить вулиці Коновальця. Вона має 5,5 км, починається від центру та завершується аж перед мостом через Бистрицю Надвірнянську, яка є південною межею міста.

Якщо з великою вулицею усе зрозуміло, то яка найкоротша? Офіційно нею вважають вуличку Труша, що сполучає площу Ринок із сквером Руської Трійці. Про це навіть свідчить спеціальна табличка на її початку. Краєзнавець Михайло Головатий у книзі «200 вулиць Івано-Франківська» навів її довжину – 65 метрів. Зізнаюсь, мені не давала спокою думка, що він помилився, і найкоротшою є Бачинського. Спеціально провів експеримент, переміряв обидві вулиці власними кроками. Результат: Бачинського – 58 кроків, Труша – 56. Головатий знав, що пише.

Найкоротша в місті – вулиця Труша

Включимо до нашого переліку ще й вулицю Гетьмана Мазепи. Річ у тім, що за свою історію вона зазнала найбільше перейме­нувань. Ось перелік її імен, (враховуючи, що ми не знаємо, як вона називалася за перших совітів): Вір­менська – Брукована – Лисецька – Казимирівська – Мазепи – Казимирівська – П. О. В. – Хмельницького – Дзержинського – Гетьмана Мазепи. Десять разів! Абсолютний рекорд.

Поет і революціонер

Окрім храмів, у Франківську ставлять пам’ятники. Їх у нас – до кольору до вибору: бронзові, бетонні, гранітні, залізні, камерні, монументальні, високомистецькі й недолугі. Визначати, який найкращий – невдячна справа. Краще встановимо, який найдавніший.

Звісно, це пам’ятник Адаму Міцкевичу. У багатьох джерелах зазначається, що його відкрили у 1898 році – до сторічного ювілею поета. Але той Міцкевич, що стоїть на площі зараз, на жаль, не датований кінцем ХІХ століття. Перший був виготовлений з білого каррарського мармуру й сильно постраждав під час польсько-української війни 1918-1919 років. Полякам шкода було дивитись на понівечений пам’ятник, тож у 1930 вони зробили точну бронзову копію. Саме її ми бачимо там сьогодні. Але навіть міжвоєнний Міцкевич залишається найстарішим пам’ятником міста.

Пам’ятники ставлять не лише на площах, а й на цвинтарях. Тож яке поховання можна віднести до найдавніших? Звісно, хочеться сказати про крипту магнатів Потоцьких у колишньому колегіальному костелі. Першим там поховали сина засновника – гусара Станіслава, який загинув у битві під Віднем в 1683 році. Втім, коли у 1960-х совіти переробляли храм на музей геології інституту нафти і газу, то фамільний склеп сплюндрували, а кістки просто викинули з домовин. Отже, нині саркофаги порожні.

Головному некрополю міста також не пощастило. Християнський цвинтар, закладений ще наприкінці XVIII століття, був жорстоко знищений тими ж совітами у 1980-х. Під гусеницями бульдозерів загинули тисячі давніх надгробків.

Серед кількох вцілілих гробниць є скромне поховання Маврикія Гославського. Це поляк, учасник антиросійського повстання, який втік до Галичини, був заарештований австрійською владою та помер у станиславівській тюрмі 17 листопада 1834 року. Його похорон перетворився на першу політичну маніфестацію в місті. Дов­ший час повстанець лежав під звичайним дерев’яним хрестом, а в 1875 році польська громадсь­кість спорудила йому пам’ятник, який і зберігся до наших часів.

Могила Маврикія Гославського

Категорія «Національні надбання»

На завершення трохи розірвемо коло містечкового провінціалізму. Є в нас об’єкти, які можна побачити лише тут і ніде більше.

Ратушами в Україні особливо нікого не здивуєш. І багатьом магістратським спорудам наша поступається віком, розмірами, оздобленням, втім, має один унікальний бонус. У 1999 році відбувалася грандіозна реконструкція середмістя, в рамках якої оновили й ратушу. Сталося диво, залишилися «зайві» 44 тисячі гривень, тож вирішили… позолотити купол. На покриття 37 квадратних мет­рів даху витратили 199,2 грами золота. Так обласний краєзнавчий музей став єдиною в Україні світською спорудою з позолоченим верхом.

А ще можемо похвалитись найдавнішою в Україні лазнею, що досі працює. Заклад на Низовій відкрили у 1845 році як парову купальню Францішка Гуравського. За всю свою історію лазня міняла власників і форму власності, але жодному разу не зрадила своєму початковому призначенню – мити людей. Навіть дивно, чому ґазди зовсім не розкручують такий чудовий бренд. Відкриття невеличкого музею явно збільшило б потік клієнтів.

Якщо університети раніше мали лише столиці й великі міста, то тепер вони повідкривалися ледь не в райцентрах. Але більшість із них має одну спільну проблему – працевлаштування випускників. Натомість, у Франківську вже давно працює університет нафти і газу. Подібних йому в Україні нема. Він готує фахівців з досить рідкісних спеціальностей: буріння, нафто й газопроводи, нафтобази, багато інших.

Навіть у буремні дев’яності випускники профільних факультетів легко знаходили роботу. Сьогодні світ ґлобалізується, тож, маючи фах і знаючи англійську, можна знайти роботу де завгодно. Та й в Україні пристойний випускник нашої «нафти» точно не пропаде.

Іван Бондарев