Не можу оминути розповідь про свою рідну вулицю. Звісно, на ній немає визначних архітектурних пам'яток. Та і єдину меморіальну дошку на будинку №2а демонтували на початку 1990-х років. Присвячена вона була радянському діячу Клименту Ворошилову. Забудована вулиця переважно одноповерховими будиночками 1960-70-х років та чотирма п'ятиповерхівками. Також на цій вулиці відновив свою роботу хлібокомбінат, збудований у 1984 році на вул. Українській, 17. Також хочеться виправити помилку, яка закралася у одне із видань про місто Калуш. Автор пише: «Відомо, що в Калуші, як і в інших містах і містечках за панування Польщі, Австрії, совєтських часів, в центральних частинах міста будувалися, наділялися житлом відповідно панівні верстви — поляки, австріяки, росіяни-москалі та інші, а українцям доводилось обживати околиці міста. Такою ж околицею колись була вулиця, на якій побудувалися і заселилися українці, тому й назвали Українською (до 1939 року). А вже після 1939 року цю вулицю совєтьська влада перейменувала на вул. Воршилова». З автором цих рядків можна погодитися частково. Стосовно українців на околицях — питання спірне, хоча дійсно жодна влада не намагалася віддати почесті корінному населенню, а спрямовувала українців на околиці. Та навіть із публікацій у рамках «Історій вулиць» бачимо, що чимало українців жили у центрі міста, німецькі поселенці — у районі Посьолку і т. д. Тобто, чіткого розмежування за національним принципом у заселенні Калуша на початку ХХ століття не простежується, як скажімо у Станиславові у XVII-XVIII століття. Ще варто зауважити, що саме на околицях міст можна було вести активніше сільське господарство. Тут була більша кількість полів. А саме з цього, зазвичай, і жили українці. Наприклад за часів панування Польщі в Галичині (1920-1939 роки), не зважаючи на те, чи мали українці вищу освіту, чи ні, — якщо ти не приймав польське підданство, не зрікався українських коренів — дорога на престижну, оплачувану роботу перед тобою закривалася. Саме з сільського господарства займалася, в основному, родина пані Мирослави Іванців (з роду Бойкович), не зважаючи на те, що всі члени родини мали за плечима вищу освіту, здобуту в університетах Львова, Кракова, Перемишля. А поля родинні знаходилися якраз на місці вулиці Української. Єдиним будинком, який був розташований найближче до вулиці, був знову ж таки дім цієї сім’ї, зруйнований у 1990-х роках. Зараз на його місці дев’ятиповерховий будинок, який належить до вулиці Винниченка. У 1954 році поля були передані під забудову і, таким чином, почала формуватися нова вулиця. Сучасного вигляду вулиця Українська набула наприкінці 1960-х років. Першою спорудою на ній став будинок №2 сім’ї Мирослави та Теодора Іванцівих у 1965 році. Спочатку вулиця була названа Комсомольською, згодом її перейменували на вулицю Воршилова. А з 21 серпня 1990 року це — вулиця Українська. На завершення цікавий факт, чому саме так називається вулиця. Історія доволі коротка, але цікава. Коли постало питання перейменування, як згадує тодішній депутат міської ради Лідія Стефанівська, першим варіантом для назви цієї вулиці була — Вишнева. Це пояснювалося тим, що тут є надзвичайно велика кількість вишневих дерев у садах її мешканців. І чарівний запах вишень навесні, а влітку — красиві та соковиті плоди — створювали неперевершений шарм та затишок вулиці. Та у подальшому, саме такий опис почав асоціюватися зі словами класика «Садок вишневий коло хати… » і, відповідно, — зі справжньою українською хатою. Таких хат тут безліч. Тому і з’явилася сучасна назва вулиці — Українська. Андрій КОСТИШИН, краєзнавець "Вікна" |