У давньому Станиславові було не так багато українських правників, адже пальма першості у цій діяльності належала євреям. Проте кожен із тодішніх правників-українців, безперечно, був яскравою особистістю.
Станиславівські судді, урядники, адвокати і нотаріуси ревно відстоювали права українського населення та боролися за використання української мови в судочинстві і нотаріаті. Крім того, вони ще й займалися громадською діяльністю і несли просвітництво та культуру місцевим українцям, пише Західний кур’єр.
Судді і судові урядники
Окружний суд Станиславова знаходився у будівлі по вул. Білінського, 11 (тепер вул. Сахарова), побудованій у 1910 році. На першому поверсі розташовувався Повітовий, пізніше Ґродський суд, а вище – Окружний суд та прокуратура. Голову Окружного суду призначав міністр юстиції. Згідно з інформацією «Віденської газети», у травні 1911 року головою станиславівського Окружного суду призначили українця Филимона Метеллю, який займав цю посаду аж до 1932 року. Судячи з дописів у австрійській пресі, він починав свою кар’єру в Снятині, де з 1896 року займав посаду судового ад’юнкта (помічника).
Филимон Метелля постійно дбав про розвиток українського громадського життя і щомісячно перераховував 1% від своєї зарплати на потреби освітнього товариства «Рідна школа». Але він був не єдиним суддею-українцем. Кримінальний відділ очолював Клим Кульчицький, який був популярною особою у тогочасному місті. Кульчицький був дуже високого зросту, і його кремезну постать кожного вечора можна було бачити у приміщеннях «Руської бесіди» (тепер вул. Січових Стрільців, 24). Тут проводилися літературні читання, концерти та інші культурні заходи.
Відомим кримінальним суддею був Роман Крупка, якого у кінці 1932 року перевели до Окружного Суду в Торуні. Серед суддів цивільних справ особливо досвідченим вважався Євген Барановський. Він користувався загальною симпатією і мав репутацію досконалого знавця селян та їхньої психології. Мешканці навколишніх сіл теж його добре знали і поважали, адже він умів з кожним знайти спільну мову і мав добре почуття гумору.
Близько 1930 року Барановського перевели до Окружного суду, а його місце зайняв Сильвестер Каратницький, який вважався справжньою легендою станиславівського суддівства завдяки своєму унікальному вмінню слухати. Коли до нього приходив той чи інший адвокат і намагався донести судді свою точку зору, Каратницький дозволяв йому досхочу виговоритися. При цьому здавалося, що він слухав адвоката неуважно, навіть малював різних коників та інші фігурки у блокноті. Проте коли адвокат нарешті завершував свій монолог, Каратницький повідомляв йому своє рішення, яке виявлялося цілком зваженим і свідчило про те, що суддя вникав у все, що говорив адвокат.
Українськими суддями цивільних справ були також Монцібович, Кохановський, Сміх, Копровський, Олекса Саляк, Серед судових секретарів теж було немало українців: Лемеха, Сем’янів, Прідун, Мриглода, Починок, Воєвода та інші. Микола Лемеха брав активну участь в українському громадському житті, був учасником товариств «Українська хата», «Руська бесіда», співзасновником музичного товариства «Станиславівський боян», де співав у хорі. Урядник Окружного суду Радислав-Василь Ставничий входив до складу спостережної ради Українського кооперативного банку. З огляду на своє становище тодішні судді та урядники не могли брати участь у політичних акціях, організованих українською громадою міста, але, за винятком одного-двох москвофілів, були свідомими українцями і справжніми патріотами.
За Другої Речі Посполитої кількість суддів-українців зменшувалася з кожним роком. У вересні 1932 року аж п’ять із них були примусово відправлені на пенсію.
В 1930-х роках до судівництва вже майже не допускали молодих українських правників. Однак головою Окружного Суду все ж залишався Филимон Метелля. Він помер у січні 1933 року, а після нього цю посаду зайняв поляк Зелінський.
Адвокати
За австрійської влади стати адвокатом було непросто. Після юридичної освіти належало відбути рік судової практики, потім ще шість років практики в адвокатурі, і тільки після цього кандидат допускався до іспиту на адвоката. Тому не дивно, що мало кому вдавалося пройти цей шлях до тридцяти років. Серед українських адвокатів, безперечно, найвідомішим був Лев Бачинський, який займався карними справами і був обраний депутатом австрійського парламенту. Подібно до сучасних депутатів, тодішні парламентарі часто вдавалися до зриву засідань або, як тоді казали, обструкції.
Меншість, що не могла вплинути на хід голосування, приносила музичні інструменти, дзвоники, тріскачки й створювала в залі страшний шум. Щоб не допустити затвердження бюджету, в 1912 році Бачинський виступив з промовою щодо проблем розвитку освіти. Виступ тривав аж 18 (!) годин. Його слухачами залишалися тільки головуючий і стенографісти, а депутати були змушені розійтися. Незважаючи на те, що після цієї знаменитої промови Бачинський говорив з помітною хрипотою, сучасників вражали його блискучі ораторські здібності.
Справжньою зіркою адвокатури був Теофіл Окуневський, який відкрив контору в Станиславові у 1884 році. З його іменем пов’язані кілька сенсаційних процесів. В 1907 році відомий польський письменник Генрик Сенкевич зневажливо відгукнувся про українських студентів Львівського університету, які боролися за право навчатися рідною мовою й оголосили голодування в знак протесту проти свавілля влади. Окуневський став на захист студентів і блискуче виграв процес, так що Сенкевич мусив виплатити 300 корон компенсації. Сума була пристойною, адже за 50 корон тоді можна було купити срібний годинник. Окуневський також захищав у суді Мирослава Січинського, який 12 квітня 1908 року вчинив замах на намісника Галичини графа Потоцького.
Відомим адвокатом Станиславова був Йосип Партицький, контора якого знаходилася над кав’ярнею «Уніон» у кам’яниці Басса (нині вул. Незалежності, 19). Адвокат почав роботу в новій конторі з 1 травня 1911 року, а раніше працював по вул. Сапєжинській, 33. Саме в Партицького проходив адвокатську практику Дмитро Вітовський – один з творців ЗУНР. В січні 1902 року Партицький разом з лікарем Володимиром Яновичем та залізничником Йосипом Добровським заснував товариство «Народний дім», яке мало на меті зведення будівлі, де могли б розміститися всі українські товариства Станиславова. Партицький був також відомий тим, що ніколи не користувався друкарською машинкою.
Він усі документи писав від руки чітким каліграфічним почерком. Потрапити до нього на прийом було не так просто, адже він не розглядав більше однієї-двох справ у день. За Другої Речі Посполитої він ревно боронив українців та їхні права і був справжнім українським амбасадором у магістраті аж до своєї смерті у 1931 році. Партицького дуже цінував і поважав сам бургомістр, а згодом президент міста Станиславова Вацлав Хованець.
Величезною любов’ю до свого народу вирізнявся адвокат Юлій Олесницький, який відкрив свою канцелярію в Станиславові у 1911 році. Найбільш активний період його адвокатської діяльності припав на 1921-1939 роки. Він в основному займався карними та цивільними справами і, як сумлінний, скрупульозний і чесний адвокат, втішався пошаною суддів і заслуженими успіхами. У своїй адвокатській діяльності Олесницький надавав великого значення збереженню української мови в судочинстві.
Всі процесуальні документи він складав українською мовою і всіх клієнтів-українців представляв у суді, послуговуючись українською мовою згідно з польським мовним законом 1922 року. Юлій Олесницький був активним учасником багатьох українських товариств, опікувався «Пластом», і входив до правління «Рідної школи». Але улюбленим полем його діяльності було товариство «Просвіта».
Станиславівський адвокат Іван Мандичевський (1854-1925) був близьким товаришем Івана Франка ще з часів навчання у Львівському університеті. Разом із Франком він був одним зі звинувачуваних у «процесі соціалістів» 1878 року, після чого мусив відбувати покарання протягом одного місяця за свою політичну діяльність. Адвокатською практикою Мандичевський зайнявся відразу ж після навчання в університеті й відкрив свою контору в Станиславові. Серед місцевих адвокатів він здобув славу найкращого знавця цивільного права.
Іван Мандичевський відомий не лише як правник, а й як книгар та літературознавець. Після Першої світової війни він заснував у місті українську книгарню, а його бібліотека з питань філософії та історії літератури була однією з найкращих у Галичині. Цінною є його літературознавча праця «Слово о полку Ігоревім. Літературна реконструкція» (1918 рік).
Ще кілька десятків українських адвокатів Станиславова не тільки допомагали українцям у судових справах, а й працювали в культурно-освітніх і економічних організаціях, ішли в народ, навчали людей і самі в них вчилися.
Нотаріуси
За Австрії і Другої Речі Посполитої нотаріуси були довіреними особами, уповноваженими державою та іменованими міністерством справедливості у Відні, а з 1920 року – у Варшаві. Проте вони не отримували платні від держави. За свої нотаріальні дії й послуги нотаріуси отримували гонорар від клієнтів згідно з тарифом. Також нотаріуси виступали судовими комісарами у справах, пов’язаних з отриманням спадщини.
В 1933 році після смерті нотаріуса Теодозія Пелевича до Станиславова переїхав нотаріус Михайло Мочульський. Він був дуже ретельним та старанним нотаріусом і одночасно українським літературознавцем, критиком і перекладачем. Досліджував творчість Тараса Шевченка, Івана Франка, перекладав твори В. Стефаника польською мовою. Писав статті з української етнографії, художні твори.
Також він був перекладачем з німецької мови і нотаріусом для підтвердження справжності підписів контрагентів. Помер 14 лютого 1940 року в Станиславові. У канцелярії Мочульського заступником нотаріуса працював правник Лев Голінатий, відомий пластовий діяч. Саме він упорядкував і оформив парцеляцію маєтку в Богородчанах, який був власністю греко-католицького єпископства в Станиславові.
Після приходу «перших совітів» у місті розпочав свою роботу Н. Євтеєв, начальник обласної нотаріальної контори, присланий з Києва. Він був старшим нотаріусом, якому підпорядковувалися районні нотаріальні контори. Нотаріальні дії здійснювалися українською мовою. Крім старшого нотаріуса, в місцевих конторах працювали українці-правники або колишні урядники – Степан Левицький, Йосафат Кулачковський і Євген Стебновський.
Після окупації Галичини німцями в 1941 році в Станиславові працювали нотаріуси Теодосій Будзиновський, Степан Левицький і Євген Стебновський. Нотаріус Т. Будзиновський був ще й автором численних статей у правничих журналах. Його арештувало ґестапо за допомогу євреям, і він помер у в’язниці внаслідок тортур. В 1944 році більшість нотаріусів виїхала зі Станиславова і оселилася за кордоном.
Олена БУЧИК | 
