Нещодавно у селі Рівня Верховинського району відкрили музей співанок імені Марії Кречунєк, більш відомої як Чукутиха. Фото цієї колоритної бабусі з люлькою відоме на весь світ. А ще вона могла співати три дні й ні разу не повторюватися. Музей відкрив її правнук – Микола Максим’юк.
Цікаво, про те, що Чукутиха його родичка, він дізнався лише кілька років тому, пише Репортер.
Де я був дотепер
Музей розташований у центрі Рівні, лиш треба пройтися невеличкою вуличкою і «Репортер» уже на обійсті правнука Чукутихи – Миколи Максим’юка. Він уже зробив вивіску, тож знайти музей стало простіше. І крісла для гостей поскладав на подвір’ї, аби сідали й милувалися природою та слухали про його прабабусю.
Сам музей знаходиться у хатинці, якій понад 150 років. Знадвору Максим’юки нічого не чіпали, лиш всередині переробили стіни та стелю, бо сипалося.
З нового добудували лише терасу. Панорама з неї – не описати. Чоловік веде до краю й показує на горі дві хати – зелену й жовту. Там присілок Лихонький і саме там народилася Чукутиха. Потім вийшла заміж за Йосипа Полєка, якого в селі називали Чукутом, і стала – Чукутиха.
У цій хаті, де зараз музей, вона не була жодного разу, але саме тут бережуть пам’ять про неї. «Тут жила її онука – Василина – моя мама, а я є правнук Чукутихи», – з посмішкою говорить пан Микола.
Цікаво, що про це він дізнався лише у 2014 році. Тоді до нього прийшли місцеві краєзнавці Зеленчуки – Іван та його син Ярослав.
«І кажуть мені, а у вас немає фотографії мами? – пригадує чоловік. – Приніс їм, а вони: «Та подивіться – одне лице! Ми правильно прийшли. Отут онучка Чукутихи, а ви її правнук». І я собі подумав, а де я був дотепер? Чому не знав, що така відома жінка є моя прабабка? І відтоді почалося розкручувати більше».
Зеленчуки знайшли старожила з 1922 року, встигли з ним поговорити, бо той через пів року помер. Дідусь розказав про похорон Чукутихи і де вона похована. А померла вона 1936 року, мала майже 100 років. Похована на цвинтарі, коло церкви, недалеко від того місця, де жила. Два тижні тому на її могилі поставили та освятили плиту.
«Так якось випало з життя, що мама мало розказувала про свою родину, – зітхає пан Микола. – Не знаю чому. Вона померла у 2008 році. Її у 16 років віддали за вдівця з шестирічною дитиною. То були воєнні часи – 1945 рік. А виростила її рідна баба – Чукутиха, адже дитина лишилася без мами, яка померла через 11 днів після пологів».
Все від неї
У музеї дві невеликі кімнати. В першій на стінах багато фотографій. Три великі портрети одразу кидаються в очі – одна й та сама гуцулка з люлькою, в перемітці та з палицею. Ці світлини Миколи Сеньковського. Він знімав Марію Чукутиху в 1926 році, а в 1931 фото Чукутихи з люлькою було представлене на міжнародній фотовиставці в Парижі. Портрет здобув Гран-прі. Світлини для музею видрукували з інтернету, де оригінали, сьогодні не знає ніхто, каже Миксим’юк.
Для музею пан Микола назбирав по людях та родині інших старих фотографій та якісь речі. На жаль, від Чукутихи тут нічого нема. Хату, де вона жила, енкаведисти спалили у 1940-х через те, що родина була в підпіллі.
У партизанці був і батько пана Миколи. За це відсидів у Сибіру 12 років. У 1957 повернувся, через рік оженився з Василиною, бо її перший чоловік помер від тифу ще до війни. А ще через рік, у 1959, вони народили Миколу.
«Мамі тоді було 38, а татові 60, – посміхається Максим’юк. – Отут її фото. Подібна на Чукутиху? Такі ж вилиці, завернута борода. І дар від неї перейняла, бо також дуже гарно співала й великі роки відспівала у церковному хорі. Єдине, моя мама розказувала, що її дражнили в дитинстві, мовляв, що ти так розспівалась, як Чукутиха?».
По музиці пішов і правнук. Микола Максим’юк вже багато років керує народним ансамблем дримбарів. Дримбає змалечку.
Хвалиться, що два роки тому встановили рекорд. Одночасно на сцені гуцульську мелодію виконували понад 80 дримбарів. То було на святі «Полонинське літо». Дримбали тоді і малі, і великі.
«І син мій теж по творчості пішов. Анатолій закінчив режисуру у Карпенка-Карого, знявся у головній ролі у фільмі «Східняк». То все від неї пішло», – показує указкою на фото прабаби.
«Ви дивіться, настільки вона була акуратна, хоч в роках, – чоловік далі не відводить погляду від портрету. – Кучері підкручені, гарний одяг, намисто. Вона вміла себе представити. Люблять таке гуцули, аби пишне, яскраве, блискуче. І по сьогодні. І як старші люди колись – курила люльку. Тут була не дивина, що жінка курить. Навіть було поширено».
Пан Микола бере невеличку файку, прикладає до рота і стає біля фото «Гуцулки з люлькою». А й справді схожий.
Нетиповий музей
«Той дідок, якого знайшли Зеленчуки, розказував, що дітьми все просили Чукутиху заспівати, – розповідає Максим’юк. – То як казали їй: «Молодичко, а заспівайте», то вона співала. А казали: «Бабочко, ану заспівайте», то вона ображалася, оберталася і йшла геть».
Її наймали співати на весілля, хрестини, толоки, похорони. Навіть у ресторацію до Жаб’єго (нині Верховина), аби співала для високого панства. Так співами й заробляла.
«Цей музей не звичайний, бо не гуцульського побуту, а співанки, – наголошує правнук Чукутихи. – Для побуту я так трохи позбирав якісь експонати, аби була гарна картина, але основне, що буду робити, – вчити людей гуцульських співанок і дримбати. Отам, у другій кімнаті, буду проводити майстер-класи. На лавицю садитиму групу, дам їм по дримбі й будемо вчитися».
Також пан Микола планує зробити буклети про музей, а на звороті – по два куплети різних співанок, аби разом співати.
«Ще тут поставлю колонки та буду вмикати музику нашу, співанки від старших людей, але ще не придумав фототеку, – ділиться планами Микола Максим’юк. – У мене буде таке завдання – привити любов до співанки гуцульської. Я й вивіску зробив: «Музей гуцульської співанки імені Марії Кречунєк-Чукутихи».
Чоловік каже, що у гуцулів усе проходить з піснею. Мають спеціальні співанки на весілля, хрестини, похорон, до худоби, для набутків – гощення, святкування, храмове свято, на толоки.
«Толоки – якщо старші одинокі люди не можуть чи дрова поносити, чи поколоти, то збирають толоку та кличуть молодь, – пояснює пан Микола. – За роботу їм віддячують тим, що наймають музик і співанкарок, аби молодь забавлялась. Ще на похорон наймали жінку, яка голосила й приспівувала. Це якщо хтось вмер одинокий, і не було кому його оплакувати. Так і прабабку мою наймали. У гуцульських співанках розповідається про життя і побут гуцулів. І завдання моє – пропагувати це».
Цікаво, що в пам’ять Марії Кречунєк у 2012 році на Верховинщині заснували фестиваль гуцульської співанки. Відбувається він раз на три роки.
Світлана Лелик |
