До особливого виду археологічних знахідок на території давньоруських міст належать привісні печатки. Найчастіше для їх виготовлення використовували свинець (молівдобули), значно рідше – срібло (аргировули) і золото (хрисовули). Такими печатками скріплювалися важливі державні, правові, господарські, торговельні, церковні і військові документи. За титульним зображенням на аверсі печатки можна встановити: осіб князівського походження, церковних ієрархів, представників місцевого боярства та військової еліти. Якщо тут вказувалося християнське ім’я власника печатки і відповідно до нього зображення святого, то на зворотному боці (реверсі) позначалося язичницьке (світське) ім’я. Дуже часто воно прочитується в контексті благального звернення до Бога: «Господи, допоможи рабу своєму...” На Галицько-Волинській Русі побутували печатки із загадковим написом "ДЬНЬСЛОВО”. Вчені здогадуються, що такі сфрагістичні знаки використовувалися для таємного листування. Ще з кінця XIX ст. науковцям стають відомими печатки із зображенням Богородиці в канонічному образі „Знамення-Втілення”, коли Богоматір з піднятими до небес руками молиться за весь християнський люд, а на грудях у неї, на круглому щиті, викарбуваний маленький Христос-Емануїл, що тлумачиться євангелістом Матеєм, як «З нами Бог». Оскільки на іншому боці печатки знаходилося зображення святого Василія Великого, то це дало підставу професору Михайлу Грушевському у 1896 році припускати, що вони належали легендарному князю Васильку Теребовлянському. Після того, як кількість подібних знахідок стала зростати, а їхнє місцезнаходження локалізовується з галицькими містами – Звенигородом і Пліснеськом, то російський академік Валентин Янін став вважати їхнім володарем великого київського князя Володимира-Василія Всеволодовича Мономаха (1113-1125), якому належала котрась із південних єпархій. Наприкінці 60-х років минулого століття в науковій літературі з’явилися згадки про знахідки печаток, на яких є зображення святого Василія і архангела Михаїла. Археолог В. Янін відніс їх до атрибутів влади теребовлянського князя Івана Васильовича, який нетривалий час правив у Галичі (1140-1141). Коли до наших рук потрапила печатка із зображенням Святого Василія Великого, зображеного на повен ріст, яка походить з галицького Підгороддя, то ми зрозуміли, що ім’я справжнього власника таких печаток слід переглянути, і найвірогідніше, ними могли бути великі постаті у вітчизняній історії – галицькі князі Володимирко Володаревич (1141-1153) або ж його син Ярослав Осмомисл (1153-1187), християнських імен яких ми з літописання не знаємо. Але на даний момент дослідження ми поставили собі завдання з’ясувати, чому володарі Галича вибрали своїм духовним патроном саме Василія Великого (330-370). Його фігура настільки виділяється в церковній історії ІV cт., що Церква назвала єпископа Кесарійського Великим, якого ми знаємо як одного з Отців Східної Церкви або Трьох Святителів. Син багатих і благочестивих християн Василія і Емілії отримав початкову освіту в Кесарії, а потім удосконалював свої знання в Константинополі в ритора Ліванія. Вищу освіту здобув в Афінах, де разом зі своїм другом Григорієм Богословом вивчав філософію, астрономію, музику і медицину. Завдяки цьому епізоду Христова Церква сприйняла і втілила філософські і культурні надбання греко-римської цивілізації. Василій Великий завоював любов та довір’я народу і монахів не тільки своєю винятковою красномовністю, але й успішною діяльністю, своєю відданістю християнським ідеалам життя. Так, у посушливий і голодний 368 рік він продав більшу частину свого майна і відкрив безкоштовні їдальні та лічниці для бідних людей. У 371-375 роках він мужньо відстояв істинність віри своєї пастви перед наступом шкідливої аріанської єрисі, чиє вчення применшувало божественну природу Ісуса Христа. Разом із своїми побратимами Кесарійський Владика сформулював доктрину про Святу Трійцю, яка є основою віровчення і в православ’ї, і в католицизмі. Ми часто чули, але чи задумувалися над походженням слова "василіяни”. У часи раннього християнства саме в Стародавньому Сході постають перші чернечі обителі, у яких монахи-анахорети усамітнюються від огидного мирського життя і самовідречено віддають себе служінню Богові. Значення діяльності Василія Великого полягає в тому, що він зорганізовував монахів в спільні громади, підпорядкував їхнє життя єдиним, чітко сформульованим правилам та жорсткій дисципліні, яка б охоплювала духовну сферу, мирську і практичну діяльність монастирів. В одному з листів до Григорія Назіанзинського Василій Великий описує чар тихого і усамітненого монастирського життя: "І що може давати більше щастя, як наслідувати на землі янгольські хори, вдосвіта йти на молитву, піснями й співами хвалити Творця, а опісля, коли сонце ясніше засвітить, звертатися до праці та молитвою і співом, мов сіллю, її заправляти?” У правилах монастирського спільного життя, упорядкованих святим, гармонійно поєднувалося взірцеве, молитовне життя зі спільною працею, доброчинністю і виховною діяльністю. Відомий російський богослов О.Мень писав: "Натхненне служіння Літургії принесло Василію широку відомість. Стоячи перед престолом, він повністю віддавався молитві. Саме Василій Кесарійський одним із перших встановив строгу послідовність літургійних священнодійств”. Божественна Літургія, укладена ним, донині служиться в християнських храмах. Ми досить коротко розглянули життєвий шлях і богословську спадщину Василія Великого, але якщо такими християнськими постатями захоплювалися галицькі володарі княжої доби, то навіть в такий спосіб відкриваємо для себе духовні чесноти людей, які правили в Галицько-Волинській землі. "Галицьке слово" |
