Письменницька родина Андруховичів відома всім, хто хоч трошки цікавиться літературою. Юрія давно називають сучасним класиком, а роман його доньки Софії Андрухович «Фелікс Австрія» став справжнім бестселером і був екранізований.

Але мало хто знає, що до цієї літературної династії також належить і двоюрідний дід Юрія – Роман Андрухович. У 1993 році він видав книжку споминів «Дорога в Україну», багато сторінок якої присвячені Станиславову, пише Репортер.

Конспіративний теніс

Родинний будинок Андруховичів стояв на нинішній Дністровсь­кій, оточений старим розлогим садом. Тої хати давно немає, адже на її місці спорудили житлову п’ятиповерхівку під номером 55.

Роман Андрухович народився 2 квітня 1915 року. Після початкової школи поступив до українсь­кої гімназії на вулиці Липовій, будинок якої прикрашали кам’яні горгульї, що збереглися й дотепер. Вчився так собі. В атестаті з багатьох предметів стоять трійки, лише з релігії, філософії та тілесних вправ хлопець отримав оцінку «добре».

Успіхи у фізкультурі Роман пояснював просто.

«Весь вільний час я присвячував спортові, – пише він. – Були такі неділі, що рано на «Чорногорі» (спортивне товариство, яке мало тенісні корти на місці теперішньої телевишки – Авт.) треба було брати участь у змаганнях відбиванки і кошиківки, потім – теніс, в пополудні – копаний м’яч».

Особливо легко Романові давався настільний теніс. Одного разу мав відбутися турнір між Українським спортовим союзом та єврейським клубом «Маккабі». В рядах «Маккабі» виступав найкращий тенісист Станиславова, який здобув цей титул нещодавно. От з ним і довелося грати Андруховичу. Цікаво, що того самого дня у гімназії мала відбутися «забава» – щось на кшталт танців. Тож автор спогадів був одягнутий урочисто.

«Я собі подумав, ну що ж, майстер зробить мене за кілька хвилин – нема сенсу навіть стягати маринарку, – згадує Роман Андрухович. – Тим часом, граючи дуже ризикансько і свобідно, я «розложив» майстра у двох коротких сетах, що було тоді сенсацією дня».

Діяльність українських товариств – таких, як «Сокіл», «Просвіта», Український спортовий клуб – перебувала під пильним наглядом польської поліції. Ось один характерний епізод міжвоєнного періоду.

Якось у неділю виховник Дмит­ро Клячківський (пізніше він стане першим командиром УПА), мав читати патріотичну лекцію в будинку «Сокола» – тепер товариство «Просвіта» на Грушевського. Захід був ризикований, адже у будь-який момент могли нагрянути поліцейські з обшуком. Молодь дотримувалась правил конспірації. При вході до товариства стояла «закохана» пара. Як тільки хлопець візьме дівчину за руки – тривога! У межах прямої видимості від них, перед кімнатою зібрань, була ще одна пара дозорців.

І ось посередині лекції до будинку прийшли троє таємних агентів поліції та один «умундирований». Але система оповіщення спрацювала – коли поляки увір­вались до зали, то побачили…змагання з пінг-понгу. Вони покрутились, повитріщались та й пішли собі ні з чим.

Місто без влади

Після гімназії Роман поступив до торгової школи. А незабаром настав 1939 рік, вибух Другої світової та прихід перших совітів. Читати про ті події особливо цікаво.

«Станиславів без влади: польське військо давно вийшло з міста, поліція втекла, «доблесна армія» ще не прийшла. Але місто живе, – пише Роман Андрухович. – Прекрасна погода. Вигріваємось у сонці над Бистрицею під Пасічною і спостерігаємо: дорогою з Галича суне маса людей. Втікачі. Дуже багато зелених одностроїв. Більшість – офіцери, в автах, на мотоциклах, є й кіннотники, дехто на роверах. Спішаться дуже, аби якнайдалі від німців… До Румунії, до мадярських «побратимів». Авто без бензину можна виміняти на ровер. На полях, при дорозі, можна збирати порозкидані злоті».

Хтось вигукнув, що в’язнична охорона теж втекла. У тюрмі перебувало багато заарештованих членів ОУН, тож незабаром на вулиці Білінського (тепер Сахарова) зібрався величезний натовп. Дійсно – охорони не було. Люди зайшли до середини, почали виламувати двері камер, шум, гамір. Та, коли рушили назад, до брами, дорогу перегородив поліцай у шоломі з величезним орлом та гвинтівкою. «Стій! Буду стріляти!».

Почали йому пояснювати, що випустили лише політичних, а бандити залишились у камерах. Поки сперечались, підійшли ще кілька озброєних поліціянтів. Врешті-решт, охоронець дозволив ув’язненим ОУНівцям вийти на волю.

«Або це був винятково людяний поліцай, – розмірковує Роман, – або просто мали ми щастя».

До міста ось-ось мали вступити червоні, усім було цікаво, що воно таке, тож Андрухович з друзями пішли їх «зустрічати».

«Стоїмо на балконі банку, де директором був пан Вишневський, – пише він. – Одні вікна в банку виходили на вулицю Третього Мая (Шашкевича), під ними була імпозантна крамниця з порцеляною пана Снігуровича, а з загальної почекальні можна було вийти на балкон над вулицею Сапіжинською (Незалежності)». Власне, цією вулицею, з боку Майзлів, мали прийти червоні.

За описом, Андрухович із друзями перебували в будинку на Незалежності, 23. У народі кам’яницю називали «Українська хата», адже там містились численні українські товариства. Один із хлопців, Богдан Шумський, вийшов на Сапіжинську й почав жартома регулювати вуличний рух, якого не було. Несподівано з-за рогу над’їхав відділ польських кіннотників і зупинився біля Богдана. Друзі чекали найгіршого, але один вершник перекинувся з хлопцем кількома словами, відсалютував, після чого загін рушив далі. Виявляється, кавалеристи питали про найкоротший шлях до Румунії.

Раптом з боку вулиці Третього Мая почулися постріли та крики польською. То були польські залізничники, які втекли з окупованої німцями Познані та мешкали у школі імені Королеви Ядвіги (тепер ліцей № 7). Вони взяли у поліційному відділку рушниці та вдерлися до «Української хати» – обіцяли покарати всіх українців, які надумають вітати прихід комуністів. Хлопці зачинилися в одній з кімнат і тихенько сиділи, доки колійовці не пішли.

Пізніше казали, що на подвір’ї українського «Соколу» вони застрелили онука тамтешнього сторожа Мойсюка. Десятирічний хлопчик ніби бавився на подвір’ї у вишиванці. Втім, це мало схоже на правду. При відступі поляки застрелили комсомольців Августина Євчука та Берла Гундерта, що намагалися вивісити на ратуші червоний прапор. Пізніше совіти їх ледь не канонізували. А про «невинно убієнного хлопчика у вишиванці» радянські історики точно б не забули.

…І у вас так буде

Роман Андрухович безперечно мав літературний талант. Кількома штрихами він малює чітку картину тих далеких подій. Враження таке, ніби сам усе бачиш.

«А на другий день прийшли «визволителі». На початку Сапіжинської, коло пошти, підскакувало щось коло чотирьох жидиків і один наш Іван і викрикували з характеристичним акцентом: «Хай живе наша армія! Хай живе! Хай живе!».

Їдуть танки. Таких польська армія не мала. Піхота на автах. У багатьох дійсно кріси (рушниці – Авт.) на шнурках. Майже кожен в руці тримає кусок хліба і сало. Виглядало це на показ, мовляв, «бачите, як у нас добре. І у вас так буде».

Біжимо на Сапіжинську. Там якийсь рух і шум. Підходимо… жінки плачуть… армійці ведуть полонених… Ну що ж, війна.

Маємо збірку в «Соколі». Має нас хтось відвідати. Збираємось в гімнастичній залі. Входить якийсь військовий. Подивився в палату, похитав головою… «Хіба можна в таких обставинах займатися спортом? От у нас…». І відкрилися перед нами ворота спортивного раю…

Це були мої останні дні в Станиславові перед далекою дорогою…».

Незабаром доля закинула Романа до окупованої німцями території. Коли повертався додому, його затримали радянські прикордонники – при спробі нелегального перетину кордону. Під час допиту хлопець назвався Романом Луцьким і носив це ім’я довгі роки.

Далі були табори на Уралі та в Казахстані. У 1944 році совіти провадили набір до польської Армії Людової, тож Андрухович записався добровольцем. Але повоювати не встиг – війна закінчилась. Після демобілізації залишився в Польщі, працював у краківському торговому кооперативі інвалідів. Часто навіду­вався до рідного Станиславова, що встиг перетворитись на Івано-Франківськ. Помер у 1997 році.

Іван Бондарев

Автор дякує Тарасу Зеню за допомогу матеріалами.