Людина народжується з здатністю цінувати світ довкола себе, дивуватися ним і бачити його красу. Бути тут і зараз. Щоправда, з роками дорослішання багато хто втрачає цю чесноту, пірнаючи з головою у вир рутини.

Українському археологу та мистецтвознавцю Іванові Старчуку, 123-ю річницю від дня народження якого відзначаємо нині, вдалося зберегти оте вміння бачити радість. Умів радіти життю, навіть коли за плечима було багато болю: рання втрата батька, злидні, війна, втрата ока, черевний тиф. Усі, хто особисто був знайомий із відомим у Європі науковцем, захоплювалися його щирістю та безпосередністю.

Уперше він побачив світ у селі Пилипи на Коломийщині у бідній селянській родині. Коли Іванкові виповнилося два роки, передчасно помер його батько, Данило Старчук. Попри матеріальну скруту, мама докладала всіх зусиль, аби син отримав добру освіту. Спершу хлопчик навчався у початковій школі у рідному селі, де у той час працювала відома в Галичині народна вчителька Юлія Шуберт. Вона зауважила непересічні здібності Івана й посприяла, аби його прийняли на державне забезпечення до 1-ї Коломийської державної гімназії. Згодом талановитого юнака помітив Митрополит Андрей Шептицький і надав йому стипендію для навчання у Вільній академії мистецтв у Львові (під керівництвом Л.Підгорецького).

Але успішні студії перервала світова війна – вже у серпні 1914-го Івана Старчука мобілізували до австрійської армії. Пізніше він записався до Українських січових стрільців, брав участь у Карпатському поході, боях на Маківці. Входив до «Пресової квартири» УСС, ілюстрував стрілецькі видання, писав статті. Навіть під час бойових дій продовжував малювати (здебільшого зображував фронтові будні, краєвиди, портрети побратимів), деякі з рисунків згодом були використані Миколою Угрином-Безгрішним для оформлення видання «Червона Калина». Відтак став стрільцем Української галицької армії. 1918 року в бою з поляками під Жовквою був важко поранений у голову – як наслідок втратив око.

Після війни Іван Старчук повернувся до Львова й активно поринув у мистецько-громадську діяльність. 1919 року дебютував на «Виставці сучасного малярства Галицької України». Наприкінці травня 1921-го склав учительський іспит і вже у жовтні отримав посаду вчителя рисунка в семикласній Народній школі ім. Б.Грінченка у Львові. Паралельно відновив навчання у Вільній академії мистецтв (вечірні курси), яке завершив 1923 року. У тому ж часі взяв участь у першій виставці новоствореного Гуртка діячів українського мистецтва (ГДУМ). Упродовж 1923—1925 роках студіював у Мистецькій школі Олекси Новаківського.

Восени 1925 року митець вступив на філософський факультет Львівського університету, де захопився історією середньовічних мистецтв і грецько-римською археологією. Після закінчення університету Іван Старчук захистив докторат і став асистентом на кафедрі археології, а від 1935 року – ад’юнктом завідувача кафедри професора Едмунда Булянди. У 1930-х він багато часу проводив у наукових відрядженнях в Європі, вивчаючи музейні збірки й оглядаючи місця розташування античних пам’яток. Зокрема, побував у Болгарії, Великобританії, Греції, Німеччині, Туреччині, Угорщині, Югославії та ін. Був здібним до мов – володів англійською, німецькою, французькою, італійською і болгарською.

Із кінця 1920-х років на сторінках львівських і зарубіжних науково-популярних видань публікувалися його перші наукові розвідки, що позитивно сприймалися закордонною критикою. Зокрема, іншомовні статті Івана Старчука (польською, французькою та англійською) з’являлися друком у таких журналах, як «EOS», «Kwartalnik Klasyczny», «Przegląd Klasyczny», «Revue Archéologique» та ін. У 1930-х активно співпрацював із львівською пресою (часто під криптонімом Ів. Ст.), вміщуючи критичні статті, рецензії, репортажі, науково-популярні матеріали та замітки на шпальтах «Дзвонів», «Життя і Знання», «Мистецтва», «Назустрічі», «Учительського Слова».

У 1932–1936 роках викладав рисунок у жіночій учительській семінарії Українського педагогічного товариства ім. Т.Шевченка, в семінарії сестер-василіянок у Львові. Належав до Етнографічної комісії Наукового товариства ім. Шевченка, Українського товариства прихильників мистецтва, був почесним гостем Асоціації незалежних українських мистців (АНУМ).

1935 року Іван Старчук побрався із донькою греко-католицького священика Любомирою Йойко, а вже за рік у молодого подружжя народилася донька Оксана. До слова, дружина вже знаного на той час науковця теж була високоосвіченою й інтелігентною людиною – закінчила гімназію сестер василіянок у Львові, класичну філологію Львівського університету Яна Казимира, а згодом ще й Львівський медичний інститут. Відтак була багатолітнім завідувачем терапевтичного відділення №1 Львівської обласної клінічної лікарні.

Уже будучи визнаним фахівцем з античного мистецтва, Іван Старчук почав вивчати мистецькі пам’ятки середньовіччя. Разом із Ярославом Пастернакомпровів розвідки і розкопки на кількох слов’янських та давньоруських городищах, зокрема в Галичі та Плісненську.

Із початком радянської окупації Львова основним місцем праці Івана Старчука стало відділення Інституту археології АН УРСР. Паралельно обіймав посаду доцента кафедри археології Львівського університету. Упродовж 1941–1944 років викладав історію античного і ранньосередньовічного мистецтва у Львівській богословській академії.

Іван Старчук був одним із небагатьох в українській науці 1920–1930-х років, хто на поважному рівні вивчав античне мистецтво, деякі проблеми він порушив уперше в Європі. Є автором неопублікованих машинописних монографій: «Мистецькі пам’ятки феодального Галича» (1946–1947), «Давньоруські городи західних областей УРСР» (1949); розвідок: «Фрагменти чорно- і червонофігурної кераміки за збіркою Львівського державного університету ім. І.Франка у Львові» (1941), «Жертва Енея на Ara Pacis Augustae» і «Вівтар Августового Миру та його реконструкція» (1945), «Металеві прикраси ранньофеодальної доби в західних областях УРСР» (1947). Відійшов у вічність у 56 років і похований на Янівському кладовищі у Львові.

Прожив недовге, але кольорове життя. Як науковець був талановитим істориком, археологом, мистецтвознавцем. Як митець розкрився насамперед у графіці, згодом в іконописі та малярстві. Як людина мав тонку душу і чуйне серце. Вмів стишитися і бачити радість за вікном. Останніми словами Івана Старчука були: «Який прекрасний світ!». І він таки умів його любити…

Дзвінка ВОРОБКАЛО, Zbruch

ДЖЕРЕЛА:

* Волошин Л. Мистецька школа Олекси Новаківського у Львові : біогр. слов. учнів. – Львів, 1998. – С. 58.

* Гринюка Б. Іван Старчук — митець та мистецтвознавець // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Серія: історія. – Тернопіль, 2014. – Вип. 1, ч. 2. – С. 93–98.

* Гринюка Б. Іван Старчук — учень Вільної академії мистецтв та мистецької школи Олекси Новаківського (до 120-ліття з дня народження) // Всеукраїнська наукова конференція «Україна в контексті європейської історії» (25–28 березня 2014 р., Тернопіль). – Тернопіль, 2014. – С. 152–159.

* Середа О. Старчук Іван // Українська журналістика в іменах : матеріали до енциклоп. слов. – Львів, 2011. – Вип. 18. – С. 327–330.

* Старчук О. Спогади про батька // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. — Львів, 2006. — Вип. 10. — С. 329—333.

* Филипчук М. Археологічні, мистецтвознавчі та педагогічні студії Івана Старчука // Записки Наукового товариства імені Шевченка. — Львів, 1993. — Т. 225: Праці історико-філософської секції. — С. 97—103.

* Яців Р. «Працюй і молись…»: До 100-річчя від дня народження ученого і митця Івана Старчука (1894—1950) // Молода Галичина. — 1994. — 14 черв.

* 100 років з дня народження нашої колеги Старчук Любомири Степанівни [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://hospital.lviv.ua/2015/08/23/100.