Підвалу сотня років, а експонатам майже так само – тут все, що вдалося назбирати по людях. У Верховині, в підвальному приміщенні музею Петра Шекерика-Доникового, з’явився ще один музей. Тут відтворили криївку воїнів УПА – досі на Верховинщині не було нічого подібного.

«Якщо не годуватимеш свою армію, то зрештою будеш годувати чужу – це дуже давня істина. Ще французький генерал Шарль де Голль казав, що якби мав таку армію, як українські повстанці, то ніколи би німці його не здолали», – Іван Маківничук має за сьогодні вже другу екскурсію в музеї. І так щодня. Каже, сюди не приходять випадкові люди, всі свідомі й обізнані. 

Коли музей зачинений, то ніколи й не здогадаєшся, де він. Адже вхід тут через колодязь. За часів УПА вояки маскували криївки, як могли: під так званими криницями, пеньками, травою…

Таких більше не знайти

Ідею криївки-музею пан Іван обдумував давно. Тим паче місце таке, що сам Бог велів. Родина Маківничуків два роки тому відкрила в своєму будинку меморіальний музей Петра Шекерика-Доникового.

Саме тут колись мешкав видатний гуцульський діяч, етнограф, війт Жаб’є (Верховини) Петро Шекерик-Доників, автор відомого роману про мольфарство «Дідо Иванчик». Гуцули дуже любили його, тому й вибрали війтом. Шекерик-Доників мав дар слова, старожили розповідали, що він міг годинами говорити і люди слухали – ніхто не нудився. Збирав людей на Січ. У 1940-му москалі його забрали – знищили.

«Коли мій батько одружився, то «пішов на годованці» – переїхав у жінчину хату, де мешкала її старенька тітка, – розповідає пан Іван. – Саме в цій хаті свого часу часто бував Шекерик-Доників, адже жінчина старенька тітка була його сестрою. Так його будинок у Верховині дістався нам у спадок. Зробили музей, але підвал пустував. А підвал старезний. В стелі ще австрійські рейки. Колись давно з Ворохти до Вижниці мала бути залізниця. Коли будували цей дім, то купили в робітників рейки і наклали як основу – для міцності. Залізниці так і нема, а рейки від неї лишилися». 

Голова Братства вояків ОУН-УПА, колишній зв’язковий УПА Дмитро Сливчук три роки тому передав Маківничукам повно цікавих матеріалів і фотографій, які й стали основними експонатами. Таких ніде більше не знайти.

Чоловік ніби передчував, що скоро піде з життя: «Знаєш, Іване, я почуваюся все слабшим. Певно, всі документи і фото, які маю, лишу тобі. Виджу, що можу тобі довірити, бо покажеш те все людям». Через півтора року Сливчука не стало. До речі, зараз на Верховинщині живуть лише троє чоловіків, котрі воювали в лавах УПА.

Також із музеєм дуже допомогли дослідники архіву ОУН-УПА Василь Гуменюк та науковець Ярослав Зеленчук.

Треба знати, де пропаганда

Двоповерхове ліжко, застелене ліжниками, гасова лампа, друкарська машинка. Прохолодно і сиро. Саме в таких умовах колись жили повстанці. Роками. Так само все зробили і в музеї.

На столі – справжній тогочасний журнал обліку «неблагонадійних», які були під контролем, інформація про членів їхніх родин, де і ким працювали. Такий собі «чорний список»: бандитський пособник ОУН, брат бандитського пособника, зайняв ворожу позицію, виступив на тематичних вечорах, отримує допомогу з капіталістичних країн…

Поруч копії справ із архівів Міністерства державної безпеки по Станіславській області, протоколи допитів. А ще декалог українського націоналіста, на якому присягали при вступі до ОУН.

На стіні величезна колекція світлин вояків УПА: районові, місцеві… Фотографувати в підпіллі можна було лише особливо довіреним. Як правило, на звороті світлин, виготовлених в бункерах і схронах, тогочасних поміток нема, тому й не дивно, що багато персонажів з цих сюжетів досі невпізнані.

«Цікаво, що підпілля на заключному етапі боротьби очолював донеччанин, – розповідає Іван Маківничук. – Іван Кулик на прізвисько Сірий – старший лейтенант Червоної армії, який 1943-го року потрапив у німецький полон. Коли групу бранців німці вели на розстріл, Кулика визволили воїни УПА. Довідавшись, хто його рятівники й за що вони борються, червоноармієць захотів приєднатися до лав повстанців і після ретельної перевірки службою безпеки його прийняли – в УПА гостро відчувався брак вишколених кадрів з офіцерським досвідом».

Івану Кулику присвоїли військове звання «сотник» (еквівалент капітана) і залучили до вишколу новобранців у групі підготовки підстаршин. Обравши собі за псевдо Сірий, він згодом став членом військової ради Тактичного відтинку «Гуцульщина». Сірий загинув у селі Великий Ключів, що на Коломийщині. Здали зрадники. Така сама доля спіткала відомих вояків Білогруда і Заведію.

Останній мав талант до маскування, був прекрасним розвідником, практично завжди ходив у формі капітана НКВД-МҐБ і з медалями СРСР ‒ вся ця атрибутика «позичена» в ліквідованих загарбників. Неодноразово Заведія, який досконало розмовляв російською мовою, відвідував різноманітні установи райцентру й від імені відомства чекістів вимагав докладних звітів, котрі йому надавали швидко і негайно, а потім місцевий гарнізон марно прочісував територію ‒ за «капітаном» слід пропав. У Заведії був і вірний напарник ‒ собака Тигра. Дуже розумний пес, не раз допомагав уникнути облав, на які мав особливий нюх.

«Часто люди думають, що ОУН і УПА – це те саме, – каже Іван Маківничук. – Ні, не те саме. ОУН – це політична організація в час відновлення Української держави. А коли почалася війна, люди мусили себе захищати вже зі зброєю в руках – тоді створили УПА. Це все треба знати, розрізняти, де пропаганда, а де правда. Бо ж інтелігенція, вихована окупантами, – то головний ворог свого народу».

Наталя МОСТОВА