На зламі ХІХ і ХХ століть вулиці Станиславова нагадували концертну залу. Музика тут звучала всюди – від парків і базарів до ресторацій та кав’ярень. Проте вона була не лише розвагою.

Музика творила атмосферу міста, єднала людей, наповнювала місто живими звуками. У ті часи, коли не було радіо й інтернету, саме музика – від катаринки до фортепіано – була справжнім голосом міста, пише Західний кур’єр.

Звуки міських вулиць

В січні 1911 року газета «Кур’єр станиславівський» опублікувала замітку «Чим є в Станиславові вулиця», у якій читаємо:

«Вулиця є концертною залою, де рідше грають військові музиканти чи колійовий оркестр «Гармонія», а частіше катаринки чи вуличні артисти. Ще частіше з вікон кам’яниць долинають пісні у виконанні співаків-любителів, звуки грамофонів, поліфонів і фортепіано. Найчастіше – але то вже після півночі! – тут можна почути концерти мішаного хору не стільки під піаніно, скільки по п’яному. В програму таких концертів зазвичай входять серенади, гра на мандоліні чи навіть концерт на віконних шибах. Не належать до рідкості навіть у білий день і концерти художнього свисту чи мугикання популярних мелодій, від яких аж болять вуха».

Деякі сучасні жінки здобувають серце чоловіка через шлунок, а тодішні панянки атакували чоловічі вуха. Якщо дівчина добре грала на фортепіано, вона мала кращі шанси виділитися у світському товаристві, розваживши гостей своєю грою. В медичних порадниках ХІХ століття говорилося, що дівчат навчали музики, не беручи до уваги їхні здібності й бажання, і це приводило багатьох із них до нервових зривів. Панянки наполегливо вправлялися у грі, а після одруження назавжди закривали кришку ненависного інструмента.

В 1909 році газета «Кур’єр станиславівський» описала життя типового міського подвір’я. Автор замітки зауважував, що з багатьох вікон лунала музика, переважно не дуже вправна:

«В сусідньому покої проходить урок музики, та й у домі навпроти хтось виграє гами, різні музичні вправи та окремі уривки якихось мелодій. Судячи зі звуків фортепіано, ще прабабуся теперішньої власниці вправлялася на ньому у складному мистецтві рухання пальцями по клавішах. Ти чуєш ці мелодії з дивовижною чіткістю крізь відчинені вікна».

Оркестри, які збирали натовпи

На початку ХХ століття великим успіхом у мешканців Станиславова користувалися концерти військових оркестрів. Особливо відомими були оркестри 58-го полку піхоти під керівництвом капельмейстера пана Шміда та 95-го полку піхоти. Зазвичай музиканти віддавали перевагу класичній музиці, часто грали уривки з популярних п’єс. Ці концерти нерідко були благодійними – виручка з них згодом передавалася місцевим доброчинним товариствам. Глядачі платили близько 50 галерів з особи, що було зовсім небагато за такий високомистецький захід. Концерти військових оркестрів у теплу пору року відбувалися не лише у парку, а й на Валах. В холодну погоду музикою можна було насолодитися в театральній залі, залі польського «Сокола» (тепер площа Міцкевича, 2) чи у залі міського казино (тепер вул. Незалежності, 12).

Очевидно, військові музиканти були справжніми майстрами своєї справи. Про те, як публіка поспішала на концерт військової музики у міському парку, повідомляє місцева преса:

«Концерт має відбутися о шостій годині пополудні. До парку поспішають тлуми людей, неначе до якогось святого місця, де відбуваються дива. Вони сунуть пішки, у фіакрах, на роверах і в автомобілях. Всі нарядно вбрані, неначе налаштовані на участь у конкурсі вбрань, зачісок і капелюшків. Тітоньки, бабці та мамусі – це форпост. Чоловіки, переважно огрядної статури, замикають їхні ряди. А потім іде головна армія – рожевощокі Зосі, Марічки та Ганнусі. Дівчата йдуть, кидаючи навкруги зацікавлені погляди. Фіакри їдуть переповнені. В одному з них – п’ятеро студентів, що скинулися по вісім галерів. Вони голосно розмовляють і шлють поклони то в один, то в інший бік. Наступний фіакр щільно набитий гімназистами. На їхніх комірах сяють золоті й срібні нашивки.  Далі їдуть розпашілі пані у двокінному екіпажі. Всі поспішають на концерт».

Дуже відомим у Станиславові був оркестр «Гармонія», який фінансувався залізницею. Справами оркестру займалося спеціально створене товариство «Гармонія», і він був дуже частим супутником вуличних святкувань, а також давав концерти для місцевої публіки. У липні 1907 року преса повідомила:

«Залізничний оркестр «Гармонія» здобуває все більшого визнання за свою концертну діяльність. Кожного вівторка з 18.30 до 19.30 оркестр виступає у садку Гізели (тепер Вічевий майдан – Авт.). Варто визнати, що гра цього оркестру не викликає жодних нарікань. Цей оркестр досить великий, бо налічує аж сорок музикантів, а диригує ним талановитий музикант і композитор пан Гебер. Під час літнього сезону, коли в місті так мало розваг, таких як театральні вистави, виступи «Гармонії» розсіюють монотонність і нудьгу. За їхні безкоштовні виступи перед публікою висловлюємо їм найщирішу вдячність».

Свої оркестри мали деякі ремісничі товариства, зокрема українське товариство ремісників, торговців та промисловців «Зоря». Польське товариство ремісників імені Яна Кілінського час від часу також влаштовувало вистави і урочистості, зокрема раз у рік урочистості на честь Кілінського, закупило театральні костюми і організувало оркестр. Релігійно-освітнє товариство святого Юзефа навіть витратило на власний оркестр кругленьку суму – аж 2 тис. корон. Ці оркестри регулярно брали участь у народних святкуваннях та вуличних маніфестаціях.

Катаринярі і катаринки

На вулицях Станиславова, особливо у базарні дні, можна було побачити катаринярів – так тоді називали шарманщиків. На своїх шарманках, які називалися катаринками, ці вуличні музиканти вигравали веселі мелодії. Зазвичай їх супроводжували дресировані тварини чи птахи – мавпочки, папужки, песики. Вони танцювали, приваблюючи публіку, або брали участь у ворожінні – тягнули папірці з передбаченнями долі для всіх охочих. У вересні 1905 року газета «Кур’єр станиславівський» надрукувала есе журналіста Яся Недопитальського, де зокрема йшлося про катариняра і катаринку:

«На Торговиці з боку вул. Галицької перед нами постає інше видовище. Тут зайняв місце катариняр зі своєю катаринкою, на якій виграє поперемінно то «Козака», то «Гамай, кицю». Він приваблює до себе легковірних селян, бо за те його грання йому би ніхто й цента не дав.  На катаринці сидить гібралтарська мавпочка, вбрана у червоний чепчик, і милується на себе у люстерко. Купа сільських жінок позирає на неї з цікавістю, відкривши рота, і питаючи одна в одної «Що це за чудо?». І хоч кожна дивиться на мавпочку трохи з острахом, наче боїться її погляду, але відійти від неї не може. А тим часом катариняр показує нове чудо – білих мишок чи папугу, який за два центи тягне папірці з передбаченнями долі, граючи роль дельфійської Піфії».

В 1890 році газета «Кур’єр станиславівський» повідомила про випадок, який доводить, що тодішні вуличні музиканти цілком непогано заробляли.  Катариняр пан Б. грав на своєму інструменті на вул. Галицькій і вмів вигравати аж дванадцять мелодій. Одного разу він заробив за один день дуже велику суму – 100 злотих ринських. Приблизно стільки у ті часи складала середня місячна зарплата.

Повернувшись додому, він віддав ці гроші дружині, а та поклала їх до куферка, який навіть не замикався на замок. Однак іншого сховища у помешканні не було. Через деякий час їм знадобилися ці гроші, але в куферку, замість сотні злотих, залишилося лише десять. Після довгих з’ясувань, куди поділися гроші, підозра впала на дівчину, яка працювала у подружжя служницею. Під натиском хазяїв вона зізналася, що взяла гроші і закопала їх на городі. Катариняр та його дружина перекопали весь город, у результаті чого утворилася величезна купа моркви, капусти, буряків та інших овочів, викопаних передчасно. Проте грошей не знайшли. Тоді катариняр вирішив вплинути на служницю своєю музикою і вигравав різні скрипучі мелодії, здатні викликати зубний біль.

Врешті-решт дівчина таки повідомила, що гроші сховала в рівчаку біля торговиці худобою. І знову катариняр перекопав весь рів, піднявши такий сморід, що від нього подохнули мухи та комарі у всій околиці. Але грошей так і не було. Розпачливі пошуки привернули увагу поліції, яка взялася розслідувати цю справу. З’ясувалося, що у служниці був коханець-муляр, значно старший за неї. І саме у нього знайшлися вкрадені гроші, якій йому передала ця хитрунка.

Лірник, Ельза і «котячі концерти»

Ясь Недопитальський згадав про ще одну станиславівську знаменитість – старого лірника, що грав на ярмарках та у базарні дні:

«До старих дідів на тих вулицях належав також старий темний лірник, який вигравав на лірі різноманітні народні мелодії, а часто сам був їхнім автором. Отже, пісні про багача і Лазаря, про Страшний Суд, про злу мачуху і пасербицю, збирають навколо нього багато слухачів, яких ніколи не бракує. Вони кидають йому по центу або булки чи в’язку цибулі – хто що може. Це той самий лірник, про якого вже писала газета «Новий вік». Одного разу, після доброго заробітку поїхав він до Львова і запрагнув відчути трохи задоволення. А без жінок забава нудна, тому він накупив ковбаси, булок та різних напоїв і удався у товаристві повій до ліска за стрийською рогаткою.  Але невдячні повії не лише вкрали в нього всі гроші, але поцупили також ліру і залишили його в лісі самого. Нарікаючи на жіночу невдячність і фальшивість, він прийшов пішки до Станиславова, купив нову ліру і знову дає концерти біля залізного мосту коло вовчинецької рогатки або біля фігури Божої Матері».

У червні 1901 року журналіст Клеменс Вайтц, який дописував під псевдонімом «Клеве», розповів про маленьку Ельзу – вуличну артистку, яку дуже любили в Станиславові: «Ця дівчинка Ельза, така мила і маленька, має лише дванадцять років. Вона – справжнє втілення циркової музи, уособлення юності та весни. Ця артистка здається невинною трояндою, але знає свою вигоду. Вона бере все, хто що дасть: апельсини, цукерки, дзеркальця, черевички, блузочки і навіть годинники. Нікого не відштовхує, всім дякує і любить кожного – по мірі вартості його подарунка».

Свій внесок у вуличну «музичну історію» внесла й станиславівська молодь. У XIX столітті в Станиславові були популярні так звані «котячі концерти» – гучні, навмисне розладнані виступи, що мали сатиричний або протестний характер. Для них переважно використовувалися бубни, скрипки, пищавки та тріскачки. Все це разом створювало какофонію, малоприємну для слухання. Найвідоміший із таких концертів відбувся в 1848 році і завершився трагічно: під час сутички з військовими загинув гімназист Стефан Гошовський. Його похорон став однією з наймасовіших подій міста того часу. Отже, вулична музика була для Станиславова ще й засобом боротьби з несправедливістю та чиновницьким свавіллям.

Олена БУЧИК