Нелегко писати про визначну людину, бо закрадається сумнів: чи зумієш відміряти їй належне? Саме такі почуття опановують мене, коли згадую розповіді мого вуйка Михайла Дерев’янка про о. Миколу Вонсуля. Його авторитет для жителів селища Солотвин був незаперечний. Він уважно ставився до кожної людини у своїй парафії та завжди був готовий помогти добрим словом, порадою, розрадою в горі. Не пройшов ніколи попри гурт людей, чи то старших, чи молоді, або навіть дітей, щоб не привітатися, не заговорити, не сказати кілька слів, над якими варто задуматися. Не минуло багато часу, як він навів порядок не лише в церкві, а й у громадському житті міста. Найбільшою чеснотою о. Вонсуля була любов – до Бога і до людей. На відміну від попереднього пароха, який, крім церковних обов’язків, нічим не цікавився, він увійшов у кожну клітинку життя містечка. Найбільше звертав увагу на молодь і дітей. Був співзасновником солотвинського „Лугу”, разом з регентом В. Д. Чемерисом організував при церкві церковний хор, заснував бібліотеку у с. Заріччя (тепер смт. Солотвин), започаткував вечори до св. Миколая. Церковна громада мала багато поля, отець виїжджав велосипедом і помагав збирати врожай. Частину поля віддав на обробку Солотвинській школі, щоб закупили книжки для дітей. Почнімо з батька о. Миколи – о. Володимира Вонсуля, уродженця подільського села Вовківці, де був чималий маєток родини Вонсулів. Володимир закінчив Львівську духовну семінарію, перед висвяченням одружився з дочкою священика з с. Шишківці Іванною Герасимович. Після смерті батька дружини Володимир отримує парафію в с. Шишківці (Тернопільська обл.). Сім’я була великою – шестеро дітей. Напевне, як усі діти священиків, вони виховувалися великими патріотами. Син Володимир – улюбленець родини, 1934 року, не змігши виконати наказу ОУН, заподіяв собі смерть. Марія і Марта теж були членами ОУН, членкинями „Союзу українок”. Богдан, Микола і Іван стали членами молодіжної організації „Пласт”, де наставницею була улюблениця молоді, прославлена наша усусуска Олена Степанів-Дашкевич. Наставниця часто давала їм відповідальні доручення. Раптова смерть батька сильно захитала матеріальне становище сім’ї і поміняла життєві плани трьох старших дітей. Богдан залишає свої студії в Грацу (Австралія), щоб допомагати матері-вдові утримувати молодших дітей. Микола залишає навчання в університеті і йде студіювати теологію, щоб замінити місце батька в сім’ї, а Мар’яна переїжджає до м. Чортків, де закінчує учительський семінар, щоб мати якусь конкретну професію. Висвятившись на священика, о. Микола переїжджає на роботу до м. Солотвин. Бачив, що поляки запопадливо проводять широкомасштабну колонізаційну акцію, під час якої заселяють українські землі своїми військовими та цивільними колоністами, а також вдаються до асиміляційних акцій, тобто спольщують населення, насаджують свої школи, перетягують українців на римо-католицький обряд тощо. В таких умовах о. Миколі довелося відроджувати усі здобутки громади. Виступав з гнівними промовами проти політики Польщі. Навчаючи релігії в школі, настановляв дітей не зраджувати батьківської віри та виростати мужніми патріотами України. Польська окупаційна влада та польська громада Солотвина різними способами намагалися вигнати з містечка о. Миколу, забравши його з парафії. Перешкодила їм совєтсько-німецька домовленість про зміну кордонів у Східній Європі. У 1939 році, після приходу більшовиків на наші землі, сестра отця їде учителювати до Коломиї, а з нею їде найдорожча для о. Миколи людина – матуся, яку він дуже любив і шанував. Тож отець покидає солотвинську парохію і переїжджає до Коломиї. Першим жорстоким ударом став арешт у червні 1941 року о. Миколи і його сестер Марії та Марти. Їх засуджують за розстрілу за „зв’язки з ОУН”, хоч безпосередньої участі о. Микола в русі опору не брав. На щастя, просто дивом тодішні в’язні Коломийської тюрми уціліли, їх не розстріляли, а повантажили в товарні вагони і повезли на Схід. Сьомого липня 1941 року біля Білої Церкви цей поїзд розбомбили і в’язні з великим трудом вискакували з вагонів, що палали вогнем. Їм довелося ще багато постраждати під час цієї мандрівки. Чимало українських в’язнів загинуло від фронтових куль, від куль місцевих властей, але Вонсулі з Божою поміччю уціліли і добралися до Коломиї, де ждала їх самотня мати. Отець Микола Вонсуль активно почав відроджувати духовне та національне життя не тільки у селі, а й на Коломийщині. Відслужив панахиду під час перепоховань жертв більшовицького терору, відправляв заупокійні Служби Божі, виголошував палкі промови на відкриттях символічних могил борцям за волю України. В Коломиї брав участь в урочистому проголошенні відновлення державності України. Радісно зустрів звістку про повернення релігії у школи. Намагався відродити всі досягнення сільської громади, які зруйнували більшовики У березні 1944 року більшовики знову зайняли Коломию. Марію Вонсуль зразу заарештували, а у лютому 1946 року окупанти, боячись зриву виборів, заарештовують найстаршого брата о. Миколи Богдана, який зразу помирає від інфекції сибірської виразки. Загинула від бомби і молода сестра Марта. Залишився серед живих тільки брат Іван, який 1972 року помер в Америці. Він служив у батальйоні „Нахтігаль” і був нагороджений „Золотим Хрестом Заслуги” за спасіння Митрополита Андрея Шептицького. Отець Микола у своїй щоденній душпастирській праці продовжував виховувати своїх парафіян прикладом надзвичайної побожності і пастирської ревності. Але духовні скарби о. Миколи найбільше засяяли в часи гонінь Греко-Католицької Церкви після Львівського псевдособору 1946 року. Рідна Церква і Батьківщина стали тими двома силами, які, немов крила, допомогли о. Миколі вистояти у тяжкі часи сталінського терору. „Вигнаний” з парохії за відмову підписати російське православ’я, живучи у маленькій кімнатці, продовжував свою душпастирську працю. Реакція режиму не забарилася: отця вдруге заарештували і засудили до десяти років каторги у Казахстані. Боляче дивитися, коли засуджених в Україні невинних людей, з-поміж яких опинився і о. Вонсуль, відправляли на каторжні роботи в табори імперії. Його вина в тому, що він, священик, зважився не скоритися, а залишитися вірним своїй священичій присязі. Місцеві бюрократи охарактеризували його як „небажану для соціального ладу особу”, його назвали „особливо небезпечним державним злочинцем”, прирівнявши до вбивць, диверсантів, ґвалтівників. Колону, в якій він йшов, супроводжували енкаведисти з величезною кількістю відгодованих, злющих собак-вівчарок, які були готовими будь-якої миті роздерти кожного з них. До речі, такі випадки траплялися нерідко. Ті, хто його супроводжував, зверталися до нього з відвертим презирством: – Бандерівець! Зрадник! Мерзотник! Бандити, що були разом з ним, безкарно знімали з нього одяг і взуття, даючи на заміну старе дрантя та лахміття. Спостерігаючи за цим цинічним заняттям, енкаведисти реготали, маючи для себе добру втіху. А за яких умов працював у таборі! Щоранку засуджених вели до місця роботи під конвоєм, пильно всіх рахували, а в кінці виснажливого дня вели назад. Скільки людей загинуло на його очах! Знесилені засуджені, жадібно хапаючи відкритим ротом повітря, падали під час роботи. Про їхнє поховання не могло бути й мови. На ноги померлому накидали тугий шнур і тягли тіло до найближчого місця за межами табору, звідки доносилось голосне завивання вовків. Така смерть лякала о. Миколу і він щоразу просив милосердного Бога, аби дав витримати тяжку неволю і повернутися в рідну Україну… Потрібно сказати, що ув’язнені, котрим довелося побувати в польських і німецьких тюрмах, одностайно визнавали, що страшніших і жорстокіших таборів від сталінських ГУЛАГів немає ніде на світі. У грудні 1955 року о. Микола був звільнений з табору, залишений на засланні в Караганді і став працювати будівельником з непоганою на той час зарплатнею, намагався допомагати матеріально рідним у Коломиї, але 1959 року КДБ примусило його покинути Караганду, де він організував церковцю, і переїхати жити до рідних. Важко собі уявити, яким катуванням, яким тортурам піддавали священика в застінках сталінських тюрем, коли навіть на людських очах могли вчинити отаке, аби залякати всіх тих, хто не зрікся своєї віри. Та марними були намагання більшовицьких катюг. Він прирік себе на багаторічні муки. Слуги КДБ не лишили в спокої о. Вонсуля навіть тоді, коли він відбув покарання: не могли змиритися з тим, що виявилися безсилими, що не мали таких засобів, аби зламати цього чоловіка, вирвати з його душі віру. Їхні старання були марними. Ще в молодості отець відрікся від багато чого земного (прийняв целібат), і ніколи не зробив і кроку в бік зі своєї духовної дороги. Незважаючи на регулярні наскоки КДБ, переслідування, цькування, він не припиняв священичої діяльності. Так тривало до липня 1974 року. У час нової хвилі боротьби безбожної влади з релігією та „уніатами”, в теплу дощову і громову ніч о. Микола за загадкових обставин гине. Раненько побачили сусіди, що тліє хата, все було посипане якимсь білим порошком, а о. Микола лежав серед хати мертвий. Першими поспіли сюди працівники КДБ, які забрали всі священичі речі о. Миколи. Сестрі Марії довелося підписати в прокуратурі акт про те, що о. Микола Вонсуль загинув від електричного струму, що виник від удару блискавки, бо і вона, й прокуратура знали, що проти КДБ вони безсилі. Його життя варте наслідування в царині духу і терпіння без нарікань на долю, а отже й на Бога. Його будуть вічно пам’ятати і віруючі селища Солотвина. Хай же пам’ять про священика Миколу Вонсуля не зітреться у вдячних серцях віруючих, а солотвинська церква, що нині дивиться куполами в небо, стане пам’ятником тому, хто віддав своє життя служінню Греко-Католицькій Церкві й обряду. Вічна пам’ять служителю Церкви Христової! Бо ті, хто надію складає на Господа, вони, як Сіонська гора, яка не захитається (Пс. 124, 1).
Володимир РИМАРУК. смт. Солотвин Богородчанського району. "Нова зоря" |
