На одному з наукових краєзнавчих сайтів є така ремарка щодо бойків: «В інформаційному полі України цей найчисельніший карпатський субетнос є найменш присутнім». Ця твердження, на превеликий жаль, є правдою. І це написано про той народ, що про нього перша згадка відноситься до сивих часів візантійського імператора Костянтина Багрянородного (913-959 рр.), про той народ, який дав Україні таких світочів як Степан Бандера, Іван Франко, Петро Сагайдачний, Іван Вагилевич, Юрій Дрогобич, Августин Волошин, Михайло Вербицький. Перелік за бажання можна продовжити, але й цих імен достатньо, щоби прославити Бойківщину на весь світ. Чому ж тоді щодо бойків існує згаданий вище інформаційний «заколот мовчання»? Напевне, відповідь не є простою і легкою. Треба згадати і певні історичні факти і політичну історію України останніх десятиліть. Назву «бойки» ввів до наукового обігу священик УГКЦ о.Йосип Левицький, який вжив цей етнонім у передмові до своєї «Граматики» у 1831 році. Згідно переконань деяких істориків, бойки є прямими нащадками «білих» хорватів і, відповідно до цього, є найближчими родичами сербохорватського народу. У зв’язку із сербами їх, до речі, і згадував у своїй новелі «Про управління Імперією» римський порфіроносний письменник Костянтин. Самоназвою бойків вважають термін «верховинці», що адресує нас до гірського місця мешкання народу. Саме бойки-верховинці чинили найзапекліший спротив угорським нападам на українські землі, саме бойківські герої-лицарі увічнили себе в легендах про неприступні українські (руські) Карпатські твердині, однією з яких було легендарне Бубнище, прадавня святиня бойків. Саме верховинці першими на Заході України прийняли християнську віру і саме з родин бойків-верховинців вийшли знамениті священики давніх слов’янських земель, такі як митрополит Петро Русин. Ця патріотично-християнська традиція не була до вподоби тим історикам краю, які працювали на владні еліти імперій, що протягом шести століть окуповували землі Галичини. Для того, щоби принизити гордих і незалежних горян, імперські «інтелектуали» або придумують про них принизливі характеристики, або ж просто викреслюють цей народ з історії. Так сталося і з «занадто самостійними» бойками. У радянської імперії з бойками були особливі рахунки. Адже з шанованого бойківського священицького роду вийшов сам провідник ОУН-УПА Степан Бандера. Цього одного було б достатньо, щоби комуністичні ідеологи та їхні посіпаки відвели бойкам останнє місце у своїх народознавчих студіях. Але ж бойками були ще й Лесь Курбас, який протистояв комуністичним «співцям майбутнього» на культурному фронті і автор гімну незалежної Української держави Михайло Вербицький! Ось і поважні підстави для замовчування. А також для того, щоби тримати цілий народ на узбіччі розвитку. Бойків вважають найбільш «чистим» українським етносом на Заході нашої держави. Бойки століттями опирались етнічному змішуванню та культурним впливам імперських сусідів. Карпати правили їм за гірську фортецю, а міцні бартки-оскарби, древні звичаї і християнська віра стали твердою обороною від зайд та їхніх спокус. Бойки плекали свою правду, свої самобутні пісні, одяг, культуру, орнаменталістику, музику, образотворче мистецтво. В український світ вони посилали своїх пророків. Найвідоміший із них Іван Франко успадкував найкращі риси свого бойківського роду – безмежне прагнення знань, впертість у відстоюванні правди та вірність тим ідеалам природного селянина, котрі складають основу Бойківської Правди – давнього народного передання, яке досі ніде повністю не записане, але споконвіку живе у серцях бойків-верховинців. Власне, натхненне поетичне слово Івана Франка стало своєрідним підсумком тисячолітніх духовних пошуків бойківчан. На жаль і в часи незалежності негативна тенденція замовчування ролі та місця бойків в історії України та Європи знайшла своє продовження. Дехто вперто не бажає визнати, що справжній патріотизм починається не з загальних закликів та гасел «за Україну», а з конкретної і щирої любові до тої батьківщини, яку звикли називати «малою», - до рідного дому і власного роду. Адже Україна для справжнього патріота є не розмитим поняттям, а образом корінної вітчизни. Але прийшлі демагоги хочуть, щоби всі ми злились у щось таке, чим легко і зручно маніпулювати. Щоби ми забули своє коріння в ім’я так званої «політичної нації», придуманої якраз для полегшення контролю за народом з боку фінансово-олігархічних кланів. Адже агітуючи безликих громадян «політичної нації» не треба вникати у різноманітні проблеми «малих батьківщин», а можна з одною промовою «на всі випадки життя» бадьоро проїхати всією Україною і виступити на всіх мітингах. Це ж яка економія сил та часу! Культурний вклад бойків у духовну скарбницю України важко переоцінити. Але зараз бойки, як й інші етноси нашої держави, опинились перед загрозою втрати своїх духовних орієнтирів, перед загрозою перетворення на частину безликої стандартизованої «глобальної загальнолюдської маси», етнічні основи якої знищені, а народна культура замінена блискотливим набором шоу-програм, що проповідують безмежне споживання та цінності, базовані на матеріальних ознаках успіху. Нам загрожує незворотна, катастрофічна втрата духовної спадщини, знецінення досягнень отців і дідів. Ми можемо протистояти цим руйнівним процесам. Ще у 2002 році я став ініціатором проведення щорічних бойківських етнічних фестивалів. І тільки тепер вони можуть нарешті стати традицією. Але одною лише «фестивальною вервицею» не зарадити нашим культурним бідам. Потрібна щоденна наполеглива робота. І в цій роботі ми повинні скоординувати заради досягнення мети діяльність і творчих організацій, і освітніх установ і Церкви. Саме це завдання – координувати й направляти зусилля духовного спротиву культурному занепадові бойків – ми ставимо перед Фондом «Бойківська бартка». Є багато людей, які свідомі й готові віддавати свої час і сили заради збереження культурного спадку наших пращурів. Це освітяни-краєзнавці, письменники, піснярі, священики і прості люди, які зберігають наші звичаї та духовні скарби. Але їхні зусилля поки що розрізнені й лише час від часу з’єднюються у системну силу. Фонд «Бойківська бартка» ставить собі метою об’єднати бойків навколо критичних питань виживання і розвитку нашого народу. Серед цих питань одне з перших місць мало б займати питання впровадження в освітні програми широкого краєзнавчого матеріалу. Діти бойків мають не лише знайомитись з культурою предків. Вони повинні БРАТИ УЧАСТЬ у творенні і розвитку цієї культури. До шкільного програмового компоненту мали б, на нашу думку, бути введені практичні заняття з традиційних бойківських мистецтв та навіть окремий предмет «Бойкознавство. Історія та традиції Бойківщини». Можливо, на початку, у вигляді факультативних занять. Ми готові підтримати пошукові роботи краєзнавців та освітян в цьому напрямку. Нашим спільним завданням є збереження нашої культури, традицій. Щоб не соромно було перед пам’яттю предків та перед прийдешніми поколіннями. Василь Бартків, Президент Фонду «Бойківська бартка», Депутат Верховної Ради України ІV скликання | 
