Щороку впродовж трьох днів Великодня й на Провідну неділю в селі Чортовець Коломийського району, що на Івано-Франківщині, чоловіки "ходять у сербен". Це — стародавній ритуальний танець, під час якого ґазди, парубки й хлопчаки беруться за руки й тричі обходять церкву танцювальним кроком, виконуючи традиційну співанку в супроводі сопілкаря. Жінки співають гаївки, доки сербен тричі не обів’ється довкола них.

Суспільне побувало в Чортовці, щоб розповісти, як "ходили в сербен" у 2026 році.

Сербена у Чортовці йдуть довкола двох церков — Пресвятої Трійці й Святого Миколая Чудотворця. Перший раз — у полудень, після служби Божої, другий — надвечір, після відвідання могил рідних.

"Сербен у нас — із давніх-давен, ще наші діди-прадіди водили. Так іде з покоління в покоління, ми підхоплюємо традицію, щоб вона ніде не загубилася", — розповідає старший брат церкви Пресвятої Трійці Степан Івасик.

За переказами місцевих, сербен — оборонний танець, який походить ще з часів монголо-татарських навал і символізує силу й міць, є подякою Богові за порятунок, перемогу життя над смертю.

"Це є бойовий танець. Колись замість церкви (Святого Миколая — ред.) стояло замчище. Підійшли татари, але їх розбили. Після цього наші хлопці вийшли, за руки взялися й почали танцювати. Тільки в Чортовці, більше нема ніде — ні в районі, ні в області, ні в Україні, ні у світі", — розповідає місцевий житель Михайло Шелефонтюк.

Під час сербена чоловіки беруться за руки і тричі обходять церкву танцювальним кроком, виконуючи традиційну співанку. Її початок переповідає нам Степан Івасик:

Пішов сербен по зарінку, за ним дівча у вінку. Ой, сербене-сербеночку, візьми мене, дівчиночку. Ой, не візьму, дівчинонько, бо я їду до паноньки, там я буду їсти-пити, а з тобою вік жебрити.

Сербен починає й веде "заводило" — найстарший ґазда в покутському строю з топірцем у руках.

"Колись тут у нас був такий чоловік, Іван Палагіцький, казали на нього Іван Ганин. Він був з топірцем, у капелюсі, лейбику, червоних чоботях, кептарі. Іван був першим постійно. У нас у селі тоді було більше як шість тисяч людей. То тут подвір’я на Великдень кошиками й людьми було повністю забите", — пригадує місцевий житель Василь Тригуб’як.

З 2000-х років сербен біля церкви Святого Миколая веде Роман Калин.

"Коли я був хлопцем, він (Іван Палагіцький — ред.) брав мене коло себе, вчив. А потому мені передав, бо вже не міг вести. Це є відповідальність. Кожен рік отак я мусив прийти, бо без мене ніхто не хоче й не може вести. Я вчу школярів, в садку маленьких дітей. Це є традиція села, це обов’язково треба передати, щоб воно йшло з покоління в покоління", — говорить Роман Калин.

Доки чоловіки "йдуть сербена", жінки гуртуються одна біля одної і співають гаївки. Їхній спів переплітається із чоловічим.

"Мені здається, що це все з грудним молоком наших матерів передається. Мені мама це передала, а моїй мамі — її мама. Скільки ми питали в наших батьків, звідки це пішло, а вони кажуть: "Не знаю, я була маленька, й вони провадили біля церкви, й збереглося до цих часів", — розповідає місцева жителька Ореста Гринюк.

Одну з найвідоміших гаївок-ігор наспівує Ганна Олійник:

Ой, ти білий Білоданчику, Білоданчику, поплинь, поплинь по Дунайчику, по Дунайчику, розчеши си русу косоньку, русу косоньку, умий личко, чорні оченьки, чорні оченьки, убери си у сорочечку, у сорочечку, обуй же си в черевиченьки, в черевиченьки, шукай собі посестриченьки, посестриченьки.

Про давнє походження сербена розповідає Марія Солодчук, яка щороку приїжджає на Великдень у Чортовець із Коломиї.

"Моя бабка була з 1910 року й переказувала, що пам’ятає сербен із п’яти років. Я маленькою так само приходила. Чоловіки обходили церкву три рази за сходом сонця. Вкінці вони ніби закручували спіраль, у центрі якої мали бути або дівчата, або жінки", — розповідає Марія Солодчук.

Ореста Гринюк пам’ятає, як у сербен ходив її батько.

"Коли "йшли сербена", чоловіки тримали капелюхи, а ми, дівчата, бігали їм попід руки. Хлопці бігали за нами й хотіли отримати від нас писанки. Якщо хлопець наздоганяв, то ми вже тоді дарували йому писанку", — пригадує Ореста.

На сербен люди старалися зібратися й за радянських часів, коли церкву Пресвятої Трійці перетворили на музей атеїзму.

"Я дуже любителька цього, я цим натхненна й цим живу. З року в рік це передається. Як і не можна було, заборонено, то все одно ходили. Церква була закрита, але все одно приходили й тут гаївки співали", — пригадує місцева жителька Олена Кучірка.

Її донька Марія цьогоріч уперше за сім років прилетіла в Україну з Франції, де мешкає 27 років, щоби відсвяткувати Великдень у рідному Чортовці.

"Ще коли я проживала в Парижі, ми завжди на Великдень співали гаївки. Недавно наша така "чортовецька діаспора" організувала сербен, і вже понад два-три роки після літургії під час свят його там танцюють. І це дуже гарно, тому що такого ніде не існувало в Україні, й ці традиції передаються як для всіх українців з різних регіонів, так і для французів, які ніколи такого не бачили", — розповідає Марія Кучірка.

На Провідну неділю в Чортовці також ідуть у сербен. Тоді маршрут учасників танцю пролягає від однієї до другої церкви через все село.