Двадцяте століття прокотилося Галичиною двома світовими та кількома меншими війнами. Від тих грізних подій залишилися напівзасипані окопи, спогади очевидців, пожовтілі документи в архівах та багато чорно-білих фото. Є й живопис, його небагато, але він є.
Місто під обстрілом Перша ж ілюстрація — надзвичайно цікава. Це малюнок обер-лейтенанта угорської королівської армії Штефана Задора для лейпцизької «Ілюстрованої газети». Назва достатньо інформативна: «З театру бойових дій: оточене росіянами місто Станиславів під артилерійським вогнем. Вид через телескоп з пункту артилерійського спостерігача». Малюнок датований 1916 роком. Тоді росіяни здійснили масований наступ по всьому фронту, відомий як Брусиловський прорив. Їм вдалося здобути Станиславів, а потім наступ видохся, і лінія фронту стабілізувалась по річці Бистриця-Солотвинська. На Загвіздянських пагорбах австрійці встановили артилерію та обстрілювали Станиславів, який був як на долоні. В результаті майже знищили центр міста, про що красномовно свідчать австрійські ж поштівки. З опису малюнка не зовсім зрозуміло — Станиславів уже зайнятий росіянами чи ні? Але білі хмарки шрапнелі вказують на те, що місто вже активно обстрілюють.
У вирі рукопашної З пропагандистською метою обидві сторони випускали велику кількість інформаційних плакатів і поштівок, які ілюстрували героїзм своїх солдат. Першою презентуємо австрійську поштівку «Бій під Станиславовом». Важко зорієнтуватись, де саме відбуваються події. Підказкою можуть слугувати пошкоджені вагони. З історії відомо, що під час війни кілька разів нищили обидва залізничні мости. Тож, можливо, невідомий художник зобразив боротьбу за ці важливі комунікації. На передньому плані російські піхотинці відбивають атаку австрійських драгун. Двоє москалів уже розвернулися та ось-ось накивають п’ятами. Ззаду неминуче насуваються нові вершники. Певно, зрозуміло, хто вийде переможцем у цій сутичці. Цікавим атрибутом є в’язанки патиків, що приторочені до ранців російських солдат. Це не дрова, це так звані фашини. Під час наступу їх кидали на колючий дріт і перебігали по них як по драбині. Наступний — уже російський плакат 1915 року «Бій російських воїнів з австро-германцями у Станиславова в Галіції» художників Коркіна та Бейдемана. Якби не назва, то ніколи б не подумав, що уся ця баталія стосується нашого міста. На задньому плані видно якісь костели, але вони жодним чином не нагадують Станиславів. Скоріш за все, художник не бачив міста та малював, спираючись виключно на фронтові зведення. Якщо на попередній поштівці відступали росіяни, то тепер вже тікають австрійці. Їх підганяють вершники у червоних черкесках. Це воїни туземної кавказької дивізії, до складу якої входили чеченці, інгуші, дагестанці та інші гірські народи. Трохи вище російська піхота вступила у штиковій бій. Проти них б’ються австрійці та їхні германські союзники. Німців можна впізнати по гостроверхих шоломах — пікельхаубе. На головах австрійців — кепі. Вони контратакують у верхній частині полотна. Над полем бою носяться аероплани, один з яких підозріло димить. Загалом на малюнку дуже багато крові — напевно, художник намагався найбільш реалістично передати атмосферу рукопашного бою.
Улани атакують Влітку 1917-го австро-німецькі війська перейшли у контрнаступ. Росіяни тоді зазнали поразки і через Станиславів спішно відходили на схід. Для прикриття відступу командування вислало вперед 1-й полк уланів Болеслава Мосцицького, у складі якого було багато поляків. 24 липня, біля Крихівців, улани протягом п’яти годин героїчно стримували німців. За цей час росіяни встигли евакуювати свої частини за Дністер, і фронт був врятований. Вже за Другої Речі Посполитої 1-й полк уланів став однією з елітних частин польської армії із почесним найменуванням «Креховецький». Поляки дуже пишаються героїчними вершниками. Уланам присвячено багато віршів, пісень, історичних досліджень. Мало того, художник Михайло Біліна створив ціле полотно — «Крехівці», яке зберігається у Польщі. Пару років тому польська сторона звернулась із пропозицією організувати виставку цієї картини у Крехівцях, але щось тому завадило. Тому читачі сьогодні мають унікальну можливість перенестись у спекотний липень 1917-го. Улани, хоч і у російських одностроях, проте із польськими прапорцями на списах розсікають баварську піхоту. Німці у польових шоломах сильно нагадують своїх синів зразка 1941-го. На задньому плані видно солом’яну стелю селянської хати та високі тополі. Цікаво, що бій відбувався на полі, де зараз обласний збірний пункт і «Льодова арена». А в атаку кіннотники йшли сучасним парком Шевченка. За Польщі кінцева частина вулиці Липової називалась алеєю уланів Креховецьких.
Дивізія на марші Після поразки від більшовиків під Любаром рештки армії УНР перейшли на польську територію, де були інтерновані. Проте навесні 1920 року поляки починають формування піхотної 6-ї січової стрілецької дивізії на чолі з полковником Петром Безручком. Інтернованих вояків переодягнули в англійську уніформу, озброїли та кинули на польсько-радянський фронт. У складі армії Речі Посполитої дивізія здобула Київ, пройшлася його вулицями, потім — відступ і важкі ар’єргардні бої. Найбільшою славою з’єднання покрило себе під Замостям, де не пропустило армаду червоних вершників Будьонного. На початку вересня дивізію залізницею перекидають до Станиславова. Звідти вона вирушила на схід, де її чекали нові сутички з більшовиками. Фактично Станиславів був лише незначним епізодом у бойовому шляху дивізії, але він ліг у сюжет картини. Офіцер УНР і талановитий художник Леонід Перфецький створив полотно «Переїзд 6-ї Січової Стрілецької дивізії через Станиславів», де на передньому плані зобразив командира дивізії Петра Безручка та начальника штабу Всеволода Змієнка. Незрозуміло, якою саме вулицею рухається колона. Особисто мені здається, що це Шпитальна, і вершники дефілюють повз палац Потоцьких… Після здобуття Україною незалежності активна діячка діаспори й донька генерала Галина Змієнко-Сенишин подарувала картину Центральному Музею Збройних сил України. Нині вона висить у кабінеті його директора. Автор дякує за надані матеріали історику архітектури Жанні Комар та директору музею «Герої Дніпра» Яремі Кваснюку. ІВАН БОНДАРЕВ
| 
