Бойківщина належить до однієї з найбільш закритих етнічних груп не тільки Прикарпаття, але й усієї України. Чи не найбільше це виявляється у ставленні людей до поховальних обрядів і потойбіччя. Під час роботи над дослідженням поховальних обрядів Бойківщини молодший науковий співробітник історико-краєзнавчого музею Калушанки Інна Унге зіткнулася з проблемою, коли люди просто не хотіли з нею говорити, а іноді навіть відганяли від себе, звинувачуючи у зв’язку з нечистою силою. Можливо, саме через острах на презентацію дослідження, що днями відбулася у музеї, прийшли тільки найбільш сміливі з постійних відвідувачів музею. Страх перед смертю і всім, що з нею пов’язане, — природній. Проте, у пострадянському суспільстві, де потойбічне життя було табу, люди жили, практично, у невіданні. Через те, що навколо цієї теми панував безпросвітний морок, люди ще більше боялися усього, що пов’язане з цією темою. Тому зараз на часі переосмислити і своє життя, і те, що, власне, зі смертю закінчується тільки наше земне існування. Тому боятися варто більше тих учинків, які людина здійснила за земного життя, аніж самого процесу поховання. — Ми провели опитування у мережі "Фейсбук”. І навіть доволі відважні люди заявили, що не готові говорити на цю тему, — зазначила директор музейно-виставкового центру Уляна Паньо. — Люди тим відрізняються від тварин, що мають церемонію поховання мертвих. Поховальний обряд у всіх культурах, не винятком є й українська, покликаний полегшити перехід до іншого світу померлій людині, а також — полегшити біль утрати її рідним і близьким. Інна Унге працювала над науковою роботою більше трьох років. Спочатку — як над дипломним проектом інституту історії і політології Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника. Потім — як над підготовкою до навчання в аспірантурі. Продовжує дослідження, і сподівається вже наступного року розпочати написання кандидатської дисертації. Із літератури взяла небагато. Переважно поховальний обряд описували коротко, часто — у контексті загальної обрядовості бойків. Тому основою дослідження стало саме спілкування із мешканцями різних бойківських районів. Більше того, саме поховальна обрядовість наразі може просто забутися, адже люди неохоче про неї розповідають. Християнство і язичництво Серед людей старшого покоління піднімати тему похорону без прикрої необхідності — суворо заборонено. А саме вони можуть розповісти чимало з обрядів і звичаїв, пов’язаних із цією темою. Наразі поховальна обрядовість — дуже мало досліджена. І навіть серед бойків — суттєво різниться. Дослідження охопило Калущину, частину Долинського і Рожнятівського районів. Не оминуло і сусіднього етнічного регіону — Гуцульщини, звичаї якого, подекуди, переплітаються із бойківськими. Разом із тим, суттєвий вплив на формування сучасного обряду спричинив "стандартний” радянський похорон. — Чимало відомостей вдалося отримати від священиків. Проте, пересічні люди часто відмовлялися надавати інформацію, і навіть неадекватно реагували на цю тему. Наприклад, в одному з сіл Калущини я звернулася з таким питанням до жіночки похилого віку. Бабця, яка, на перший погляд, виявилася балакучою, прогнала мене, обзиваючи чортицею, — згадує автор наукової роботи Інна Унге. — Відтак, тільки небагато серед представників старшого покоління погодилися говорити. Проте, вони пам’ятають ще архаїчні обряди, які за останнє століття, практично, загинули, залишившись хіба що у найбільш віддалених селах. До речі, ці старовинні обряди, більшість із яких має, швидше за все, язичницьке походження, нині викликають доволі неоднозначне ставлення. Ще донедавна у селах у районі Вишкова, коли людина помирала, на очі їй клали монети. І досі обов’язковим є зв’язування рук, ніг і підв’язування обличчя покійникові. Проте, важко уникнути спекуляцій навколо мотузок, адже, за повір’ями, вони мають магічну силу, і можуть бути використані для ворожіння. Глибоко у горах Долинського району ще і досі побутує традиція "ігор при мерцеві”, тобто, всі присутні на похороні намагаються його "розбудити”. Ще до кінця ХІХ століття ігри мали неадекватний характер. За спогадами, які зібрала Інна Унге, мерців могли навіть тягати за волосся, закликаючи повернутися. І досі, коли у хаті сталося таке горе, не зачиняють дверей. У селищі Перегінському на Рожнятівщині відкривають навіть вікна. Це, за віруваннями, роблять для того, щоб душа померлого могла швидше покинути оселю. А, виносячи тіло померлого вперед ногами і, при цьому, тричі торкаючись домовиною порогу, вірять, що так душа більше ніколи не повернеться сюди. По закінченні похорону на місці, де у хаті лежав покійник, розбивають новий глечик чи тарілку, а потім — скроплюють місце свяченою водою. Вважається, що це — початок нового життя. — Якщо обряд існує більше 25-и років, то це — вже закон, — переконує священик о. Михаїл Бігун (молодший). — Наприклад, білі хоругви під час похоронних процесій використовуються тільки у період від Великодня до Зелених свят. Проте, вже зараз часто люди вважають, що хоругви мають бути білими, якщо пішла з життя молода людина чи дитина. Плачі та голосіння — найбільш архаїчний вид похорону, який відомий ще з XVI століття. Це є певним елементом язичництва на похороні. Голосіння чи плачі — невеликі пісні чи оповідки, прочитані речитативом, які розповідають про чесноти людини, яка покинула цей світ. У бойків збереглося ще і "йойкання”. Однак, Церква сприймає такі обряди лояльно. Більше того, ще донедавна самі священики брали участь в одному з таких обрядів. Інні Унге вдалося отримати відомості, що до XVIII-го століття священики самі голосили на похороні. Пізніше звичай трансформувався, і цю місію виконували або ж рідні чи близькі, або навіть спеціально найнятий хор плакальниць. При цьому, рідним подекуди навіть забороняли голосити на похороні. Однак, і зараз у гірський селах, зокрема, у Перегінську, є жіночий хор, який співає на похоронах поминальні пісні, походження яких не вивчене. Швидше за все, ця творчість — результат впливів радянської культури минулого століття. Обряд не для кожного По-різному хоронять молодих людей і людей похилого віку, наречених. Зовсім окремий обряд для — самогубців. І то — не для кожного. — Якщо доведено, що людина, яка вчинила самогубство, не була психічно хворою, то Церква взагалі "умиває руки” від поховального обряду. За її душу не можна молитися навіть у церкві. Вважається, що людині Бог дав інстинкт самозбереження, а самогубство — змова з дияволом. Якщо самогубець був несповна розуму, то у такому випадку передбачений неповний чин похорону. Священик відправляє у хаті коротку панахиду, і "запечатує” домовину, — додав о. Михаїл Бігун (молодший) — Інша справа — загиблі за волю України. Йдеться про повстанців, які, щоб не потрапити до рук поневолювачів, заподіювали собі смерть у криївках. Церква вважає, що немає більшої любові, ніж віддати життя за ближнього свого. Ці люди померли задля волі мільйонів своїх співвітчизників. Ще більше розділяють обряди за статусом померлого і самі люди, опираючись на вікові традиції. Інна Угне наголошує, що чимало мешканців Бойківщини дотримуються думки, що смерть маленької дитини пов’язана з тим, що Бог не знайшов їй місії на землі. Відтак, повертає на небо, щоб зробити янголом-охоронцем. Ще більше обрядів, пов’язаних із похороном нареченого або нареченої. Тут, більшою мірою, обряд гуцульський і бойківський — перетинаються. Зокрема, у Микуличині померлого наряджають у шлюбний одяг, на безіменний палець "одягають” обручку з воску. Таку ж обручку дають і другому — нареченому чи нареченій, а, відтак, кажуть, що він тепер — вдівець чи вдова. Одружуватися чи виходити заміж можна не менше, ніж через рік після трагедії, при чому — з дозволу священика. На похорон нікого не запрошують. Приходять ті, хто вважає за потрібне. Як і — на тризну, яка є заключним елементом похоронної церемонії. Хибною є думка, що поминальне коливо — солодка каша із пшениці чи рису, характерна для східних областей України: у культурі гірських етнічних груп вона — також присутня. Однак, її прийнято прикрашати червоними ягодами. Серед поминальних страв — узвар і канун (солодка рисова каша. — Авт.). — Ще донедавна тризна відбувалася відразу на кладовищі. Пізніше — у приміщеннях. Знаком закінчення трапези є подавання рисової каші чи киселю. На поминках обов’язково залишають місце для покійника. При цьому, для нього ставлять тарілку, наливають у чарку горілки, накривають житнім хлібом. Опісля хліб треба дати тварині. Звідси і походять чимало переказів, нібито душа померлої людини може оселитися у тварині, і продовжувати бути біля рідних людей. Є чимало випадків, коли домашні тварини помирали із господарями в один день. А ось коли щось упаде із поминального столу, не варто піднімати чи одразу забирати. Переважно, це залишають до завершення тризни, адже вважається, що їжу зі столу забрали душі померлих, — каже Інна Унге. — Обов’язковими на поминальному столі є голубці і борщ. При чому, на столі ці страви мають парувати, адже вважається, що безтілесні душі померлих не можуть їсти, однак, можуть вдихати пару. Часто навіть похоронну церемонію не минають казуси. Подекуди сміх на похороні може свідчити про захисну реакцію людини від стресу. Однак, іноді люди, за покликом турботи про померлих родичів, можуть чинити доволі дивні речі. Відомі випадки, коли у домовину покійнику ставлять речі, якими він користувався за земного життя. Однак, трапляється, коли померлому "доручають передати” певні речі іншій померлій людині. Наприклад, жінці у домовину кладуть цигарки, "щоб передала покійному чоловікові”. Особисті речі покійного могли роздавати безпосередньо після похорону. Однак, переважно, за рік після смерті їх спалювали. Зрештою, похорон — це річ, яка, на жаль, не омине нікого. Однак, є і більш приємні речі, які обіцяють презентувати вже найближчим часом. Схоже дослідження проводив і Долинський краєзнавчий музей. Проте, — на весільну тематику. Музейні працівники вже налагодили контакт. Тож, можливо, у Калуші незабаром навчатимуть традицій справжнього бойківського весілля. Юлія Блавацька, Вікна |
