Духовний лідер станиславівських німців Теодор Цьоклер активно займався благодійністю, зокрема утримував дитячі будинки. Це викликало велике роздратування у деяких релігійних фанатиків, які вважали, що пастор переманював католицьких дітей до євангелістської віри. Газета «Євангельський общинний листок» у 1908 р. надрукувала спогади Цьоклера про судовий процес, у який він мусив втрутитися в інтересах свого вихованця. Далі надаємо слово самому пастору (переклад з німецької, друкується зі скороченням).

Проблемне хрещення
Боротьба за дитину, яка розгорнулася в Станиславові між керівництвом євангелістського дитячого будинку й ворогами цього закладу, заслуговує на те, щоб уся євангельська церква звернула на неї увагу. Мене звинувачують у тому, що я викрав чи переманив католицьку дитину. Я вже чув тріумфальні голоси: ненависного «німецького апостола» викрито, він вчинив злочин, викрав дитину, а крім того, його затаврували як брехуна. А як уперто він протестував проти закиду, що він обертає католицьких дітей в євангельську віру!

Тепер дозвольте мені пояснити суть справи. У 1903 р. керівник дитячого будинку прийняв бідного й безпомічного хлопчика-євангеліста. Він був євангелістом, тому що його мати і вся сім’я були євангелістами. Законного батька в дитини не було, але, згідно з міжконфесійним законом від 25 травня 1868 р., в цьому випадку дитина мала наслідувати релігію матері. Проте хлопчика охрестили в католицькій церкві, й він отримав католицьке свідоцтво про хрещення. Але той, хто розуміє наші обставини, знає, що таке у нас трапляється часто. В нас є досить багато дітей батьків-євангелістів, які мають католицькі свідоцтва про хрещення. Не варто дивуватися, що наші одновірці, які розпорошені серед католицького оточення, не завжди мають можливість охрестити дитину в священика-євангеліста. В таких випадках римо-католицький чи греко-католицький священик видає свідоцтво про хрещення, але у графі «Релігія» вказує: «євангелістська». Деякі вказують лише, що євангелістами були батьки, й для закону цього достатньо, щоб дитину теж зарахували до євангелістської віри.
Дитина знайшла дім
Маленький Андреас, якого ми прийняли на виховання, народився в маленькому угорському містечку, а згодом прибув з матір’ю до Станиславова. Його мати була бідною служницею. Вона охрестила дитину в католицького священика, але в документі було чітко вказано, що мати належала до євангелістської віри. Мама хлопчика була донькою вчителя-євангеліста, вона привезла його до своєї дуже релігійної сестри, де дитина певний час виховувалась. Це справжнє щастя, що хлопчик виховувався в сестри своєї матері, бо мати була дуже бідною і, на жаль, досить легкої поведінки.
Однак тітка теж була незаможною й мала багато своїх дітей, тож малюк переселився у дім свого дядька, брата матері. Він теж був євангелістом і став опікуном дитини, хай і не призначеним офіційно. Але й сім’я дядька була багатодітною, а тут ще несподівано важко захворіла його дружина, тому родина звернулася по допомогу до євангелістського дитячого будинку. Скількох таких дітей ми бачили, чиї родичі благали нас їх прийняти! У керівника дитячого будинку виникли сумніви, чи приймати хлопчика. Адже у нього була мати, але ні вона, ні інші родичі не висловили готовності вносити бодай найменшу суму за утримання дитини. Проте я бачив, що вони не мали можливості це робити, тому що були одними з найбідніших членів нашої станиславівської общини. Тож у травні 1903 р. бідолашний маленький Андреас, усіма покинутий, нарешті знайшов свій дім. Дитина була тендітною і слабенькою, але швидко поправилася завдяки дбайливому догляду вихователів. Хлопчик був старанним і здібним, тому дуже припав до серця керівнику дитбудинку. Щоб далі розвивати здібності дитини, той записав його восени 1907 р. до державної гімназії, де хлопчик досягнув хороших результатів у навчанні.
Мати хлопчика ним взагалі не цікавилась і за нього не дбала. У неї з’явився новий коханець – римо-католик, за якого вона вирішила вийти заміж. Через деякий час вона покинула Станиславів і не давала про себе знати. Ходили чутки, що вона живе зі своїм супутником життя в Моравії. Казали, що вона лише раділа, що позбулася сина і не повинна про нього турбуватися. Хіба хтось міг подумати, що ця бідна, всіма покинута дитина буде навчатися в гімназії?
Чужий опікун
Але у спокійне життя дитини раптом втрутилося керівництво гімназії. Воно виставило вимогу, щоб на основі католицького свідоцтва про хрещення хлопчик перейшов у католицьку віру. Навіть незважаючи на той факт, що за законом дитина не може міняти віру у віці від семи до чотирнадцяти років. Більше того, було вирішено призначити хлопчику католицького опікуна. Сталося неймовірне: цісарсько-королівський окружний суд міста Станиславова призначив опікуном дитини гімназійного професора Томаса Марковського, не врахувавши, що хлопчик мав близьких родичів, зокрема дядька, який довший час ним опікувався. Проти цього висловив свій рішучий протест не лише я, а й дядько дитини. Противна сторона взяла на озброєння той факт, що мати хлопчика перейшла до католицької віри, вийшовши заміж за римо-католика, а отже, дитина мусить мати опікуна-католика. Однак мати фактично ніколи не займалася вихованням дитини – хлопчиком опікувались її родичі-євангелісти, а пізніше вихователі дитбудинку. Коли хлопчик вступив до гімназії, він мав здоровий вигляд і був пристойно вбраний, і саме євангелістський дитячий будинок послав його до гімназії, щоб він мав змогу продовжити навчання.
Справедливість перемогла
Я звернувся до різних офіційних установ для повторного розгляду цього питання і у квітні 1908 р. отримав відповідь: «Станиславівське староство, 1 квітня 1908 р. Відповідно до статті 1 закону № 49 РГ від 25 травня 1868 р. визнається, що Андреас М., народжений 17 вересня 1896 р. у м. Наґиракош, Угорщина, і там же охрещений римо-католицьким священиком, належить до євангельської церкви на тій підставі, що його мати, яка народила його від незаконного зв’язку, була законною донькою батьків євангельської віри, громадян Австро-Угорської імперії. Крім того, на момент народження дитини мати належала до євангельської віри».
Що я можу сказати з цього приводу? Зрештою, право мусило перемогти. Але я все ще думаю про всю цю боротьбу, про хор голосів у польській пресі, який називав мене викрадачем дітей і радів, що мене нарешті викрили. Я дякую Богові за те, що у нас вистачило терпіння й витримки захистити права дитини, а також сподіваюся, що в наших противників вистачить здорового глузду й совісті подивитися на нашу діяльність трохи іншими очима. Адже всьому є своя межа.
Наш дорогий цісар нещодавно промовив чудові слова: «Я завжди вважав своїм обов’язком провадити таку політику, щоб у моїй імперії кожен громадянин мав повну свободу релігійних переконань і культурного розвитку». Якщо ми не дозволимо відібрати у себе цю свободу, то будемо діяти згідно з побажаннями нашого цісаря. Напади на наш дитбудинок нас не лякають, як і спроби перешкоджати нашій роботі. Ми маємо чисту совість також і перед католицькою церквою.
Якщо б у нашому дитбудинку справді були «викрадені» діти, чому немає жодної скарги від батьків, у яких цих дітей начебто «викрали»? На жаль, у нас немає потреби викрадати чужих дітей, бо в нас не завжди є можливість прийняти на виховання дітей з нашої общини, яких до нас віддають. У нашій школі ретельно вивчається польська мова, і я хотів би наголосити, що у дитбудинку без нашої допомоги деякі німецькі діти ніколи б її не знали. Але ми хочемо, щоб вони не були чужими в тій місцевості, де вони живуть, і мирно співіснували й співпрацювали з усіма її мешканцями. Єдине, про що шкодую, – вся ця історія стала великим випробуванням для хлопчика і перешкодила його спокійному навчанню. Але чи була в цьому наша провина?
 

Переклала Олена БУЧИК